Читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Ю. В. Сорока, Юрий Сорока - Страница 11

Полки Джеджалія підійшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутінків того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полків, на які так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рівняння в лавах зовсім поряд від передових укріплень польського табору, дружно вдарили з мушкетів у повітря, після чого повільно втягайся в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музики. Стан польських рейментарів після такої події найточніше було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке й дотепер переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. О, тепер для Стефана вони не були «синіми мухами», від яких він роздратовано відводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатої гусарії і закованими у броню ротами «чорних дияволів». Тепер це були шість тисяч чудових піхотинців. Дисциплінованих, хоробрих і невибагливих вояків, бойові якості яких знали й поважали далеко за межами Речі Посполитої. І ці шість тисяч тільки що продефілювали перед очима свого безталанного командира і поповнили ворожі ряди, роблячи і без того безрадісне становище авангарду коронного війська зовсім критичним.

Одразу ж після того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалія, від якого довідався, що Хмельницький вирішив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле військо поряд з полками Кривоноса, Півторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи їх у числі іншого і арматою. Нашвидку віддавши відповідні розпорядження старшині, Джеджалій поспішив на доповідь до гетьмана. Богун вирішив діяти не гаючись.

– Пане полковнику, – підступив він до Джеджалія.

– Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той.

– Зі мною сорок козаків з Вороновиці, дозволь пристати з ними до полку Нечая.

Полковник замислився.

– Не час тепер з полку в полк бігати. Ти що, з Охрімцем не в ладах?

– Це не так. Охрімець про все знає і не утримує…

– Тоді в чому ж справа?

Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподівано прийшов сам Охрімець, який взявся невідомо-звідки:

– Я, Филоне, кращого хорунжого аніж пан Іван, навіть уявити собі не можу. Проте скільки ж йому піді мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем він мало не змалечку побратим. Відпусти козака.

– Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалій і пішов, ледь помітний у сутінках, туди, де, освітлений яскравим полум'ям вогнищ і смолоскипів, білів намет гетьмана.

– Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику.

– Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрімець простягнуту руку. Іван на мить відчув суху міцну долоню. – Знаю тебе не один рік і бачу, що ти спроможний на більше, ніж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'єрними сходами тоді, коли на кону доля Батьківщини. Але то нісенітниці. Якщо людина спроможна повести за собою, має світлу голову, хоробре серце і вмілу руку, вона повинна зростати. Так і тільки так вона буде спроможна приносити найбільшу користь Україні. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобі, Богуне. Не маю сумнівів – під рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий.

– Але я зовсім не те мав на увазі! – розгублено мовив Іван. – Не власні амбіції штовхають мене на такий крок.

– Тоді що? – посміхнувся Охрімець.

– Зі мною Данилові куми Михайло, Петро та Филон. Нарешті він перший розповів мені про нашу змову й про батька Хмельницького. Поряд з ним я бився під Кумейками, поряд сидів на гребках під час морського походу, міряв милі промерзлих буджацьких степів. От чому я хотів би до Нечая, і інших причин тут немає.

– Щасти тобі, Іване, – повторив ще раз Охрімець і почав розкурювати люльку.

Через чверть години Богун на чолі козаків, які обрали його своїм чайковим отаманом, простував до тієї частини запорізького табору, де було розвернуто довірений Нечаєві полк. Козаки, вишикувавшись в колону по двоє, мовчки слідували за своїм отаманом, несучи на плечах мушкети і ратища списів, при поясі кожен мав шаблю, за поясом пара пістолів. Позаду торохкотіли три запряжені лошаками татарських гарби, у які ще в Кам'яному Затоні перевантажили припас із покинутої чайки, не забувши навіть вітрило, скриню і кілька порожніх діж (сухорлявий Тетерка рішуче відмовився їх залишити, мотивуючи: «У поході знадобиться!»).

Намет полковника Нечая стояв серед десятка менших наметів та навісів, кроків за сто від укріплень передньої лінії. Біля парусинової відлоги, з-під якої вибивалися промені жовтуватого світла, стояли на варті два чубатих запорожця, у заломлених на потилицю шапках, в одягнутих поверх вишиваних сорочок кільчастих панцирах. Невеличке Богунове військо розсілося круг кількох багать поблизу, а Іван попрямував до намету. Вартові пильно оглянули його, але пропустили без слів.

Посеред досить великого шатра, завішаного перськими килимами, стояв похідний розсувний стіл, на котрому, серед купи паперів, кількох срібних кубків і полумисків, стояв великий бронзовий шандал, у якому яскраво горіли вісім воскових свічок. Ще два дещо менших канделябри, на три свічки кожний, світили, один на великій, кованій залізом скрині, яка, очевидно, правила за лаву і похідне ліжко одночасно, другий прямо на почорнілій воловій шкурі однієї з трьох мідних полкових литавр, звалених недбало в кутку. Нечай, із закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптані і м'яких турецьких чарухах[11] замість чобіт, схилився над столом, читаючи якогось листа зі зламаною сургучевою печаткою.

– Тут нічого нового! – кинув він до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповідають та дурня з нас клеять. Тож візьми, Федоре, із собою ще двох хлопчаків поміцніше. Та тягни те падло до вогню, та візьми заліза розжареного, полоскотати мостивих панів!

Козак вишкірився рідкозубим ротом на знак згоди і вийшов з шатра, тільки тоді Нечай помітив Івана. Якусь мить стояв, немов не вірячи власним очам, потім кинувся до побратима і вхопив того в обійми.

– Іване! Друже мій дорогий! Та чи тебе я бачу?! – він випростав руки і відкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всі очі видивився… Так і думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповідай!

– Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реєстру проситися.

– Отакої! Та чи ти не в реєстрі?!

– Ну, – Богун поліз в кишеню за люлькою і скоро витяг, намацавши її і срібну тютюнницю. – Я у ляхів у реєстрі. А ти свій мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зі мною чотири десятки соколів, які мріють воювати у твоєму полку. Після того, як панів Барабаша та Караїмовича до пекла доправили, ми ані генеральної, ані полкової старшини не маємо, окрім Джеджалія. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, мої теж звідтіля або з Вороновиці. До кого ж нам йти, як не до земляків?

– І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрібні! А в нас тут все поспіхом, все бігом… Чорт забирай, нічого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моїм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з ніг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помітив, – осавул знаходився у затінку.

– Радий познайомитися, – простягнув руку Богун.

– Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля. – Та ми вже знайомі!

Іван придивився до обличчя осавула пильніше. Перед ним стояв, посміхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого він зустрів у Кам'яному Затоні і який провів його до Джеджалія. Тільки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замість в'язанки хмизу – цяцькована камінням і золотою чеканкою шабля.

– Радий знову зустрітися! – схилив голову Кривуля.

– Взаємно, – стримано відповів Іван.

– Ну що ж, ось і зустрілися, привіталися… Ти вже не гнівись, Іване, але одразу ж до справ тебе прикличу, кожна хвилина дорога, – втрутився до розмови Нечай.

– Цілком у розпорядженні пана, – церемонно відказав Богун.

– Тоді до справ! Є тут у мене одна задумка, спробуємо здійснити. Тож дуже навіть добре, що ти прийшов саме тепер. У мене кожен мушкет на рахунку, а тут… – Нечай схилився над столом, махнувши рукою Івану, щоб той приєднувався. – Ось тут ми змалювали схему лядського обозу. Зі слів наших пластунів та їхніх полонених.

Богун слідом за побратимом придивився до великого аркуша паперу, на якому досить вдало було помічено розташування ворожого обозу, а також яри, пагорби і складки місцевості на полі майбутнього бою.

– Так, – пояснював Нечай. – Відстань від них до нас трохи більше двох верст. Табір мають добре укріплений для кругової оборони. Він, власне, являє собою подовжене коло, з півдня на північ двісті тридцять сажнів, зі сходу на захід дещо більше – близько трьохсот. Тут, – Нечай тицьнув пальцем в мапу, – на півдні, у валу залишено ворота, ще одні, менші, за сотню кроків від перших з боку річки. Те ж бачимо з протилежної сторони. Перед основним окопом чотири ряди передових шанців у вигляді дуги, відкритим боком спрямованої до нас… артилерія, гаківниці, тощо. Отже, окопалися ляхи славно. Але ми тут покумекали і маємо бажання уночі навідатися до них у гості. Передня лінія шанців надто вже висунута вперед, тож добра сотня козаків з малою арматою могла б без великих перешкод укріпитися там і деякий час обстрілювати решту шанців і навіть основний окоп.

– Добра думка, – розглянувши мапу, погодився Богун. – Тільки гусарська хоругва виб'є звідтам цих сміливців після першого ж зробленого ними залпу.

– Виб'є! Як тільки сонце зійде, обов'язково виб'є, – погодився Нечай. – Але нічого там до обіду сидіти. Крові лядської пустимо, по шанцях пошуруємо, мо', здобич яка. А як будемо відходити, засиплемо їх к бісу! То ти як? – подивився Нечай на Івана.

– Що я? – не зрозумів Богун.

– Поведеш сотню? – очі Данила дивилися цілком серйозно, без будь-якого натяку на жарт.

– Я вже казав: у мене сорок козаків. Даси своїх на допомогу, поведу.

– От і славно! Пане осавуле, – звернувся Нечай до Кривулі. – Маємо сотника для новоприбулих. Закінчимо з нічною вилазкою – вводь чоловіка у справи.

– Слухаю, – кивнув головою осавул.

Ще з півгодини вони втрьох обговорювали деталі майбутньої операції, після чого Богун рішуче піднявся.

– Добре, – мовив він твердо. – Піду до козаків, почнемо готуватися негайно. Скільки у мене має бути людей окрім тих, що мав дотепер?

Нечай запитливо подивився на Кривулю.

– Ранком було сто сімдесят три чоловіка. Тепер, можливо, більше. Я бачив ще дві валки прибули, селяни, міщани…

– Військо не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зі своїми реєстровцями скласти ядро цієї сотні. Розумієш, тепер ще не так помітно, але дуже скоро з волості ринуть до нас тисячі й тисячі посполитих. Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маємо першочерговою ціллю зробити їх не розрізненими ватагами бунтівного хлопства, а добре підготовленим, озброєним і дисциплінованим військом. Про це день і ніч твердить гетьман, і у цьому наша перемога. Тож ваш нічний вихід, окрім цілей, про які ми говорили, має на меті трохи обстріляти новачків, дати понюхати їм пороху. Зробиш?

– Зроблю.

– Ну, не барись, до півночі маєте вийти.

Відлога намету різко відлетіла вбік і Іван побачив козака, якого перед початком їхньої розмови Нечай відрядив на допит якихось невідомих бранців.

– Що там? – наблизився до нього Нечай.

– Нічого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова їх з листами відряджено. Що в листах – не відають, на словах нічого передавати не велено.

– Добре питали?

– Куди вже добріше…

– Ну то на шибеницю ясних панів! Мені й без них відомо, куди вони йшли і за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.