Читать книгу Сповідь з того світу - Ярослав Яріш - Страница 16

Часи минали разом з водою, яку несла поміж своїми берегами наша Верещиця. Мій чоловік знову відродився у своєму народі, у своїх нащадках, вкотре повстав з попелу, ніби птах Фенікс. Наша добра земля, а також батьківська наука і материнська молитва робили його таким же добрим, чесним і сильним. Знов і знов приходила купальська ніч, знов і знов він підходив до мене… Тоді відходив. Інколи давала Доля нам одну ніч, часом тиждень, місяць, рік, п’ять років. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печеніги, то ляхи, то ще хтось – хіба ж їх усіх запам’ятаєш?

Легші часи настали, коли наші роди поклонилися київському князеві Володимиру – володарю земель руських. Він захистив нас від ворогів, дав нам Бога істинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи і Купала з Колядою, понад усе цінуючи заповіти батьків.

Верещиця і далі несла свої води: скоро могутня Русь розсипалася на князівства, Київ утратив свою силу. Наші князі засіли в Галичі, і родичі слухали їх, билися з ворогами і орали землю нашу.

Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили своє гніздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно і тепло. Половину хати займала піч, були тут і лави, і скриня, і наша з Іваном лежанка. Свічка, що стояла на скрині й миготіла своїм вогником, освітлювала світлицю. Я стояла біля печі і розтирала у макітрі мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечірня кутя мала бути солодкою. За віконцем літав сніжок, підтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускається на землю перед Різдвом Христовим. Я думала собі про те, що завжди любила ці свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зі мною щось не так. Якесь дивне таке відчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило і заспокоювало, вселяло надію. Мені хотілося плакати з радості і посміхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, відчувала, що іще одна малесенька душа поселилася у моєму лоні.

За віконцем геть стемніло. Двері відчинилися, у хату ввійшов Іван, а за ним заскочив і морозець, але тут же і втік, налякавшись нашої печі.

– Ух, посипало. – Іван струсив із кожуха сніг, а тоді роздягнувся. В руках з двору приніс сніп-дідух. Чоловік підійняв його обережно, ніби живу істоту. – Заходь, діду, до хати. Поставимо тебе отут на лаві, аби сторожував наш дім від хвороби, біди і всякої нечисті.

Коли дідух зручно вмостився на своєму почесному місці, присів на лавку й Іван.

– Худобу я обійшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще куті кинути, аби здорові були, приплід приносили. І курам дати, аби файно неслися, і псові, аби гавкав.

Він завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кінця. Ще й підспівував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хліб і до хліба. Я дивилася на нього, не можучи відірвати погляду, люблячи кожну клітинку його тіла.

– Сідаймо до вечері, – запропонував він. – Зараз із колядою вже почнуть ходити. Може, й ми підемо? Чого в хаті сидіти? І до церкви треба…

Я накрила скриню білим обрусом, не забувши постелити під низ пахучого сінця. Далі поклала кутю, тоді рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стіл.

Ми навіть не встигли скуштувати всіх страв, як за вікном загриміла коляда:

У Івана велика була родина, тож прийшло їх багато – так що ледве вмістилися в хаті. Щедрий стіл, коляда, весела розмова – ми завше вміли святкувати. А ще у нас на Святвечір було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочі у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекій дорозі чи тяжкому поході.

Родичі мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарські, а далі перейшли до справ державних.

– Не хочуть наші бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре він тим боярам залив сала за шкури. Сиділи тоді тихо і до вільних общинників не пхалися. Тепер же страх зовсім загубили, забули Бога в череві… – підхопив і молодший.

Я до розмов чоловічих не пхалася ніколи. Любила слухати, як говорить мій Іван, бо розмовляв завше мудро і зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державні, серце моє мимоволі стискалося. Я знала, що він ніколи не стоятиме осторонь громади, та більше, завше готовий був іти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що він казатиме, поклавши мимоволі руку на живіт. Мій муж налив собі узвару, випив.