Читать книгу Маска - Володимир Лис - Страница 18

Частина перша
Полювання на великого звіра 
IV. Санкт-Петербург. Початок полювання 
3

Оглавление

Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, – подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. – Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».

Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.

– Я розумію, – сказала графиня. – До ваших послуг.

Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.

Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.

Їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу – весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.

І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.

– Розумієте, пане поручику, – сказала графиня трохи збентежено. – Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…

Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила – якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.

– Тоді чому він не сказав вам про це? – спитав Слєпньов. – Він вам не довіряв?

– Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, – графиня Войцицька ще дужче збентежилась. – Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».

– А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? – ризикнув висловити здогад Слєпньов.

– Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, – вона вимовила це з непідробним жахом.

Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів – саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке – граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові. Можна було передбачити – граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

А втім, це була всього-на-всього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

– Отже, уявімо, – роздумував Рибалко. – Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

– Якщо він раніше там не був, – уточнив Слєпньов.

– Так, ти маєш рацію, – схвалив Рибалко. – Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…

– Так, – Слєпньов трохи поморщився. – Але хто це міг бути?

– Саме про це я й хотів запитати, – лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:

– Давай кумекати разом.

Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793—1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.

– Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, – сказав врешті-решт Рибалко. – Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського, що, може, не менш важливо для тих панів.

Та перед тим, як Слєпньов ступив на той небезпечний шлях, сталася подія, яка потрясла Ядвігу Войцицьку. Десь за три дні після останньої бесіди з графинею Василя Петровича терміново викликав Рибалко. Той і повідомив йому, що минулої ночі отруїлася Пелагея.

– Треба негайно їхати туди, – сказав Рибалко. – Може бути несподіваний поворот. А втім, їдемо разом.

Коли вони прибули до заміської резиденції Чорторийського, то застали графиню в стані, близькому до божевілля. Цього разу розпатлана, почорніла з лиця, вона істерично комусь заперечувала: «Не вірю, не може бути, цього не може бути ніколи». Рибалко і Слєпньов ледве втихомирили її. Коли вона змогла говорити, то розповіла, що Пелагею знайшли вранці мертвою в її кімнаті. Поряд лежала записка: «Простіть, я служила злочинцю». Домашній лікар Чорторийських констатував отруєння миш’яком, якого Пелагея ввечері насипала у свій чай.

Звичайно, графині було чого журитися і впадати в істерику. Пелагея стільки років служила їй вірою і правдою. Незважаючи на різницю в суспільному становищі, вони стали майже подругами. Ні з ким не була графиня такою відвертою, нікому так не довіряла. Більше того, вона не раз вручала селянським міцним рукам служниці долю маленької Ядзі. І ось Пелагея, яка здавалася їй втіленням добра і відданости, відплатила їй чорною невдячністю. Але чому, чому?

– Але чому, чому? – запитала графиня, широко розплющивши заплакані, у перлах сліз іще красивіші очі. – Як вона могла? Чому не довірилася мені?

– Щось же її до цього спонукало, – пробурмотів Рибалко. – Щось підштовхнуло. Але що?

– Ви мене питаєте? – Ядвіга Войцицька знову почала схлипувати.

– Так, – збентежився Рибалко. – Але заспокойтеся, ваша ясновельможність…

Врешті-решт заспокоївшись, Ядвіга Войцицька сказала, що нічого нового вона їм повідати не зможе. Так, між Пелагеєю і вбитим графським садівником був якийсь зв’язок. Але ж це вона, графиня, хотіла, щоб Пелагея нарешті влаштувала свою долю. А Пелагея відмовилася йти заміж за садівника. Та висувати якісь здогади, що саме він втягнув Пелагею у злочинну змову, на її погляд, не варто. Ні, це неможливо, це дурниця, але, ах, панове, я нічого не можу сказати…

Так нічого і не добившись, Рибалко і його підлеглий покинули палац. Лютнева негода пробирала до кісток. Над величезним парком, який підступав до палацу, кружляла величезна зграя гайвороння. Здавалося, птахи накаркують ще більшу біду.

Нарешті карета рушила. Поскрипували колеса, немов намотуючи на ободи велику таємницю.

– І що ти про все це думаєш? – першим озвався Рибалко.

– Пелагея, якщо вона в змові, багато разів могла віддати графську доньку до рук розбійників, – почав розмірковувати Слєпньов. – Проте вона не зробила цього. Чому?

– А тому, друже мій, – сказав із легкою погордою Рибалко, – що чоловікові в помаранчевій масці насправді потрібен був граф, а не його дочка. Тут є інше, набагато важливіше – як і чим змусив він цю Пелагею служити собі? Садівника, здається, усунули неспроста. Судячи з усього, він був готовий зізнатися, що допомагав бандитам. А вірну Пелагею не зачепили. Виходить, знали, що мовчатиме. Чому – ось де собака закопана.

– Справді – чому? – радше не Рибалка, а самого себе тихо спитав Василь Слєпньов.

Відтепер у його вже досить полисілій голові засіла думка, що у цій справі прихована якась пружина, знайти яку він поки що не в змозі. Для нього головним було не те, чому Пелагея погодилася служити бандитам. Тут причин могло бути аж надто багато – страх за себе, за своїх близьких і навіть за ту ж таки маленьку Ядзю, котру вона, без сумніву, любила. Але як же так швидко і непомітно могли люди чоловіка в помаранчевій масці встановити зв’язок зі слугами Войцицького? Поміж суботою, коли граф зірвав маску з ватажка банди, і днем повернення подружжя до свого маєтку – а це також субота – минув лише тиждень. Виходило так, що помсту свою надто вже розумний ватажок задумав одразу і почав її реалізовувати, не гаючи жодної хвилини. Він обсновує маєток Войцицьких невидимими нитками свого страхітливого плану, більше того – робить кількох людей графа своїми спільниками. Але як?

Слєпньов подумки зводить докупи все, що взнав за три дні бесід, які добряче виснажили не лише графиню та її слуг, а й його самого. Ось перед очима несподівана (завжди несподівана!) поява «помаранчевої маски» із поплічниками, ось графиня злякалася, коли побачила у кімнаті з пальмою ляльку з виколотими очима. Про вбивство садівника і язик слуги, який прислали бандити, згадує Слєпньов. Про таємничу поїздку Юзефа Войцицького до лісу. Потім Слєпньов повернувся до нападу на графський екіпаж у лісі. До їхнього шляху із Заславля додому. Тоді на них могли напасти будь-коли, а напали неподалік від їхнього ж села. Повернувся він до балу і з’яви на ньому людини у яскравій помаранчевій масці. Ось той заходить до зали, а потім, майже виконавши свою місію, виходить і в дверях стикається з графом Войцицьким. Слєпньов уперто шукав зачіпку, яка могла йому допомогти, якщо не привести до бажаної мети, то бодай прислужитися на початку небезпечного пошуку. Інколи Слєпньову здавалося, що та зачіпка зовсім близько, варто лише трохи напружити мозок. Він уперто думав, відкидав деталь за деталлю; все, що хвилину тому здавалося таким важливим, раптом тьмяніло, губилося серед чогось важливішого і згасало, мов слабка перетліла жарина.

І все-таки в результаті виснажливих роздумів вибудувався певний логічний ланцюжок із подій і його власних думок. Він не міг уторопати, до чого цей ланцюжок веде, але щось уже тенькнуло зовсім поряд, мов дзвінок на дузі візника, який велить забиратися геть із дороги. Він відскакує, він бачить дугу і сам дзвінок, який калатається, тріпоче при шаленій їзді і слабкою блискавкою розпорює вечірнє повітря.

Тут несподівано й осяює Слєпньова дивна на перший погляд думка: а раптом ще до інциденту на балу в оточенні графа Войцицького був спільник розбійників? Хто? Міг бути той-таки садівник, який потім і завербував Пелагею. Але тоді поставало інше запитання: навіщо цей невідомий спільник був потрібен людині в помаранчевій масці? Висновок міг бути лише один – той, хто ховався під цією клятою маскою, знав, що скоїться на балу в князя Любославського.

Від такої несподіваної думки і справді можна було збожеволіти. Від неї віяло містикою, а містики наш герой, незважаючи на те, що походив зі старовинного козацького роду, не любив. І не вірив у неї. Василь Петрович спробував було знайти раціональне пояснення, однак досить швидко зайшов у глухий кут. Але думка про якусь таємну пружину, навіть про вміло поставлений спектакль вперто свердлила мозок.

Маска

Подняться наверх