Читать книгу Сповідь з того світу - Ярослав Яріш - Страница 13

Сам я був нетутешній, тому цих країв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лісах, а оскільки наближалася ніч – вирішив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скінчилися ще напередодні. Що ж: попив води з річки, омив лице від цілоденного сонця, куряви і поту, пустив коня пастися, а тоді розлігся на прогрітій літнім сонечком землі. Нарешті можна витягтися й розкинути вільно руки й ноги.

Натще не дуже солодко спиться: повіки злипаються від утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в голові. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсім недалеко звідси розкинулися гори, тож мені страшно хотілося вже їх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усіх наших родів і, просуваючись усе далі на схід, русини сіли на своїй, богами даній землі. Родичі між собою досить часто сварилися, але більше дружили, збиралися докупи в разі біди, молилися одним богам і говорили однією мовою. Кожен рід мав своїх старійшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотіли, цінуючи власну свободу. Маючи свою землю, ніколи не йшли захоплювати чужої… У тому була і наша сила, й наша слабкість. Земля завше давала нам те, що було потрібно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплід, народжувалися добрі і гарні діти. У нас було вдосталь води, деревини, звіра, риби та меду. Вона, земля батьків, навчила нас любити одне одного та її – свою матір.

Із сусідами жили через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.

Набагато гірше було, коли приходила орда…

Раптом я почув крики, підвів голову й угледів спалахи від вогнища. Треба подивитися…

Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далі – регіт.

– Беріть його в коло! – знову почувся дівочий вереск.

– Чекайте. Мені до Городка, – просив я, та вони мене не чули.

– Завтра підеш. А нині будеш з нами!

– Купайло нам послав такого витязя!

– З неба нам кинув!

– Та він з дуба впав!

Знову регіт.

– Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубків.

– Мені ж завтра далі їхати. А зараз – повечеряти б…

Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:

– Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…

Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.

Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі ми – браття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарні – дівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині… Не можна… Обіцяв…

Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.

– Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сім’ю, – пояснив Іван.

Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм… Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.

– Ой не у тих помочі просите, – сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:

– Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не співаєш зі всіма? А може, ти знайшов уже квітку папороті?

Старий ніби не чув тих слів.

– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скільки вистачить снаги. Але ми не всесильні – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки наші млітимуть від невимовної напруги, а голос захрипне від великого крику. Тож зараз кажу вам – тікайте, що маєте сили.

– Гавриле! – зойкнула Марія. – Скажи, що з нами буде!

Раптом я здригнувся. Розплющив очі, сів. Озирнувся. Старого не було, і тільки Іван з Марією дивилися на мене.

– Ото диво. Правду кажуть, що духи лісу в Купальську ніч на світ виходять. Хто ти: лісовик, цур, пек, пересмішник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.

– Не страхайтеся, не чорт. Східняк я. Сіверянин.

– Ого. Сіверь – далеченько.

– Правда, не близько. На другому кінці землі Руської.

– Чого ж ти забрів у наш край? Може, дівку собі хочеш умикнути?

Тільки тепер я остаточно зрозумів, що Іван з мене кепкує.

– Послали мене старці, князі й волхви землі Сіверської, аби я говорив з вашими старійшинами. Біда прийшла на землю Руську. Обри.

– Чули, – Іван тут же спохмурнів.

– Поляни, сіверь, деревляни, дуліби і радимичі вже дали свою згоду, аби спільно стати супроти ординців!

– І ми станемо з вами! – тут же підхопив Іван.

– Ану тихіше, – раптом втрутилася у розмову Марія.

Вона раптом зблідла, і її серце так забилося, що той стукіт було чути аж до мене.

– Що? – насторожився й Іван. – Я нічого не чую.

І раптом купальську ніч, немов гострий кинджал, розпоров крик:

– Обри!!!

Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.

– Давай руку! – наказав Іван, – і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Я – слідом.

Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.

– У воду! – наказав Іван.

Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.

– Іване, – не хотіла вона його відпускати від себе.

– Там наші б’ються! – мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.

– Іване, – схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.

– Сиди тут, я скоро.

– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.