Читать книгу Сповідь з того світу - Ярослав Яріш - Страница 10

Я не знала, куди себе маю подіти. Отак і блудила понад берегом нашого ставу, вимішуючи болото своїми чобітками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так і ходила, ніби неприкаяна, перетворюючись із гарної стильної молодої жінки на відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.

Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись…

Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, – вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають…

Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч… Орфей, Еврідіка…

– Я піду за тобою до пекла, – згадалась обіцянка – й очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.

Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили… Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли…

Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг… А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнула – і полізла просто йому в пащеку…

Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгребла – полізла далі. Усе вперед і вперед.

За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хід – четвертий. Він вів донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.

Лізти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя мені дихав холодний і мокрий сморід. Ліхтарик на телефоні почав мигати – сідала батарея…

Коли я нарешті прийняла горизонтальне положення, то пролізла ще кілька десятків метрів, а тоді враз відчула під руками каміння, а над головою – порожнечу. Присвітила – склепіння, викладене з каменю, як і стіни, було високо, так що сміло можна було ставати на ноги. Встала. Пішла, шаркаючи глухо черевичками об підлогу. Зупинилася. Мій ліхтарик намацав попереду якісь дивні ніші. Підійшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людські тіла. Мені б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тільки чогось не верещалося…

На ніші й справді лежав чоловік, закутий у лицарські обладунки. Уже пізніше я зауважила меч, що стримів просто у кам’яному склепінні, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько підняла забороло його шолома… Рука враз відскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мій Іван! Хоча ні: досить схожий, та не він. Пішла далі, розглядала. Усі вони були однакові на вигляд, у латах, усі надто схожі один на одного, ніби й справді брати. Та мого чоловіка між ними чогось не було. Я б його впізнала одразу… Мій ліхтарик світив усе слабше, тож я додала ходи. Перебігала від однієї ніші до іншої, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рідне. Усі вони були подібні до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жаліючи своїх ніг, я бігала, кидалася від одного лицаря до іншого, не пропускаючи жодної ніші. Їх тут були сотні, тисячі. Я втомилася. У мене страшенно боліли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кілька останніх ніш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, проґавила…

Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думала – померла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!

– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігрію – і ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…

Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повіки – не згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?

– Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.

– Так, – погодився другий. – Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.

Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачила – власники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.

– Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!

Переді мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.

– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.

Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.

– Допоможіть, благаю вас! – попросила.

Вони мовчали. Я озирнулася, тоді встала перед ними на коліна, склала руки. Хотіла щось говорити, тільки мій язик так і не зміг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я і лишилася навколішках… Тим часом ангели перезирнулися.

– Треба дати їй шанс, – мовив перший.

– Не думаю. Усі знають, що проти Долі не попреш.

– Вона попре. У неї велике серце. Жінок, які б так любили, дуже мало. Тож Марія заслужила на ще один шанс.

Якийсь час було тихо. Тоді перший голос знову сказав:

– Ти ж розумієш, що тебе… нас чекає, коли вона програє.

– Коли ж переможе, то це буде і наша перемога!

Знову мовчанка.

– Я проти, – знову озвався перший. – Але рішення за тобою.

Я усе чула і розуміла. Хвиля радості так мене накрила, що я аж знепритомніла і знову впала долілиць на камінь, тільки цього разу не забилася: мене ніби підхопила якась сила.

Не знаю, скільки часу минуло, доки я прочуняла… Тільки коли очі мої знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сиділа на лаві, спершись спиною до стіни. Поруч мене сидів пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:

– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…

– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозуміти, та поки що у голові нічого не складалося.

– Тобі всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тільки іншого – першого. Значить, це вони. Михайло і Гаврило…

– Так, ми ангели, тільки час від часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полізла: якби не ми – то так би тут і лишилася. Та нічого, зараз вийдеш звідси і розплющиш очі. Ти будеш у лікарні поруч зі своїм чоловіком. У цю ж мить серце його вдарить востаннє… Родина буде з тобою, підтримає у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаєте Івана за християнським звичаєм, справите поминки, дев’ятини, сороковини, річницю. Ти будеш виховувати синочка, розповідати йому, яким мужнім був його батько. Років через п’ять до тебе прийде свекруха і скаже, що твоєму синові потрібен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батьківської руки. Тоді твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловіком…

Я не хотіла далі слухати, проте він і сам замовк, даючи мені можливість сказати.

– Але ж я чула… Ви казали, що дасте мені шанс…

Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось своє. Очевидно, допомігши мені, вони могли багато чого втратити, і я це розуміла, сама не знаючи звідки. Мені ж треба було рятувати свого чоловіка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, які підібрати слова, щоб переконати їх. Не хотілося кидати порожніх фраз та обіцянок, але й мовчати було годі. Раптом перед моїми очима стала бабуся, яку я любила в дитинстві найбільше з усіх. Вона мені щось хотіла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тоді й Орфей!

На другому куплеті мене підтримав і Михайло.

– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосі не було ані гніву, ані погрози.

Коли ми доспівали, Гаврило встав, поправив на собі одяг. Він дивився на мене, і його рішення вже остаточно визріло:

– Схоже, вам з Іваном одне без одного волів не знайти. Шкода. Волів. Що ж, нехай буде так…