Читать книгу Маска - Володимир Лис - Страница 16

«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-на-всього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.

– Уб’ю! – заревів я й щосили буцнув ногою.

Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного – щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.

– Ваше превосходительство, Василь Петрович, – доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. – Ви можете сердитися, але пан…

Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.

Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою – його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.

– Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, – гундосив він при цьому. – Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.

– Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, – пробурмотів я, та все-таки підвів голову.

Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. «До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса», – подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.

– Щ-що йому треба, барбосу? – ледь повертаючи язиком, запитав я.

– Не повідомляли-с, – удав освіченого Петрусь, скорчивши при цьому свою мавп’ячу подобину. – А втім, ви можете самі побесідувати з ним…

– Що? – заревів я і кинув у Петруся подушкою. – Ти хочеш, негіднику, щоб я перед його слугою з’явився у такому вигляді?

Петрусь подушку зловив і акуратно поклав, але не мені під голову, а чомусь у ноги. Тут я позіхнув і остаточно зрозумів, що хоч як крутись, а вставати доведеться».

Так колись опише у своїх мемуарах початок цього певною мірою історичного дня сам Василь Слєпньов. Поки що ж, нарешті вставши, одягнувшись і взявши з рук вірного Петруся порцію розсолу, Василь Слєпньов, який мав до того часу звання поручика і посаду чиновника з особливих доручень канцелярії Його Імператорської Величності, поїхав до свого безпосереднього начальника Антона Рибалка. Відділ, в якому служив Слєпньов, наче не існував. На відміну від своїх колег-чиновників, Слєпньов не ходив на службу, але будь-коли мав бути готовим виконати доручення начальника. У них склалися доволі близькі, майже товариські стосунки, хоч Рибалко не раз давав відчути різницю у їхній соціальній ієрархії. Зближувало їх те, що обидва були з України. Прадід Василя – сотник Федір Сліпень – на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша – також сотника – Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя – Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя – Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського – після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.

Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України – Антоном Рибалком.

Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів – ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини ІІ, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних поділів Речі Посполитої.

Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, – приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.

Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація – Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.

То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.

А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.

Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».