Читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Ю. В. Сорока, Юрий Сорока - Страница 2

Напівтемрява світлиці ховала в собі хатнє начиння, зброю, вивішену на перському килимі, кришталь, кераміку і срібло на полицях під стелею вздовж стін. Загадковий морок, здавалося, поглинув і всі звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутніми в кімнаті. Хоча ні, там, за прозорими блюдцями віконниць, серед холодного сяйва місячної ночі, чулися кроки, приглушені голоси, віддалений гавкіт сторожових собак. Нічна варта хутора не спала.

Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якій перині, що нею була встелена постіль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд із собою. Вона безмовно сиділа, схиливши голову на плече і охопивши коліна витонченими своїми руками. Її обличчя теж розтануло в мороці. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханої, але ясно відчував його.

– Ти не спиш? – долетів до нього нарешті тихий її голос.

– Ні.

– Я здогадалася.

Іван зітхнув.

– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за північ, чому не спиш, Ганнусю?

– Я не хочу.

У темряві, розбиваючи нічну тишу, ритмічно та дзвінко озвався годинник, який висів у сусідній світлиці. Іван ще раз зітхнув і знайшов її руку.

– Третя година ночі. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихід полку в степ, звичне явище.

– Я знаю.

– Але чому ж ти так хвилюєшся?

– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трішки посиджу і ляжу біля тебе. Так, це лише звичайний вихід у степ, я все розумію.

Іван піднявся і обійняв Ганну, міцно притиснувши до грудей. Деякий час так і сиділи, боячись поворухнутися.

– Усе буде добре, ти ж знаєш: я не надовго.

І цієї миті Ганна вперше не стрималася:

– Це війна, Іване, страшна війна! І ти завтра вранці вирушаєш на неї. Будемо ж чесними між собою. Я багато чого не розумію з того, що діється останнім часом навколо нас. Але я не настільки сліпа, щоб не зрозуміти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мій чоловік нізащо в житті не тримав би руку нечесної людини… І ось настала наша остання ніч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все відчуваю серцем. Я очікувала на цю мить. Боялася її. Проте розумію: найчастіше наше життя протікає не зовсім так, як нам було б бажаніше побудувати його. Але я вдячна Богові за той час, що ми з тобою були поряд, і буду молити його наблизити твоє повернення з походу.

Іван відчув, як його плече стало мокрим від її сліз.

– Не плач, ясочко, – якомога ласкавіше прошепотів він.

– Я не плачу. Уже не плачу.

Повільно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрії повний диск місяця, а край неба на сході почав повільно світліти, наливаючи олов'яними кольорами зграї важких хмар, які наближувались, поглинаючи собою мізерні крапочки зірок. Ганна зітхнула і м'яко вивільнилась з обіймів. Нечутним кроком підійшла до вікна. На тлі близького світанку Богун роздивився її прямий силует, важкі хвилі волосся і добре помітні вже ознаки обважнілого стану крізь легкі хвилі напівпрозорого шовку.

– Ось і закінчується ніч. Господи, як швидко, – шепотіла вона. – Пробач мені за те, що я відібрала її в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…

Іван не знав що відповісти. Найважче заспокоїти того, хто все розуміє. Найважче казати речі, які відомі наперед.

– Навпаки, Ганно, ти подарувала її мені, – він піднявся і наблизився до дружини. – Так, це твій дарунок. Я відчував тепло твого тіла, пахощі волосся, чув твій голос. Хіба це не справжнє щастя? Повір, таких ночей буде ще багато в нашому житті, нескінченна кількість, цілий океан. Однак цю ми запам'ятаємо назавжди.

– Так, любий, запам'ятаємо.

На подвір'ї знову почувся стукіт, кроки, бряжчання ланцюгів, приглушені голоси. Хутір прокидався задовго до сходу сонця – півтора десятка козаків під проводом хорунжого мали за кілька годин бути у Вороновиці, де, об'єднавшись з рештою Вороновицької сотні, вирушати до Брацлава, під полкові хоругви. Іван мовчки почав одягатися.

Тиша. Тиша у світлиці і буря у двох серцях, що линули одне до одного.

– Пора, – нарешті пролунав голос Богуна.

Ганна затамувала подих і перехрестила чоловіка.

– Бережи тебе, лицарю, Свята діва Марія, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися двері світлиці.

* * *

У Вороновицю прибули задовго до обідньої пори. Коли битий шлях, який робив навколо містечка широку петлю, відкриваючи очам подорожніх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свіжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрію. Невеличке сотенне містечко, яке визирало з тих самих заростів серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збір полку, наказ про який приніс напередодні на Богунів хутір захеканий, укритий пилом джура, став і для мешканців Вороновиці надзвичайною подією. Усе, що мало йти до війська, вирушало, щоб за день-два стати на вигоні перед Брацлавом, де зазвичай проводився збір Брацлавського полку реєстрового Запорізького війська. В очах селян, які подекуди траплялися назустріч валці верхівців під час виходу з містечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такі хвилини йому здавалася неймовірно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито тріпотіла у струменях ранішнього вітру над його головою. Придивившись, Іван зміг розрізнити подібне почуття й у очах сотника Охрімця, з яким їхав поряд. Невже й він соромиться виходу, події, яка завжди в минулі часи приносила лише піднесені емоції? Напевне. Недоречними виглядали блакитні сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодія, яка лилася з того боку, де виїздили сотенні музики. У вухах досі чувся повний зневаги голос літнього селянина, якого зустріли поблизу криниці, коли напували коней перед дорогою:

– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – і він смачно вилаявся в пожовклі від тютюну вуса.

– Бачу, чоловіче, не до вподоби тобі наша поява, не дуже жалуєш ти козацтво, – примружився на нього Богун.

– Чому не жалую? – спересерця відповів селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловікові, тільки які ж ви козаки?

– Відомо які, – спокійно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своєї Вороновицької сотні не признаєш?

– Вороновицької сотні! – і селянин зі злістю засміявся. – І совісті в тебе стачає таке говорити! Чого витріщився?! Може, ще шаблею почастуєш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве діло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовніри ви, прихвосні лядські, а не козаки. Справжнє козацтво тепер навколо Хмеля гуртується. На Томаківці тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуєш?

Іван промовчав.

– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачі діти, їдете до Барабаша та Караїмовича, щоб з ними спільно Шембергам та Потоцьким чоботи цілувати. А коли зацілуєте донесхочу, вони вашими руками крові Хмельницькому і з ним сущим пустять. От такі ви козаки, пане хорунжий!

У Брацлаві стало відомо, що полковник Крутій несподівано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цієї цілі Шембергом шляхтич з Теребовлі. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого місяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозі прийшли вісті, що до гетьмана в Богуславі приєднався Шемберг, маючи під своєю орудою Переяславський і Білоцерківський полки. Серед брацлавської старшини з'явилися досить достовірні чутки, що після з'єднання з рештою реєстровців Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Дніпром до Запоріжжя. Таку інформацію, крім іншого, доводили розповіді очевидців, які побували не так давно на Січі. Бурлило на Запоріжжі, страшні заграви прийдешніх битв поставали на обрії. Що ж діялося там, у серці козацьких земель?