Читать книгу Маска - Володимир Лис - Страница 19

Так тривало кілька днів. Слєпньов готувався до від’їзду в Україну і відтягував його. І не тому, що боявся поїздки. Холодок між лопатками не зник, але до нього додався азарт мисливця.

Це був особливий азарт. Десь поряд уже трубив ріг, ще дужче збуджуючи його нетерпіння. А він стояв у позі хорта, який роздмухував ніздрі і жадібно винюхував повітря, готовий от-от рвонути по здобич.

Та було і таке відчуття, що перед полюванням його стриножили або ж накажуть бігти в протилежний бік від здобичі. «Звідки воно, це відчуття?» – запитував себе Слєпньов і не знаходив відповіді.

Може, від останньої зустрічі з Рибалком, коли той переказав зміст своєї розмови з князем Куракіним? Князь, дізнавшись про їхню версію – грабіжник може виявитися вельможею – категорично заборонив, якщо, диви, ця версія й потвердиться, її розголошувати. Російська імперія не хотіла сваритися з новими знатними підданими і на початку царювання Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.

– Як? – сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.

– Це ти запитуєш?..

Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», – подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив – йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.

Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.

– Розумієш, яка холера, – зовсім простакувато сказав Антон Федорович. – Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. – Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. – І другу вказівочку – тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.

– Та вже ж, навряд, – зітхнув Слєпньов. – Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.

– Ото ж бо й воно, – багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:

– Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.

– Не дурень, далеко не дурень, – погодився Слєпньов.

– Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.

Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:

– Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав – а якщо він всього-на-всього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.

Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці отримував із рук грабіжника коштовності, то він не міг нікому їх показати, не ризикуючи бути викритим. Якщо тільки не був маніяком, який десь у таємних підземних апартаментах милується вечорами при тьмяному світлі свічки награбованим за стільки років.

Отже, Слєпньов вийшов від Рибалка з новою тривогою. Він поволі пройшовся стежкою до воріт, повернувся назад, потім сів в екіпаж. І раптом відчув, як всередині його щось засмоктало, немов сіла в грудях невидима звіринка. Якби спитав оце хто-небудь, що його мучить, він навряд чи й відповів би. Не тільки, радше не стільки майбутня небезпечна подорож, як якась незбагненна тривога, що ось від’їжджає він, так і не з’ясувавши у цій вкрай загадковій історії ще чогось надто важливого. Такого, що не дається ані розуму, ані почуттям. Що ж це таке? Що коїться з ним? Чого він не може вловити? Василь Слєпньов не знав.

Він уже під’їжджав до своєї квартири, як раптом до болю зримо побачив перед собою чиїсь великі очі, які пронизливо і водночас немов здалеку дивилися на нього. Він здригнувся, примружився, але видіння не минало. Струснув головою, проганяючи його, та дарма. Висунувшись із карети, він звелів кучеру їхати за місто, а коли той закомизився, пообіцяв заплатити удвічі.

На його щастя, графиня Войцицька виявилася на місці – у відведених їй апартаментах правого крила заміської резиденції князя Чорторийського. Поки їй доповідали про приїзд Слєпньова, Василь Петрович устиг кілька разів подумати, чи не повернути йому назад. Чого б це? Звідки таке бажання? Він не міг відповісти. Нарешті його запросили, і в невеликій залі Слєпньов побачив жінку з великими сірими очима, яка йшла йому назустріч. Правда, не сама. Її супутника Слєпньов добре знав: це був Мечислав Кульчинський – багатий подільський шляхтич, котрий у минулому дотримувався доволі прозорої проросійської орієнтації і приєднався до Тарговицької конфедерації. Щоправда, потім, здається, він побував і в одному із загонів Костюшка, але тоді подібною непостійністю грішило чимало уродзоних шляхтичів.

Як виявилося, Кульчинський випадково зустрів графиню, коли завітав із візитом до князя Адама. Він уже знав про її історію і, як здалося Василеві Петровичу, співчував навіть надто емоційно, і щось боляче кольнуло його. «Чи не ревную я графиню?» – подумав він і усміхнувся. Ця таємна, зовні ледве вловима усмішка мала гіркуватий присмак. Він пригадав, що пан Мечислав, здається, вдівець, і неприязнь його посилилася. Невже у нього, Слєпньова, зародилося глибше, ніж звичайна симпатія, почуття до цієї аристократки? «Ні, вона, братику, птаха не твого польоту», – сказав він сам собі.

Представлений як земляк, шляхтич Веслав Слєпньовський, він любенько побесідував з обома. Кульчинський обурювався, чому власті не вживають належних заходів, пропонував свої ідеї, і тут Василь Петрович подумав, що, можливо, він і такі, як він, йому допоможуть надалі. На якусь хвилину він завагався, чи не відкритися панові Мечиславу, але вирішив, що поки що не варто.

Пославшись на справи, він поспішив відкланятись. Графиня провела його за двері, подивилася своїм сумним поглядом.

– Ви поїдете туди? – спитала вона. – У наші краї?

– Так, – відповів Слєпньов. – А ви ще залишитеся у Петербурзі?

– Ще трохи побуду тут, – відповіла графиня.

І раптом вона торкнулася його руки і сказала схвильовано:

– А знаєте, моя служниця, тобто служниця князя Адама, того самого вечора вона бачила, як приходив якийсь дивний чоловік…

– Приходив до кого? – уточнив Слєпньов.

– До Пелагеї. Якийсь дивний чоловік у чорному плащі і великому чорному циліндрі.

«Можливо, це саме те, чого мені бракувало?! – подумав Василь Петрович і навіть здригнувся від несподіванки. – Але невже цей дотягнувся і сюди, у саму столицю?»

Він попросив покликати служницю князя. З’явилася молода дівчина з рябим, круглим, немов у великої ляльки-нелягайки, обличчям. Так, вона відчиняла двері якомусь панові у чорному, який попросив провести до Пелагеї. Але вона не змогла роздивитися у темряві його обличчя, так, було вже пізно. До того ж обличчя затуляли комір плаща та насунутий на самісінькі брові циліндр.

– А ким він назвався? – спитав Слєпньов. – Ти не здивувалася, що він тут питає Пелагею?

– Та він, – збентежилася служниця князя, – він же сказав, що з лавки, куди перед тим заходила Пелагея щось купити, що він їй гроші не додав.

– І більше ти його не бачила? – спитав Слєпньов.

– Ні, – вже трохи злякано сказала дівчина.

Слєпньов подякував і повернувся до графині. Тут він дізнався, що ні того дня, ні напередодні Пелагею в місто вона не посилала. Слєпньов знову відчув, як спину пронизав холодок. Він подумав було, чи не походити Петербургом разом із князівською служницею? Але відкинув цю думку, бо зрозумів, що у великому місті шукати пана в чорному плащі і чорному циліндрі, не знаючи його прикмет, – усе одно, що шукати вітру у полі.