Читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Ю. В. Сорока, Юрий Сорока - Страница 10

На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій з покинутим табором на горі козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи їх від ймовірних під'їздів противника. Надто вигідним у стратегічному плані майбутньої битви був плацдарм на вкритій лісом горі. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнірами під час земляних робіт по укріпленню табору, могло на власні очі бачити тих, кого ще кілька тижнів тому похвалялося розігнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панів було надто багато клопоту і важливих справ, щоб згадувати про ті оптимістичні обіцянки. Та й вкриті лісом балки й болотисті низини Жовтих Вод підходили для таких цілей незрівнянно менше, аніж обшиті дубом і драповані сукном бенкетні зали, де можна було бундючно підкрутити вуса і вдарити острогою до мармурових плит підлоги, оповідаючи тендітній панночці із сяючими від захоплення очима про своє молодецьке лицарське життя, безкінечну відвагу, зрівняну лише з відвагою Гектора та Ахіллеса.

З табору Хмельницького пильно наглядали за будівництвом польських укріплень. Не забували й про зміцнення власних позицій – перед виставленими у три ряди і засипаними землею возами запорожці копали рів, влаштовували шанці, артилерійські позиції. Сам Богдан-Зиновій стояв на підвищенні, поблизу обкладеної мішками з піском нотшлянги. Поклавши правицю на руків'я цяцькованої золотом турецької шаблі, уважно слідкував за тим, що діялось у польському стані, де схожі на мурах копирсалися піхотинці й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свіжовикопаної землі. Це був міцної статури п'ятдесятитрирічний чоловік, дещо вищого за середній зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками і невеликим, як для його літ, черевцем. На засмаглому обличчі застиг задумливий вираз, карі, вкриті сіточкою зморшок навкруг них, очі дивилися з ледь помітною втомою. По-шляхетному високе чоло перерізали дві глибокі зморшки. Круто вигнуті смолисті брови, прямий ніс і довгі, з тонкими пасмами сивини, вуса, під якими розташувалися тонкі, міцно стиснені губи і вольове підборіддя. Весь образ гетьмана свідчив про його внутрішню силу і рішучість людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений із червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срібним шиттям, видрова шапка з пером на діамантовій застібці, широкі червоні шаровари і жовті сап'янові чоботи. Наряд доповнювали золоті остроги і вкриті золотом піхви шаблі, виділяючи його на тлі сірих свитин, білих вишиванок або, у кращому випадку, вигорілого червоного сукна каптанів, що в них були зодягнені більшість козаків, або темних кирей кількох старшин, які знаходились поруч. З них хіба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, міг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дріб'язкам жодної уваги. Він ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табір, потім повернувся до своїх старшин.

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини неструганим деревом шанці, захищені масивними дерев'яними щитами позиції гармат та шмигівниць, діжі з водою, пірамідки ядер, хитро влаштовані в землі сховища для пороху. Полковники, відставши на крок, прослідували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укріплення, які проминали. Через кілька хвилин, нарешті, звернувся до Кривоноса:

– Я думаю, Максиме, мортири потрібно знести з валу, заглибивши їх кроків на п'ять углиб табору. Можеш навіть за возами поставити. Навіщо вони стирчать зверху, немов бані церковні? Посадиш на валу одного гармаша, нехай він вогонь коригує. Решта ж обслуги буде під захистом, вірно кажу?

– Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс.

– Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо?

Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд.

– Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Півторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького.

– Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть?

– Мої, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців[10] насієш. Та не бійся передати куті меду!

– Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай.

– Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні.

– Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха.

– Облоги ж не буде. Полковник промовчав.

– Добре. Жартую. Даси десятка два.

– Стільки дам.

– А в тебе як із возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси.

– Два десятки дам.

– Вирішено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козаків по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустіше.

Нечай, Півторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож біля нього залишився лише Кривоніс.

– Як міркуєш, Максиме, подужаємо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту білими хмарками далечінь неба над польським табором.

– Мусимо! – коротко рубонув Кривоніс. – Від Джеджалія не було новин?

– Були.

– Хороші?

– Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очікую побачити Филона у своєму обозі.

– Тоді, напевне, подужаємо, – Кривоніс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося.

Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса.

– Твоя правда. Однак і на Січі боки відлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаєш.

– Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зітхнув Кривоніс.

– Від Потоцького теж біжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реєстровців Переяславського полку на чолі із сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславців та білоцерківців теж перебіжить. А з ними й дехто з драгунів. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли від татарського бранця взнали, що з Тугай-беєм п'ятнадцять тисяч вершників і незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стіна пополотнів!

– Чи правду мовлять?

– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять.

– І про сорок тисяч татар?

– І про них.

– Значна сила.

– Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беєві татари.

– Ну, об'єднатися ми їм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить?

– Біс його, чорта голомозого, знає. Вірою своєю клянеться слова дотриматись. Крім того, у нього теж вибір невеликий, має прямий наказ Іслам-Ґерая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, і не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотів би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало.

Кривоніс ще раз зітхнув.

– І все ж більшу надію на Джеджалія покладаю. Немає їх довго…

– Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький і покрокував геть.