Читать книгу Іван і Чорна Пантера - Володимир Лис - Страница 8

Боляче писати, як двоє стоять одне проти одного – Іван і Тамара. Дівчина дивиться на Івана незмигно. Іван же, навпаки, кліпає очима. Він першим не витримує.

– Там дєдько Митро, – каже він. – Вони вдвох з мамою сидєть. Дєдько Митро нагнав, каже, багацько самогонки. Та йому нема з ким пити. Він хотів мене пригостити, а мама кажуть, що мені не мона.

– Чого не мона? – спитала Тамара.

– Бо мама бояться, що я стану анкоголіком.

– То й що? В нас усі алкаші. А хто не алкаш – п’яниця. Гі-гі… А я часом до дядька Митра ходжу і краду горілку.

Іван дивується – як то? Хіба можна красти? Авжеж, можна, заспокоює Тамарка. Я ж не просто так краду, а для Льоськи Шатрового. З бутля надливаю трохи, часом у блєшку, а то й у банку. Дядько Митро й не помічає. А Льоська любить випити, він мій любчик, як добре вп’ється, то береться гоцати.

– Твій любчик?

Іван геть спантеличений. Він же свататися прийшов, а тутечки така придибенція.

– То він на тобі жениться?

Тамарка сміється. Довго й заливисто. Хитає головою – нє, ни жениться. Йому мати не позволить. Бо ж він непутящий, геть непутящий. І їй тоже мамка не позволить. Вони тико так, граються. Далі Тамарка вживає вельми некрасиве слово. Іван затуляє пальцями вуха. Дивиться, як дівчина смішно розтуляє і стуляє губи. Ніби велика лялька. Потім перестає те робити й засовує до рота пальця. Іван хмурить брови. Супиться. Міркує. У нього є суперник. Льоську він добре знає. Такий здоровенний бугай з червоним носом. Мав би його набити за те, що любиться з його, Івановою, нєвестою. Та, певне, не подужає.

Іван дістає пальці з вух. А Тамарка свого все смокче, мов цукерку.

Не знав Іван, що йому робити. Та таки наважився і піді йшов до Тамарки. І сказав, що свататися прийшов. Бо мама хоче його женити. Може, то й тре, тільки в нього є вже любов. Далека-далека. А раз у Томи є любчик, то їм робити нема чого. Розійдуться, як у морі… Як у морі… Тут Іван спинився, бо забув, хто там у морі розійдеться. Винувато закліпав очима.

– Хоч, я тобі пісню заспіваю, Іване? – спитала Тамара. – Хоч? Про два дубки. Льоська, як уп’ється, любить її співати. А то й удвох співаємо. А часом і втрьох, з Петром Гинделиком.

Іван закліпав ще швидше. Петра не міг пригадати. Великий він, високий чи такий грубенький, як бочка? Подумав, що світ якийсь не такий. Може, й Петро у Тамари любчик, як і Льоська, то їх, виходить, троє. А троє женихів – забагато.

Тут із хати вийшла жінка. Десь Іван її бачив. Гов, та тож Тамарчина мати. Іван зрадів та тутечки й засоромився.

– Драстє, тіточко…

– А здоровля тобі, – сказала Тамарчина мати. – Ба, то ж ніби Іван з Кукурічок, Митрів свояк. У гості прийшов?

Іван закліпав очима. Сказати чи не сказати про сватання?

– У гості. Али не тико до Митра…

– А до кого ж?

– До вас.

– До нас? То заходь до хати.

– Дєкую. Може, я маму свою покличу?

– То ви-те з мамою Панаскою прийшли? То клич.

Іван вирушив до дядька Митра. Через хату і його подвір’я. А в хаті сиділи Митро і мама Панаска. Митро таки вгостив родичку самогонкою. Мама Панаска жалілася: на долю, дітей і, звісно, на Івана.

Мама казала, що Іван добрий хлопчисько, та неслух. Слова вилітали з її рота, цілували губи й летіли до Івана. Сідали на його долоню й щоки метеликами. Мама ж здалася йому схожою на поранену сиву голубку. Її підбите крило лежало на столі й теж просилося полетіти.

«Добрий неслух», – подумав Іван, і йому захотілося тутечки в хаті затанцювати.

– Ходімо свататися, мамо, – сказав натомість Іван.

Мама підвела на нього очі. У них сиділи два маленьких равлики й простягали ріжки, щоб погладити ними Івана.

– Ой, горе мені, горе, – сказала мама Панаска. – І тутоньки горе, і вдома, бо якби я мала полюцького сина, то би хіба за такою невісткою ходила свататися?

– Та ничо, – сказав посоловіло дєдько Митро. – Нічо. Я тобі скажу, Панаско, що двоє дурнів часом важать більше, ніж їден розумний. А Тамарка хоть і гуляща та з мухами в голові, али роботяща. Олена нею хвалиться й правильно хвалиться. То, мо’, ще вип’ємо?

Проте мама Панаска більше пити не схотіла. Іван узяв її під руку й повів з хати свататися. На сусідському дворі вони довго цілувалися з Тамарчиною мамою Оленою, котра, видко, тоже десь тріньки насоловілася. Так довго обіймалися й цілувалися, та казали одна до одної золоті слова, що Тамарка шарпнула Івана за рукав.

– Ходімо.

– Куди? – Іван подивився нерозуміюче.

– Та хоча б до лісу. Он тудечки.

– А свататися? Я ж того прийшов.

– Без нас хай собі…

Тамара пирскнула. Тоді простягла другу долоню і здмухнула невидиму пушинку.

– Бачив? – спитала і захихотіла.

– Що? – не зрозумів зновика Іван.

– Зозулька до вирію полетіла, – сказала Тамарка. – І нас за собою кличе.

Вона взяла Івана за руку чіпко, аж кісточки захрустіли, й потягла за собою. Ліс, який був справді неподалік, вибіг їм назустріч.

– Куди вони, оглашенні?

Олена хтіла сваритися, кричати, абись вернулися. І Панаска хотіла, та мусила витирати заслинені поцілунком Тамарчиної матері губи.

– Хай, – зрештою сказала вона. – Хай собі. Діло молоде.

– Хай собі бігають, – згодилася Олена. – Мо’, щось і вибігають. Ходімо до хати. Там у мене щось є.

– Ходімо, свахо, – згодилася Панаска.

Ліс відразу обійняв і пригорнув двох, що вбігли в його затінок, міцно зчеплені худющими руками. Іван і Тамарка бігали од дерева до дерева й обіймали кожне. На третьому чи четвертому Тамарка поцілувала кору, й Іван, хоч і зирнув здивовано, і собі поцілував. Потім вони стали обіймати дерева. Тамара виглядала з-за берези (тут росли переважно берези та сосни, високі, знизу без гілляччя), казала «ку-ку», примружувала око, хихотіла й ховалася. А тоді виглядала з другого боку.

Ніколи ще Іванові не було так добре.

«Ось вона яка, женячка, – подумав він. – Ми тако бігатимемо цілий день, а мо’, й місяці, і ціле життя. Дивись, і дитину собі набігаємо».

І йому стало ще легше і радісніше на душі.

Та коли вони обняли високого міцного дубка, Тамарка подивилася по-особливому примруженим сміхотливим оком.

– Хочеш погоцати?

– Погоцати? Як то?

– Ти що, не знаєш? Ніколи того не робив?

Вона аж руку його випустила. І пояснила, що то таки добре. Ходімо на тую галявинку. Якщо там нема мурашника, то мона лежати на траві. Тико вона зніме плаття, бо може вимазатися, а зелена трав’яна краска довго не відпирається й мама свариться.

Мабуть, у Івана був вельми спантеличений вигляд, бо Тамарка сказала, що як він не вміє, то вона може навчити. Вона вже не раз те робила, гоцалася з хлопцями. То добре, вельми навіть добре. А робиться то просто. Зара вона зніме плаття, нє, мурах тутечки не видко, хіба оно кузьки по траві повзають, ляже, а Іван… Іван…Треба тико засунути… хай Іван дістане свого дурниська, тоді вона покаже, що робити далі.

Тамарка попросила Івана розстібнути ззаду плаття. Іван торкнувся ґудзика руками й відчув, що пальці його не слухаються. Наче мороз пробіг по них, ніби цурпалками дерев’яними стали. Іван відняв пальці й подмухав на них.

– Чого ж ти? – спитала Тамарка. – Ото невмійко. Невмійко-хрумійко.

– Я зара, – Іван взявся за ґудзика й спинився. – А мо’, не треба?

– Чого не треба? – Тамарка крутнулася й повернула лице до Івана. – Йо-йо, який ти став. Гень би буряк червоний до борщу.

Іван раптом здригнувся, бо Тамарка полізла в його штани. Між пояса руку засунула й лізла все далі. Іван шарпнувся.

– Стій мені, – наказала Тамарка. – Ти ж не кінь, щоб брикатися.

Вона забиралася далі й далі. Торкнулася… торкнулася…

– Ойєчки, та він у тебе геть заснув, – захихотіла. – А може, твій дурнисько умер? О нє, просинається…

Тут у Івана підкосилися ноги. Він став осідати на траву. Тамара опустилася поруч з ним.

– Та ти ж став, як земля, Іваночку…

Іванові було добре й недобре. Десь угорі пливли хмари. Небо дивилося на нього великим і блакитним незмигним оком. Одним суцільним оком. Оком Божим, те Іван добре знав.

«А я ж ще не женяний», – подумав зненацька, і кров повернулася до його щік.

Тамарка зняла з горем навпіл плаття, й побачив Іван, що на ній нема ніц, крім білих як сніг трусиків. Двоє маленьких, схожих на переспілі груші-берівки, ні, груші-панички, грудей засліпили його. Аж рукою закрився. І вже крізь пальці побачив, що тіло, трохи вже загоріле, в його майбутньої жінки геть укрите ластовинням, густо-густо подзьобане, мов дрібний горошок посіяний. Слово «жінка», що зблиснуло у його відомості, щось Іванові нагадало. І тут Іван зримо побачив, як на горищі їхньої хати підводиться й докірливо дивиться темношкіра, справді схожа на велику чорну кішку, дів чина. Простягає до нього, Івана, руки.

– Іва…

Голос тої дівчини біжить, ні, летить до нього крізь ніч, крізь віття й кущі, голос злітає над лісом до неба й перетворюється у великого сизо-білого птаха.

– Тамарко, – Іван зводиться на лікті. – Я не можу з тобою, Тамарко… У мене нівєста вже є.

– Що?

Тамарка засміялася, та зразу ж обірвала сміх.

– Що ти сказав? Яка ще нівєста? Ти ж до мене свататися прийшов…

– Тамечки, у мене, вдома…

Тут Тамарка засміялася.

– Авжеж, дома… – сказала вона. – Сидить на печі і їсть калачі… Та ти, придурку, гоцатися боїшся… Нічо, я тебе навчу… Навчу, бо… Бо навчу, ти чуєш?

Вона стали бити Івана по щоках. Потім припала до тих щік губами. Потім впала йому головою на груди й заплакала. Ревно-ревно. Іван став гладити її, мов маленьку, по голові.

– Наказаніє Боже, – прошептала Тамарка чиїсь слова й схлипнула. – Як же ти мені дітей робитимеш, наказаніє Боже?

Іванові стало її шкода. І самого себе, бо він направду не знав, як робляться діти. Дядько Петро каже, що він своїх настругав. Та то, певно, шуткує, бо хіба з поліна діти вродяться? Вони із жінки вилазять, точно. І з Тамарки колись вилізе його дитина. Чи з тої, що живе на горищі? Та тая пантера далеко. Як би не любив її Іван, далеко.

«Ой, бідна моя голова», – подумав Іван і відчув, як щось стискає – щільно й боляче – йому голову.

«Бідна моя голова, – думав Іван. – Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»

Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.

Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.

– Дощик, – сказала Тамара. – Така маленька хмарка і якраз над нами.

Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася – мо’, змія, чого доброго – та, поглянувши у той бік, засміялася.

– Глянь, Іва, там їжак. Їжачисько.

Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.

– Іване, йди, подивися, який він смішний, – сказала Тамара.

Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.

– Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? – спитала Тамара.

– Хто його зна…

– А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він – їжак чи їжачиха.

– А як його полоскотати?

– Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.

Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.

– Ну його, – сказала Тамарка. – Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вуглом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.

Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.

– Наказаніє Боже, – сказала Тамарка. – Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.

«Ну й нехай, – подумав Іван. – Треба мені така сучка».

Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де – в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.

«Нє, вона не сучка, – подумав Іван. – І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»

І тут він, добре наморщивши лоба, згадав – Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.

– Що ти там бурмочеш? – спитала Тамара.

– Вчу чужу мову, – сказав Іван. – Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?

– Як?

– Хедсхог.

– Їжачий бог, – засміялася Тамара. – А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. – І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі – теньк.

Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.

– Не кажи мамі про нівєсту, – попрохав Іван. – Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.

– Треба ти мені такий – як з-під припічка віник, – засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалєра. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.

«От би їх побачити», – зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.

Добре, що ніхто не бачив.

Дрімало серед теплої весни село.

У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.

А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.

«Я не буду вас кропити, – сказала хмарка. – Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»

Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.

– Чого тобі, Іване? – спитала мама Панаска. – Ик, чого тобі?

Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.

Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався – авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.

– Ик, – сказала мама Панаска.

Коли геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.

– Доброго вечора, Панасіє, – сказав дід, коли вони підійшли близько. – Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?

Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.

– Вибачте, – сказав, коли нарешті перестав.

– Нащо ж ти прийшов? – спитала мама Панаска діда.

– Хіба не бачиш? – сказав дід. – Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…

– Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!

Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.

– А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?

– Бо дурний був. Бо…

– Він був дурний! – Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. – А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!

Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.

– Мамо, – простогнав Іван. – То наш тато?

– Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, – гримнула мама Панаска. – То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.

Мама Панаска схопила діда – тата Миколу – за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала:

– Вимітайся з-перед меї хати, щоб ни мої, ни людські очі не бачили твого смердючого подобія. А ни забереся, міліцію покличу, альбо й наших кукуріцьких хлопців. Вони тибе у два щоти у рів якийсь викинуть. Там і здохнеш дострочно. Так що по-доброму вимітайся. Ще до ночі.

З тим мама Панаска і пішла до оселі. Побіля порога оглянулася.

– А ти чого стовбичиш, як гнилий пень коло болота? – до Івана. – Марш до хати, жених застовбичений. Свиню пора годувати, пійло поможеш робити.

Іван, зиркнувши на батька, що поповз до лавки і сперся на неї, щоб звестися, мусив плентатися за мамою. Ноги в нього були, наче ватяні, а тіло геть задерев’яніло. Його дрібно-дрібно калатала пропасниця. Губи то розтулялися, то стулялися. Розумів, що треба щось сказати батькові на прощання, али що?

Так він заплентався до хати.

– Чого ти як з хреста знятий? – спитала мама. – То ж наволоч. Сволочина безпутня і безпросвітня. Він і мене, й тебе кинув. То ж таке потороччя…

Мама казала щось далі. У Івановій голові загуділо і гуділо чимдужче. Він стис руками голову, щоб вона не одірвалася й не полетіла хтозна-куди.

– Мамо, хата кудись пливе, – прошептав Іван. Мама підійшла й струснула його за плечі. Глянула у вічі.

– Йди, принеси зела. Там, у хліві, в кошику. Я зара води нагрію, запаримо льосі.

Мама здавалася вже геть тверезою. Іван хтів щось сказати, та не посмів. Поплентався до хліва. На півдорозі все ж спинився. Постояв, повернув до воріт. Виглянув. Батько чипів на лавочці.

«Сидітиме так цілу ніч, – подумав Іван. – Сидітиме і нічо не висидить».

Йому раптом стало радісно од того. Нехай, як мама засне, він винесе батькові куфайку, а то й старого кожуха. Накриє. І на лавці буде не зимно.

Він пішов до хліва по кошика.

Навіть засвистів. Точніше – сказав: фьюіть, фьюіть. Бо не вмів насправді свистіти. Не вдавалося. А може, щерба в зубі заважала. Як той зубисько починає боліти, то мама заварює кору дуба й полоще. Мама не раз грозилася повезти його в район, до лікарні, щоб зуба полікували чи вирвали. Як і того, що в кутку, тоже болить часом, а частіше ниє. Та Іван заявив, що швидше помре, ніж дасться, щоб зуба рвали. Чим? Обценьками? Мама: та є, кажуть, спеціальні такі, а перед тим заморожують. Заморожують, як то? – чудувався Іван. Уявив, як на зуба кладуть до рота цілесеньку льодяну брилу. Як вона туди влізе? Мама заспокоїла: то вкола такого дають, що зуба заморожує.

– Укола? – закричав тоді Іван. – Мені укола? У мого зуба?

Зірвався, мов ошпарений, та з хати вибіг і взявся од страху подвір’ям гасати. Чув він, як то колють! Казали хлопці. То як голкою долоню пронизати. І ще гірше. Нє, нє і нє!

Отака була придибенція. А тепер дали їжу свині, курей на сідалок загнали. Вечір розпрощував над їхнім двором чорні крила. Іван ждав ночі, щоб до батька вийти, куфайку чи кожуха винести. Навіть поскаржився, що спати хоче. З дороги втомився.

Та мама, як на ліжко всілася, не роздягаючись чогось, довго вовтузилася та зітхала, а тоді сказала раптом:

– Та йди вже, поклич того гантипаку, знаю, що хочеш, а хіба я вам зувєрка яка?

Ну, Іван миттю ноги на плечі та майже підтюпцем з хати. Батько вже на лавці й улігся, ноги підібгав. Не повірив спершу, що мати Панаска кличе.

– Та кличе, кличе, їй-бо, тату, – аж заходився Іван, а серце його з грудей – от-от вискочить.

То нічого, що слабий, видно, мама багацько способів знає, як од болячок рятувати. Головне, у нього батько є, як у всіх полюдських людей, як у Петра, Славика чи Ігорка Макогонового дурнуватого навіть. А чим він гірший од того Їгорка?

Іван вів обережно, під руку, батька до хати. Вечір розстелив над ними своє сьоме небо, густо поцятковане вже зорями, що теж раділи й підморгували Іванові.

«Що ти робиш, Іване?» – спитала ніч, й Іван був вельми втішений цим запитанням.

«Батька до хати веду, – відказав Іван. – Мого тата. Мого!»

Він переступив поріг і спинився. Чомусь подумалося – а як то батько вперше той поріг переступав? Сміливо чи тож ніяковів? Може, й боявся, хоча навряд… Коли то було?

«Як мене на світі не було», – подумав Іван.

«Як тобою і не зачиналося», – сказав хтось йому.

Якби колись – він би оглянувся, щоб побачити того, кому належить цей голос.

А теперка вже звик.

У хаті мама озвалася з їхньої кімнати. Сказала, що може покласти цього чоловіка, цього нічліжника на ліжкові, що стоїть в кухні. Там вона постелила. А як хоче їсти, то хай Іван принесе сала або кислого молока.

– А я вже лягла спати, – сказала мама Панаска.

– То що їстимете, тату? – спитав Іван.

– Молока можу випити.

Іван дивився, як батько п’є з кварти кисле молоко. Руки в нього дрижали, і молоко потекло по бороді. Іванові хотілося багато що спитати, але він тільки дивився на батька.

«Завтра поговоримо», – подумав.

Іванові тієї ночі довго не спалося. Все думав, чого ж такі в батька тьмяні, ніби аж сиві очі. Чого він так бухикає? Чогось думалося йому, що й мама не сплять. Озватися, спитати? Али ж про що? Ще мама розсердяться, то їх обох проженуть. Хай. Він пережде цю ніч.

«Ходи, соне, до мене», – подумав Іван.

Та перш ніж заснути, рішив, що завтра мусить розказати про батька Зінаїді Антонівні. І сусідам. І Тамарці потім розкаже. Може, й побачаться. Господи, дожити б до ранку.

Батько дожив би.

Коли Іван заснув, ніч випустила на небо місяця. Той слухняно покотився темним небом. Мабуть, то він розбудив Івана. Він устав і тихенько-тихенько став на долівку. Мама, здається, спала. Місяць просіювався крізь вікно й робив ходу блідо-жовтою.

Іван тихенько пройшов до кухні. Батько спав, тілько важко дихав. Іван поправив одіяло і раптом почув тихий голос:

– Ти того, синку… Не спиться й тобі, бачу… Я й справді вернувся вмирати… Прости, що так уже вийшло… там у мене в сумці гроші… П’ять тисяч двісті шістдесят і один гривняк… І трохи копійками… Небагато… Похорон великий не робіть. Тоді вам зостанеться… Рак у мене легень… Саркома… Докурився…