Читать книгу Маска - Володимир Лис - Страница 6

Прокіп Марушко народився 11 березня 1752 року, напередодні дня преподобних Прокопія та Тита, який припадає на 12 березня за новим стилем (бо за старим це 28 лютого) у селі Хомутівці на межі Волині і Поділля. Точніше, історичної Волині, історичного Поділля і теперішньої Черкащини. Прадід Прокопа був кріпаком, але доволі заможним. Він цілком підпадав під пізніше визначення – «куркуль». Відомо, що він не лише добився того, що першим на селі став відкуплятися від роботи на пана оброком, але й переконав пана, що йому вигідніше продавати землю, або, кажучи знову ж таки сучасною мовою, здавати в оренду своїм холопам замість того, щоб вони як-небудь відбували панщину. Міцним господарем був і його син – Трохим. За сімейною традицією він тримався ближче до панського двору. Якийсь час був навіть старостою, правда, раз на хрестинах сина родича посварився з управителем пана Моджиєвського. Той після цього запропонував панові позбавити свавільного холопа певних привілеїв, але господар Хомутівки не пристав на цю пропозицію, хоч управитель навіть прибрехав і приписав Трохимові лайливі слова на адресу пана, яких той не казав. Та господар Хомутівки розумів – такі хазяйновиті кріпаки йому потрібніші, аніж безправні, покірні, але й ліниві. Про Трохима ж у селі казали, що він «нарваний». Мав крутий і суворий норов, увесь день, а часом і вночі надривав жили на роботі. Не давав спуску ні дружині, ні двом дочкам, ані малолітньому синові. Бо мав Трохим заповітну мрію – викупитися, отримати «вільну» і зажити на окремому хуторі.

Зібравши трохи грошенят, він було поткнувся до пана Моджиєвського й обережно став вивідувати, за яку ж ціну той відпустив би його на омріяну волю. Пан поговорив досить доброзичливо, похвалив Трохима за хазяйновитість, сказав, що вірить – він буде добрим господарем, але наприкінці заломив таку ціну, що Трохим тільки пополотнів і довго чухав потилицю. Вихід був один – ще більше надривати жили. До початку нашої розповіді про цю родину Трохим почав осушувати річкову заплаву, яку хотів перетворити на родюче поле, де мав намір вирощувати високі врожаї, а вони, диви, і принесуть за кілька літ гроші, яких не вистачало для викупу. Старша Трохимова дочка Мар’яна вдало вийшла заміж за священика із сусіднього села і як «матушка» стала вільною. Так само вдало видати за хорошого, хазяйновитого чоловіка Трохим мав намір і молодшу дочку – Євдокію, Дунечку, Явдошку, до якої мав певний батьківський сентимент, бо ж виростала вона писаною красунею, мала і стан гарний, і вміла сказати слівце, коли треба. А втім, дочки були для Трохима радше морокою, якої вчасно і вигідно треба позбавлятися. Основну надію Трохим покладав на сина Каленика, майбутнього спадкоємця, котрому до моменту трагедії, яка розігралася на обійсті, виповнилося всього п’ятнадцять років.

Саме тоді, в середині освіченого й аристократичного вісімнадцятого століття, пан Казімеж Моджиєвський, який волів не відставати від усіляких нових віянь, задумав завести в себе породистих рисаків і почав будувати грандіозну нову конюшню. Кимось на зразок бригадира на цьому будівництві був призначений хазяйновитий Трохим. До цього часу пан Моджиєвський вже простив йому ті мовбито нешанобливі слова, сказані Трохимом на його адресу, тим більше, що переконався – управитель таки йому збрехав. Пробачив і спробу викупитися, лише посміювався, згадуючи про хлопський намір. Звісно, Трохим цього не знав. Він розпоряджався на будівництві, хоч удома чекала щоденна робота. Але ж пан поклав йому, на відміну від інших робітників-кріпаків, таки пристойну платню, яка згодиться неодмінно в майбутньому і додасться до суми, необхідної для омріяного викупу. Майже щодня через село, яке розкинулось у виярку, проходила, несучи батькові обід, юна Явдошка, на той час розквітла сімнадцятирічна дівчина. Одного разу, коли вона вже підходила до батька, її увагу привернув стрункий, високий чоловік із вусиками, який уважно подивився на неї. Це був майбутній стайничий, виписаний паном Моджиєвським із далекої Голландії. Історія вустами матері Прокопа Марушка зберегла лише ім’я цього чоловіка – Рудольф. Але він був мовбито не цілком голландець, а мав іспанські корені, про що й повідав задушливим літнім вечором Явдошці, яка вперше прийшла на побачення з іноземцем, котрий чимось її привабив. Таємничі слова «Голландія», «Іспанія», «Амстердам», «кабальєро» разом із поглядом жагучих чорних очей і хвацькими, вміло підкрученими догори вусиками своє зробили. Тепер замість вечорниць Явдошка почала бігати в панський сад, де слухала розповіді Рудольфа, який так смішно вимовляв польські слова. Якось вона запитала його, чи хотів би той навчитися їхньої мови. Рудольф ствердно кивнув і попросив її говорити до нього своєю мовою. Як там її? Мужицькою? Рудольф виявився учнем доволі вдатним. Він охоче брав уроки у юної сільської красуні, але й сам не забував дечого її вчити. І одного вечора вона дозволила йому себе обняти, потім… Поцілунок вродливого іноземця був, як виявилося, набагато солодшим, ніж цілунки сільських парубків під час їхньої жартівливої гри на вечорницях.

Трохим не міг не помічати поглядів, які дочка крадькома кидала на вродливого голландця, коли тепер уже щодня приносила обід на будівництво конюшні. Дивлячись, як вони йдуть садом, як щось каже їй цей дженджуристий підпанок, він навіть подумав про її заміжжя за цим чоловіком, авжеж, панським стайничим, котрому пан Моджиєвський призначив фантастичну, як на селянський погляд, платню. Що ж, над цим варто було подумати. Та він не міг і уявити, як далеко зайшли стосунки Явдохи і можливого зятя. Коли виявилося, що донька «понесла», Рудольфа вже не було в маєтку. Як з’ясувалося, він паралельно спробував спокусити доньку самого хазяїна Хомутівки, і його з ганьбою вигнали, без виплати компенсації.

Настав той страшний осінній день, коли покірна, слухняна, забита дружина Трохима, плачучи, тремтячи, як у пропасниці, повідомила страшну новину. Трохим не зміг повірити, важко опустився на стару, змайстровану ним самим колись лавку і звелів покликати доньку, яка поралася на городі. Поставлена перед його суворі очі Явдошка впала на коліна. Трохим, упевнившись, що все правда, найперше жорстоко, до півсмерти побив свою колишню улюбленицю. Бив паском, потім дрючком, кілька разів носаками. Спочатку Явдошка плакала, кричала, хлипала, ридала, благала: «Таточку, ліпше вбийте одразу». Трохим, можливо, і вбив би, якби не повисла на його руці все та ж таки покірна дружина. Її несподіваний вчинок, коли вона вчепилася зубами в його руку, яку він у черговий раз заніс над ганебницею-дочкою, трохи протверезив розлюченого батька. І все-таки, наостанок штовхнувши ногою напівживу доньку, він вийшов надвір, нітрохи не шкодуючи про скоєне. Бо не було для сільської сім’ї більшої ганьби, ніж коли незаміжня дівчина приносила «байстрюка». За кілька днів, коли нещасна Явдошка трохи очуняла, батько відлупцював її ще раз. Тепер бив лише паском, і тільки живіт та гріховне місце. Явдошка лежала на лавці, слухняно випроставши ноги, не ворушачись, дивлячись у стелю скляними очима. Потім батько звелів їй перевернутися на живіт, і вона отримала ще з півсотні ударів по сідницях. Коли батько-кат вийшов, поволі сповзла на підлогу.

Потім були спроби всіма приступними способами – зіллям, випаркою, коли бідолашну Явдошку саджали в бочку з майже окропом – позбавитися ганебного і ненависного плоду. Але хоч як старалися, нічого не допомагало. Трохим, у ці дні чорніший за ніч, нарешті розробив план, який і почав негайно здійснювати. Він виклопотав у пана дозвіл для дружини і доньки на різдвяне паломництво до Києво-Печерської лаври. За його задумом, у міщанки, яка доводилась їм далекою родичкою, донька-ганебниця повинна дочекатися пологів, а родичка за певну платню не лише перев’яже пуповину, а й підкине дитя монахам.

Отже, повіз Трохим дружину і доньку до Києва. Накатаною колією поволі котилися сани, ця дорога була дорогою мовчанки і ганьби. Вперше Трохим озвався, коли перед ними постали золоті бані лаврських церков. Він сказав, що ладен все простити і жінці, яка не вберегла доньку від ганьби, якщо діло благополучно завершиться. Тоді перехрестився і звернув у вулицю, на якій жила родичка.

Тітка Пріська зустріла їх досить прихильно, тим більше, що привезли вони і сальця, і пару курочок, і кілька десятків яєчок. За п’ять срібних дукатів родичка пообіцяла все зробити, як і належить, хай не сумніваються. Що сталося, того вже не вернеш, а таке буває, що монахи беруть на виховання дитинку. Буде хлопчик, до чоловічого монастиря занесе, де є знайомі монахи, буде дівчинка – до жіночого, теж не без знайомих. Може й підкинути, як просять, чого не зробиш для добрих родичів. Отож вертався Трохим додому трохи просвітлілий.

До православного Різдва повернулася з Києва і його дружина Настя, яка й повідомила сусідам, що Явдошка лишилася в монастирі до початку Великоднього посту.