Читать книгу Маска - Володимир Лис - Страница 2

Молода архівістка віддалялася між рядами стелажів із теками, трохи присипаними пилюкою історії місцевого значення, плавно похитувала стегнами і від цього була схожа на легкий вітрильник при слабкому морському вітрі. Дивлячись на її ходу-плавання, я й не підозрював, що інший, невидимий вітер вже підганяє до мене велику і яскраво розфарбовану тріску з корабля, який давно зазнав трощі. Мені належало ще роздивитися її між хвилями, виловити, очистити від слизу і водоростей, які випадково до неї прилипли, відшліфувати і прочитати напівстерті письмена.

Ще з десять хвилин тому я, риючись у пожовклих від дихання дідугана-часу паперах жандармського управління колишньої Волинської губернії, наштовхнувся на невеликий рапорт справника Володимир-Волинської повітової управи, адресований своєму губернському начальству в Житомирі.

«Доповідаю вашому превосходительству, – йшлося в рапорті, – що мною піймано відомого розбійника на прізвисько Куріпка, Ващука Василя, сина Григорієва, з двома спільниками». Далі повітовий жандармський чин питав, що йому робити зі злочинцями – доставити в губернію чи залишити до суду у Володимирі-Волинському? На документі стояла дата – 18 жовтня 1839 року. Я передивився теку до кінця, але жодного продовження справи або копії відповіді на цього листа не знайшов.

«Хто ж цей розбійник Куріпка, якщо він відомий, то чому я про нього раніше не чув? – подумав я. – І ніде ніби ж не читав».

Та щось мені завадило пройти повз документ. Хоч я й шукав зовсім інше, про всякий випадок переписав рапорт. Так само про всяк випадок запитав працівницю архіву, що вона знає про «відомого розбійника». Але й вона нічого не чула, і в іменному покажчику архіву ні Куріпка, ні Василь Ващук не значилися.

Щось утримало мене відкласти у резервну теку переписане з усіяного розгонистим почерком папірця з гербом Російської імперії в лівому кутку. Мовби манюпусінький камінець, який випадково попав у черевик, почало муляти. Наче дуже й не заважає, йти можна, а вряди-годи й нагадує про себе. Про щось нагадувало мені і це дивне прізвисько – Куріпка.

Минув місяць чи й два. Мені треба було уточнити назву якогось села. Звично взявши до рук довідник «Адміністративний поділ Волинської області» і перегортаючи сторінки, я випадково наштовхнувся на назву села Олеськ. Ось тут і зблиснула яскраво-біла, мов перший сніг, блискавка-спогад, і я згадав, де чув колись про розбійника Куріпку. Було це в роки моєї журналістської молодості, я тоді працював у рідній районці і ще не пустився у затяжну мандрівку містами і містечками, мандрівку, яка принесла удачі, а ще більше розчарувань, кохання, сім’ю, численні переїзди і, нарешті, остаточне повернення до рідних місць і вогнищ. Тоді ж, у часи моєї молодості, я був у селі на обжинках. Це гарне, що й казати, гарне дійство, з якого навіть тодішня дурнолоба влада не змогла витравити слідів поезії і язичництва, на жаль, закінчилось традиційним шостим питанням, тобто великою пиятикою. Раптом одна жіночка заспівала пісню, яку я до того ніколи не чув. Її підхопили подруги. Були у тій пісні такі слова: «Ой сиділи собі хлопці за своїм застоллєм, та заходить той Куріпка із ружжом-пістолєм». За точність слів не ручаюсь, але Куріпка з ружжом-пістолєм там був. Це я пригадую. Пам’ятаю, що я запитав жінку, що ж це за пташечка така, що зі зброєю собі розгулює? Та, кажуть, розбійник такий був, поміщиків грабував…

На жаль, тоді я не запитав, як звали ту жінку, чи вона з Олеська, чи із сусіднього якогось села. Тепер же, коли приїхав до Олеська, то скільки не розпитував, але не знайшов ні її, ні того, хто б чув ту пісню. Здавалося, час стирає все… Але про згадуваного у рапорті жандармського чиновника таємничого розбійника Василя Ващука я розповів у статті, присвяченій білим плямам волинської історії. Ця публікація і познайомила мене з людиною, яка вивела на той самий великий корабель, який зазнав трощі і з якого припливла до мене тріска. Навіть не тріска, а дебеле поліно – велика і таємнича частка прихованої досі історії.

Я почув доволі несміливий стукіт у двері мого кабінету, одірвав очі від паперів, незадоволено подумав, кого ще дідько припер так невчасно, бо якраз працював над черговим матеріалом про чергову пляму місцевої історії.

– Заходьте, – все-таки сказав я. – Заходьте, будь ласка.

Якось несміливо, бочком до кабінету зайшов невисокий і вже немолодий дядько, поріділу чуприну якого помережила сивина.

– Доброго дня, – також несміливо привітався він.

– Доброго здоров’я, – відповів я. – Ви до мене? Сідайте, будь ласка.

Дядько, проте, не сів, а млявенько тупцював перед столом. Я вже трохи роздратовано подивився на нього.

– То ви до мене? – перепитав я.

– Та, здається, таки до вас. Вибачайте, якщо завадив. Але я читав вашу статтю про білі плями історії. Там ви пишете про цього… Василя Ващука.

– То ви щось знаєте про нього? – вже зацікавлено подивився я на несміливого відвідувача.

– Ні, про Ващука і я нічого не відаю, – відповів відвідувач і якось печально подивився на мене. – А ви знаєте, що колись у цих місцях орудував значно відоміший розбійник, аніж ваш Ващук?