Читать книгу Іван і Чорна Пантера - Володимир Лис - Страница 9

Через місяць і дев’ять днів після пам’ятного конфлікту двох супермоделей – Таумі Ремпбелл й Іветти Сімпсоні – провідні американські ЗМІ: газети, радіо, телебачення, а також іноземні телеканали й газети – отримали від прес-служби Іветти Сімпсоні повідомлення, що на таке-то число, через тиждень, призначається прес-конференція сеньйорити (міс) Іветти, під час якої та має зробити сенсаційну заяву про стосунки обох моделей, викласти її точку зору на конфлікт, а також подальший розвиток подій. Отож пам’ятна сварка, навіть бійка двох модельок, що викликала такий інтерес, обіцяла набрати нових обертів. Світлини розлюченої Таумі й подряпаної, тільки в самих трусиках Іветти, з’явилися навіть в африканській пресі, не кажучи вже про європейську й американську, обійшли чи не всі можливі телеканали й надовго осіли в інтернеті. Та з часом інтерес почав ущухати, тим більше, що обіцяного судового позову не було. І ось новий кидок палива у грубку. Інтерес підігрівало й те, що прес-конференція була призначена біля одного з маєтків Таумі Ремпбелл: триповерхової будівлі – поєднання старовинного середньовічного замку з модерном – у містечку за якихось сорок кілометрів від Нью-Йорка і за кілометр від берега Атлантичного океану.

Природно, що з самого ранку спекотного червневого дня містечко Ігнесфорт було переповнене репортерами й телеоператорами. Маєток-замок Таумі Ремпбелл розташовувався на невеличкому пагорбку, з якого, можна було уявити, відкривався чудовий краєвид на простори штату Нью-Джерсі, де поля сусідили з невеличкими лісками, з серпанком від передгір’я східного краю Аппалачів, а з іншого боку – безкраї океанські простори. Шоколадна тигриця – чорна пантера знала, де будувати собі маєток. Один із маєтків, бо ще мала будинок у Флориді, будинок-замок під Лондоном і розкішну дачу на улюбленому Лазуровому березі.

У натовпі, який зібрався на невеличкому, наче спеціально залишеному для них пустирі обіч маєтку, знаходився й Стенлі Кройберг, головний редактор «Splendor Star». Він вирішив прибути сам і побачити, що відбудеться. Загибель Натана Роуза, не тільки його підлеглого, найкращого журналіста його видання, а й давнього друга, вже кілька місяців не давала Стенлі спокою. Смерть Натана пекла йому, як рана, що вперто, незважаючи на час і ліки, не хоче загоїтись. Він не вірив, не міг повірити, що Натан покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна нью-йоркського хмарочоса. Видиво друга, чиє тіло, геть розтрощене, лежить на асфальті, не раз і не два з’являлося за цей час перед його очима. Поставала їхня остання розмова й дивна розповідь Натана про загадкову історію з’яви на подіумі й піднесення Таумі Ремпбелл. Про його поїздку в містечко, де вона ніби навчалася (чи навчалася?) в коледжі. Історія потребувала завершення, могла стати вибухом бомби, але… Але Стенлі не міг і собі признатися, що він боїться. Боявся давати ходу справі. Боявся продовжувати журналістське розслідування. Дивний холодок поселився у нього за плечима, більше того – було відчуття постійної незримої присутності когось чужого, де б він не був: у редакції, вдома, навіть на світських раутах. Він міг їхати у машині й раптом відчути, що хтось є на задньому сидінні. Хтось ще один, крім нього. Він обертався й нікого, звісно, не бачив. Не бачив і в під’їзді будинку, де мав пристойну шестикімнатну квартиру. Часом йому здавалося, що хтось підходить, стоїть і дихає за дверима його редакторського кабінету. Але там сидить у приймальні його секретарка, першокласна красунечка (чого гріха таїти), його коханка Мері Кренсфорд.

«Яка дурня!» – думав Стенлі, але страх не минав.

Він не вірив у самогубство Натана, але поліція не знайшла слідів будь-чиєї присутності в кабінеті Роуза. Ніяких підозрілих відбитків пальців. Ніяких слідів боротьби.

– Що це там, Стенлі? – хтось торкнув тепер його за рукав.

– Де?

– Он там, за ажурною загорожею.

То питав знайомий репортер з «New York artistic tribune».[5]

– Напевне, вертолітний майданчик, – відповів Стенлі.

– То вона має ще й вертоліт, – сплюнув репортер.

– А чому б їй не мати?

– От сука!

«Може, й не сука, а… А хто тоді? Злочинниця, котра, налякана розслідуванням, про яке їй напевне доповіли, наказала котромусь із охоронців прибрати надто цікавого журналіста? Чи, може, найняла суперпрофесійного кілера, а то й кількох?»

Думки крутилися в голові Стенлі Кройберга. Над містечком обіч замку висіювало гаряче літнє сонце.

«Чи справді тут замішане оте гаїтянське вуду-шмуду?» – думав далі Стенлі.

З маєтку вийшов кремезний молодик у костюмі кольору хакі і підняв руку. Журналістська братія притихла, тільки спалахи об’єктивів позмагалися з сонцем.

– Міс Ремпбелл відпочиває й просила б не порушувати її права, – почав молодик.

– То вона таки тут, ця тигриця, – гукнув котрийсь з репортерів.

Вони посунули до охоронця, чи хто він там. Та між ними виріс поліцейський. Він сказав, що територія біля маєтку міс Ремпбелл належить муніципалітету і він може їх запросто виселити звідси. Але, поважаючи право преси і свободу преси взагалі, просить поводитись толерантно.

– Ти диви, коп знає таке слово, – почувся вигук.

– Я багато чого знаю, синку, – сказав полісмен. – І можу тебе повчити. А міс Іветта Сімпсоні прибуде з хвилини на хвилину.

Так і сталося. За чверть першу дня (прес-конференція була призначена на першу) під’їхали дві машини. З передньої – доволі скромного «Форда» – і з’явилася Іветта Сімпсоні, чи не вперше на людях після скандалу. Була вона на диво скромно вдягнута: у сірому в дрібну клітинку платтячку й скромних чорних черевичках. На шиї жодних прикрас, окрім маленького хрестика на срібному ланцюжку, що виднівся в проймі над грудьми, а самих грудей, які Іветта щедро виставляла завжди на огляд, видно не було. Та й сукенка цього разу була довша звичного й ледве-ледве оголювала коліна. На обличчі в Іветти Сімпсоні, на диво, також не було жодної косметики, зате два рубці від недавніх подряпин ніби й загоїлись, та борозенки лишили. Здавалася вона стомленою і трохи збентеженою, хоч і трималася впевнено.

Іветта вийшла сама, без охорони, й це теж видалося незвичним. У руках вона тримала маленьку чорну сумочку. Звертаючись до журналістів, вона сказала, що заяву для преси зробить у присутності міс Таумі Ремпбелл, яка погодилася вийти зі свого маєтку рівно о першій годині.

– Невже вони помирилися? – почувся голос.

З цим запитанням звернулися і до самої Іветти.

– Жодних коментарів чи інформації до самої заяви, – сказала Іветта трохи стомлено.

Вона була красунею південного типу – жагучою, з виразними темними, кольору перестиглої сливи очима. Ровики на щоках додавали навіть своєрідного шарму.

– Не тисніть на міс Сімпсоні, – суворо наказав полісмен, що вочевидь вирішив взяти на себе функцію охорони модельки.

Журналісти фотографували машини, в одній із них, за кермом якої приїхала Іветта, сидів якийсь молодий чоловік, а в другій навіть крізь затінене скло виднілися ще дві людські фігури. Але люди в машинах на те, що їх намагалися сфотографувати, не реагували.

Рівно о першій двері високої огорожі розчинилися і з них вийшов потужний молодий чоловік у чорній сорочці з короткими рукавами. За ним з’явилася, сяючи сліпучою усмішкою, Таумі Ремпбелл, за нею ще один охоронець і дівчина – прес-секретар.

Таумі, як завжди, була у коротенькій напівпрозорій, цього разу чорно-синій сукні, схожій більше на мереживну комбінашку. З вирізу виднілися знамениті невеликі, але такі спокусливі груди супермоделі. Шию прикрашало розкішне золоте кольє, з нанизаними на нього справжніми (хто б сумнівався) діамантами. Вона спинилася, по-королівськи ледь-ледь схилила голівку, стріпнула волоссям, що обціловувало її смагляві плечі, ще раз сліпучо, як уміла тільки вона, посміхнулася.

І тут сталося те, чого ніхто не міг сподіватися. Очікували нового витка скандалу, навіть того, що Іветта вихопить із сумочки пістолет – охоронці Таумі подалися вперед і зробили виразні рухи – на поясах у них виднілися кобури, а відомо було, що охоронці міс Ремпбелл мають дозвіл на носіння зброї. Очікували й можливого примирення – хто розбере цих модельок з їхніми примхами й непередба-чуваними вибриками.

– Я хочу звернутися до міс Ремпбелл і до всіх вас, – сказала Іветта Сімпсоні. – Хочу попросити у міс Таумі вибачення, ні – прощення за те, що сталося. Я визнаю себе винною у всьому.

Тут вона опустилася на коліна й простягла до Таумі руки. Хтось із репортерів скрикнув з несподіванки. З новою силою запрацювали фотокамери – суперчутливі й менш гарні, телеоб’єктиви й кінокамери. Ото сенсація! Що сталося, хто так настрахав бідолашну Сімпсоні, за якою, подейкували, стояли впливові мафіозі, в коханцях якої в минулому числилися, якщо й менш впливові та багаті особи, то не на дуже?!

На очах Іветти з’явилися сльози.

Але й Таумі Ремпбелл явно була приголомшена. Ось гримаса недовіри й іронії змінилася на її вустах на бентежну посмішку. Іветта впустила сумочку на землю, наче даючи зрозуміти, що не має підступних лихих намірів.

– Боже мій, Іветто, я прощаю тебе, – сказала Таумі і кинулася до недавньої подруги. – І ти мене прости. Встань же, люба.

Але Іветта не підвелася з колін. В її очах, наповнених слізьми, бриніла справжня мука.

– Ні, ні, – сказала вона. – Я не достойна тебе, не гідна твоєї дружби й уваги. Я прошу, прошу міс Ремпбелл, якщо це можливо, зробити мене своєю служницею. Наймичкою, рабинею.

– Ну що ти, люба Іветто, – Таумі була вже по-справжньому спантеличена. – Встань, ходімо до мене.

Та Іветта не підвелася, на колінах підповзла до Таумі і взялася цілувати дорогі черевички тієї.

«Збожеволіла вона чи що? – подумав Стенлі Кройберг. – А може, так само збожеволів Натан, тому й викинувся з вікна? Але ж цієї чорношкірої відьми тоді не було в його кабінеті…»

Думка про вплив Таумі Ремпбелл на самогубство (чи таки вбивство?) Натана Роуза набула нового відтінку. Нового відтінку, нового відтінку… Щось крутилося в голові Стенлі. Про якусь передачу думок, про можливу зустріч Натана з Таумі Ремпбелл, про яку він, Стенлі, не знав, а Натан чомусь йому не розповів. Чи була така зустріч, а якщо була, то чому Натан приховав? Ч-чому…

Хтось стиснув наступної миті голову Стенлі залізними лещатами і тис чимраз дужче. Далі насадив на голову немилосердний залізний обруч. До того ж розпечений, Стенлі це відчував.

«Я зараз знепритомнію», – подумалось йому.

Він став вибиратися з натовпу. І не був певен, чи вибереться.

– Що з тобою? – почув чийсь голос. – Проблеми з тиском? Стенлі, ти весь червоний… Як перець…

«Хто це каже? – подумав Стенлі. – Може, то я сам?»

Ураз він зустрівся поглядом зі старим темношкірим чоловіком. Той дивився на нього примружено і начеб… Дуже й дуже зневажливо. Мовби подумки насміхався.

«О чорт, десь я його бачив…»

Думка народилася й зникла, а полуда дедалі дужче застилала Стенлі Кройбергу очі. Він ледве добрався до своєї машини, відчинив дверцята й упав на сидіння. Перш ніж відключився, майнула думка: ні в якому разі не треба рушати, це його смерть. Виче… Ви-че-кати…

Тим часом, доки Стенлі йшов, наче п’яний, до своєї машини, Таумі Ремпбелл таки підвела Іветту Сімпсоні з колін. Вона сказала, звертаючись до журналістів, що вони з міс Сімпсоні самі вирішать свої проблеми. Прес-конференція закінчилася. Все. Розходьтеся.

– Все, розходьтеся, розходьтеся, – мов луна, повторив один з охоронців.

Востаннє спалахнули бліки. Навздогін кинуто кілька в’їдливих реплік про незрозуміле шоу.

– Рекламне шоу, – ще в’їдливіший голос.

Але Таумі не обернулася. Тільки ледь-ледь сіпнулося її смагляве плече, з якого зсувалася шлеєчка мереживної суконьки. Якби могла, вона б убила, розтерзала цей смердючий набрід. Як вони вивертають – зараз, у ці миті – її душу. Так, вона любила рекламу – своєї особи, її власного божественного тіла, всього, що вона творила в цьому грішному світі. Реклама – скандальна, задумана заздалегідь і спонтанна – була частиною її життя, її діяльності. Але не зараз. Вона не любила того, чого не могла зрозуміти, усвідомити. А зараз був саме такий випадок.

Вона завела Іветту на подвір’я, де вже та кілька разів була. Спинилася, глянула на подругу, що розіграла таку виставу.

– Ну, ти задоволена? Хоча я не розумію…

– О, люба, прекрасна Таумі…

Іветта знову опустилася на коліна. Простягла до Таумі руки.

– Перестань ламати комедію. Нас ніхто не бачить, – Таумі пересилила себе і вимовила це майже спокійно.

Вона виразно поглянула на охоронців, і ті миттєво здиміли. Тоді Таумі повернулася до Іветти. Торкнулася рукою її голови.

– Вставай же.

Але Іветта не підвелася. Коли ж вона звела вгору очі, Таумі побачила в них сльози і муку.

– Чому ти не хочеш мені повірити? – спитала Іветта.

– Повірити в чому?

– В тому, що я справді хочу стати твоєю служкою, твоєю рабинею, – сказала Іветта. – Я винна перед тобою. Прокляте плаття!.. Чому я тоді одягла його?

«Вона й далі прикидається, ламає комедію чи говорить щиро? – подумала Таумі. – Якщо говорить щиро, то виходить, що вона… Вона справді дуже, до самозабуття любить мене? Може, мені теж опуститися поруч з нею на коліна?»

Але вона не зробила цього. Таумі сказала, що в душі давно простила Іветту, що теж винна за той свій вибух. Тож хай Іветта підводиться, вони разом підуть до її кімнати, до тієї, в якій Іветта завше любила зупинятися, поки гостювала у своєї подруги Таумі, Таумі їй покаже, які гарні прикраси прислав їй останнім часом один прихильник, котрий довгий час був таємним, це кліпси у формі півмісяців, що водночас нагадують пелюстки, всередині чистої води діаманти, а ще Таумі купила картинку, ту, що ми бачили у графа Борденфонда у його баварському маєтку, граф подарував своїй племінниці, це та, де танцівниця з квіткою в руках, білою-білою трояндою, а на піднятій нозі великий браслет…

– Я подарую її тобі, – сказала Таумі. – Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?

– Ні-ні-ні, – простогнала Іветта. – Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.

– Ти божевільна, таки божевільна, – вже закричала Таумі.

– Ні, – крикнула й Іветта.

– А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.

Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза – доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа – жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями – наче смужки крові розлилися по боках.

«О мадонна, ця сучка знущається з мене», – подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.

– Маріонелло! – гукнула Таумі. – Маріонелло, йди сюди негайно.

Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.

– Моя люба дівчинка чимось розгнівана, – жалібно-обурено констатувала Маріонелла. – Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!

– Так, образити, посмів образити, – сказала Таумі. – Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші – хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, – мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

– Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

– Що ти сказала?

– Я сказала – дівчинко моя…

– Дівчинко? Це хто – твоя дівчинка, чорне одоробло?

– Ви, моя ясна білява пані.