Читать книгу Сповідь з того світу - Ярослав Яріш - Страница 11

Мене попереджали, та я все ж таки вирішила піти проти Долі. Вона, очевидно, також жінка, тому повинна мене зрозуміти. Мені без мого Івана не буде життя ні на землі, ні на небі, ні у чорній безодні. І я готова була перейти ту безодню, перелетіти, перекричати. Попросила тільки у Богородиці сили, аби не дала впасти, аби не захрип голос та не втомилися крила.

Михайло повів мене назад підземеллям до виходу.

– Що мені тепер треба буде робити? – запитала я дорогою.

– Будь зі своїм мужем, просто не дай йому померти. Якщо зможеш перехитрити Долю і Смерть – твій Іван виживе, вийде з коми.

Ми підійшли до того місця, де тунель розходився на два рукави.

– Ми завше даємо на вибір дві дороги. До речі, так само як і чорні. Усе чесно. Маєш останній шанс передумати. Підеш ліворуч – опинишся у лікарні біля свого чоловіка. Праворуч – перенесешся на сотні років назад, переживеш тисячі чужих життів, поховаєш десятки тисяч своїх рідних. Вирішуй.

– А тут і думати нема про що, – твердо відповіла я.

– Тоді краще залиш просто тут свій страх і свої сльози, бо тобі доведеться випити стільки гіркоти, що душа може не витримати й розірватися на мільйони дрібних частинок.

Я похитала головою:

– У моїй душі житиме надія. Вона переборе страх і висушить сльози.

– Тоді йди. Я проситиму за тебе.

Я з вдячністю поглянула на Михайла і пішла у тунель праворуч. Мене вже нічого не могло зупинити, навіть такі поважні дами, як Доля і Смерть!

Різке світло враз ударило в очі – я закрилася рукою. Так наосліп я зробила іще кілька кроків, раптом відчувши, що стіни тунелю зникли і я опинилася на відкритому просторі.

Очі мої сяк-так звикли до того світла, так що я розплющила їх і роззирнулася: була на галявині. Сонце поволі заходило за небокрай, посилаючи мені останні промінці, а свіжий вітерець повівав, бавлячись моїм розпущеним волоссям і розганяючи денну літню духоту. Я кліпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дівчата у довгих сорочках, із віночками на голові водили хоровод, парубки ж сміялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори і сухої трави. Подивилась на себе – була у такій самій сорочці, босоніж. Я роззиралася навсібіч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкриті шовковими зеленими травами, а з іншого – ліс, із третього – річка. Усе було геть інакшим, але я чомусь одразу все зрозуміла.

– Верещиця…

Раптом дівчата підхопили мене за руки і повели у свій хоровод. Тим часом парубки розклали багаття, і воно шугонуло вгору своїми пекучими язиками.

Дівчата продовжували співати, і я разом з ними, хоча й було мені не до співів. Та на душі стало легко. Відчувала: так треба. Цей по-справжньому літній теплий вечір мусив привести мене до Івана. Сонце уже повністю сховалося, поступившись місцем купальській ночі. Полум’я ставало все яснішим і все більше притягувало до себе.

Раптом дівчата кудись рушили гуртом і мене за собою потягли. Ми бігли в морок, що густо блукав навколо нашої ватри, просто до річки. Місяць враз вийшов з-за хмари й освітив луки, прибережний верболіз, ковзнув своїм холодним промінням по тихій воді Верещиці.

Я ступила босими ногами у тепленьку річкову воду. Дівчата пускали віночки, закликаючи Долю, аби послала їм милого або підказала хоч, звідки його виглядати. Купайло поніс ті вінки на середину ріки, намотуючи на свій довгий вус дівочі прохання. У мене також був віночок, тож я й собі поклала на тиху гладь.

– Прийди, прийди, – попросила.

Він відпливав від мене все далі й далі. Дівчата, регочучи, побігли вже геть, я ж так і стояла у воді. Віночок собі плив і плив, щось мені та віщуючи.

За своїми тяжкими думками я не почула, як він підійшов ззаду й обійняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тільки здригнулася.

– Не бійся, то я.

– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своєю, аби обійняв мене ще сильніше. Він почув мій ніжний трепет, поцілував у шию.

– Я так довго чекав на тебе, – прошепотів мій чоловік мені у вухо.

Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцілувала просто в губи.

– Я прийшла. Тепер уже нічого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуєш, виведу тебе звідси. Ходімо, там є вхід у підземелля…

Іван посміхнувся, поцілував. Раптом я вгледіла у його очах сум.

– Що з тобою?

– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звідти ой як тяжко…

– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на півслові.

– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлібом.

– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звідси, – повторювала я ці слова, мов заклинання.

Ми так і стояли у воді Верещиці, обійнявшись, тулячись одне до одного. Я ніяк не могла повірити, що це він, що мій Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Він обіймав мене за стан своїми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’ється його серце.

– Опинившись у цій самотині, я довго думав і багато чого збагнув. Коротших доріг через вічність не буває, Маріє. Боже, як я втомився тебе чекати, надія вже відходила від мене все далі й далі.

– Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її, – відповіла я.

– Не знаю, скільки нам відведено часу…

– Ми будемо разом…

– Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду…

– Втечемо!

– Звідси нема виходу. Тільки один!

– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?

– Навпаки – в життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.

– Не можу. Тривога роз’їдає моє серце.

– Ходи зі мною. Верещиця її змиє.

Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.

– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.

– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…

Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей…

Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути… Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність…

Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.

– Ти у мене дуже відважна.

Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.

– Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? – спитала я.

– Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!

Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.

– Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а ліс – деревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.

Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…