Читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Ю. В. Сорока, Юрий Сорока - Страница 8

Мутна від недавньої повені річка Жовті Води являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своєму верхів'ї два русла – безпосередньо річку Жовту і ту, що протікала східніше та носила живописну назву Очеретяна Балка. Круті схили її берегів були укриті густими заростями шипшини і ялівцю, здалеку схожі на м'яку, світло-зелену перину. А нижче, майже на три чверті перетинаючи русло, перешіптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала свою назву. Проміж Жовтою Водою і Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здіймався півострів, що його бачив молодий Потоцький, коли розширеними від жаху очима спостерігав за кількатисячною татарською ордою, котра гнала залишки його нещасливого роз'їзду. Старий темний ліс, що вкривав гору, був продовженням знаменитого в землях вольностей запорожців Чорного лісу і мав назву «суперник Чорного». Він і зіграв зі Стефаном Потоцьким злий жарт – приховав під своїми крислатими дубами не тільки орду Перекопського мурзи Тугай-бея, але й заманив невідомо за чим до себе необачного Душинського. І навіть це було не найстрашнішим для польського полководця, хоча він до часу й не здогадувався про пасаж, прихований на півострові – саме там зупинилося все козацьке військо. Надто вже звабливим місцем для талановитого стратега, що ним безперечно був Хмельницький, видалася ця місцина над Жовтими Водами – досяжне лише з півночі, зате зі сходу, заходу і півдня воно являло собою самим Богом утворену фортецю. Крім того козацький гетьман відчував: Потоцький не може оминути Жовтих Вод, ідучи на з'єднання з полками, котрі йшли Дніпром. Тож тепер Тугай-бей отримав нарешті нагоду підтвердити справою свій військовий союз із Хмельницьким і зробив це не гаючись…

Бій за річкою кипів жорстокий. Старий служака Яцек Шемберг надто довгий час провів у коронному війську, щоб піддатися паніці від несподіваного ворожого нападу, тож діяв чітко, намагаючись урятувати те, що можливо було врятувати після помилки, вчиненої Потоцьким. Він, не гаючись жодної хвилини, рушив до жовнірів, які перебували на протилежному березі. Швидким чвалом минув береговий схил і кинувся конем у брудні хвилі Жовтої у супроводі одного лише хорунжого, котрий ніс гербовий штандарт пана сеймового комісара, гордовито здіймаючи його на довгому ратищі. Скоро там засурмили сурми, піднялися вгору значки, і почалася швидка підготовка до оборонного бою. Драгуни, виконуючи накази Шемберга, спішилися і, нагнавши коней у тил, поєднали зусилля з козаками Переяславського і Білоцерківського полків, щоб стягнути з небагаточисельних возів, які встигли переправитися, хоч який-небудь захист від ворожих вершників.

– Не боятися ворожих лав, сучі діти! – громоголосно повчав заклопотаних підлеглих Шемберг, виїжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руці. – Стояти твердо, піки вперед, більше крику. Татарський кінь має два страхи – остроги вершника і ваші списи. І ніхто не примусить мене думати, що острогів він боїться більше! Він припиняє чвал від одного вигляду блискучої криці, а коли вона смертельною стіною виникає перед його очима, він ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, і Бог дарує нам перемогу!

І постала та сама смертельна стіна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершників. Потрібно віддати належне його військовому досвіду – на все було потрачено не більше п'яти хвилин. Ще через хвилину перші татарські бахмати вдарили копитами в загорожу з возів. Посипалися стріли, заторохкотіли постріли мушкетів та самопалів, кинули у стрій за возами свої олив'яні вітання. І хоча польські підрозділи почали нести втрати, вони були незрівнянно меншими, аніж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотні й сотні козацьких та жовнірських життів татари вдарили б у спину полкам під час зворотної переправи. А шалений біг кінноти дійсно було спинено лісом списів, перед яким ворожі коні ставали дибки і налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершників.

Перша злива стріл, як і злагоджені залпи з польського ваґенбурґу, швидко вщухла – на тонкому периметрі, що складався всього лиш з одного ряду возів, закипів шалений шабельний бій. Татари плигали на вози прямо із сідел і накидались на поляків цілими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пікінерів за допомогою арканів – велика перевага кримчаків була очевидною. Зі страшними криками кидалися татари із шаблями у руках через такі проходи на ворога, тоді як інші намагалися розірвати табір, відкочуючи важкі вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а нові вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розміреними ударами, здійнявшись у стременах, рубали вони чубаті козацькі голови, або, накинувши на котрогось з поляків аркан, витягали нещасного з батави і тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реєстровці трималися мужньо. Там, де стрій було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здіймали у височінь на ратищах косооких вершників; збивали татар із сідел влучними пострілами. Але чисельна перевага зробила своє – усе більше синіх жупанів вкривали стоптану траву перед живою стінкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливіше насідали татари. Немов степові сіроманці, відчували вони власну силу над жменькою польського воїнства, тож втрачали страх і найменшу розсудливість. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто і нещадно. Не пройшло й чверті години від початку битви, коли рейментарям польського війська за рікою стало як білий день зрозумілим: за умови ближнього бою, коли немає можливості використати мушкети, гаківниці і ті кілька фальконетів, які були в розпорядженні в Шемберга, війська на лівому березі приречені на поразку. Вводити ж у бій нові сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога і цим самим дали б йому можливість диктувати на полі бою свої умови. Взамін у Потоцького не було жодного козиря.

Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладів була помітною зовсім невтішна картина – драгуни і реєстровці перемішались з атакуючими лавами татар на добрий десяток кроків углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто із жовнірів, відкинувши зламані ратища і порубані шаблі, боронився голоблями возів, камінням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долітав схожий на страшний стогін звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю і гніву, з якими змішувався тріск зброї і стукіт тисяч копит.

– На рани боскі! – у Потоцького перехопило горлянку, тож він мусів прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув він на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапєгу, ще кількох значних шляхтичів, що нетерпляче витанцьовували в сідлах, стискаючи правицями руків'я шабель. – Ми мусимо надати їм допомогу!

Сапєга раптом повним ненависті поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспішайте робити іншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуєтесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапєгу погляд звужених очей.

– Пан має на увазі, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячі війська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапєга. – Вам не здається, що вони саме того й очікують? Погляньте на ту гору проміж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позиція для атаки на нас під час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведінку і вже тримає козаків у батавах, очікуючи на нашу недалекоглядність.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, він спроможний дати собі раду. Все, що від них потрібно, це впорядковано відступити на правий берег, під захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрібне відповідати, приклав до ока далекоглядну трубу і засопів. На протилежному боці нічого не змінилося – жорстокий бій вихоплював десятками зі строю як драгунів і козаків, так і татар. Попереду, як і раніше, гордовито майорів штандарт Шемберга, а від лісу на обрії поспішали все нові татарські чамбули. Потоцький прискіпливо роздивлявся їх, але з полегшенням зрозумів, що проміж них ніде не помітно червоних запорізьких каптанів. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не відходять? – бубонів собі під ніс Стефан. – Пан Єзус освєнцоний, вони мають відійти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – ліниво кинув у відповідь Чарнецький. – Гаряча голова! Але він завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз відірвав від очей трубу.

– Боюсь, пан має рацію! – він повернувся і махнув рукою до офіцерів, які, сидячи в сідлах позаду, очікували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маєр і Вільховський! – голосно покликав він.

Тієї ж миті до нього наблизились на гарячих конях троє молодецьких рейтарських ротмістрів.

– Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно беріть свої роти і переправляйтесь на допомогу Шембергу.

Вільховський приклав до грудей руку і схилив голову в поштивому поклоні, німці обмежилися коротким нахилом голови. Через кілька хвилин тисяча чорних дияволів з наскоку подолала Жовту і вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив їх, страшних у шаленому чвалі, бачив хмарки білого диму від пострілів рейтарських бандолетів, блискавки їхніх хижо загострених сокир… Але коли він за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершників були з трьох боків обкладені купами татар і, зберігаючи рівняння, відходили до річки.

– О матко боска! – майже схлипнув Стефан і здійняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман!

До рейментаря наблизилися ще троє ротмістрів.

– Заклинаю вас, Стефане, не робіть цього! – Сапєга підскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вікторію, але не сьогодні, це нерозсудливо!

– Дякую за пораду, – холодно кинув крізь зуби Стефан і повернувся до рейтарів.

– Панове ротмістри…

– Vivat! – дружно гаркнули всі троє.

– Панове ротмістри, ви повинні нарешті зламати це абсурдне становище. Уперед, і нехай вам допоможе святий Франциск!

Ще три роти важкої кавалерії здійняли з річкового дна клуби жовтуватого намулу, і бій закипів з новою силою. Залізний кулак рейтарів обійшов каре Шемберга з лівого флангу і вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи іррегулярної ординської кінноти Тугай-бея паралельно фронту козаків Шемберга. Однак, вступивши в бій, вони зав'язли в ньому не менш швидко, ніж попередні три роти – рейтари розрядили пістолі й почали рукопашний бій. Стефан не вірив власним очам – полохливі татари сміливо приймали бій, не лякаючись майже двох тисяч важко озброєної кінноти і трьох тисяч відбірної піхоти! Звичайно, можна було пояснити їхню сміливість кількістю, яка вже сягала семи тисяч вершників за приблизними підрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такої поведінки степовиків, беручи до уваги свою недовгу військову кар'єру. Зазвичай ті діяли за рахунок швидкості й несподіванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер він був розгублений і, аби не виказати цього присутнім, продовжував діловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.

Нарешті, після того як спливли вкрай напружені чверть часу після вступу в бій останніх трьох рот, на превелику радість Стефана, сурмач Шемберга голосно та чітко тричі заграв гасло до відступу. Каре, яке удари рейтарів усе ж змогли вивести із скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бік річки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенів радісними нотками навіть більше, ніж цього вимагав його статус. І тієї ж миті сурмач чітко віддав належне гасло, здійнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срібло звуків, що губилися за річкою в гуркоті бойовища. І хоча гармаші і без того гасла давно стояли напоготові біля мортир із запаленими ґнотами, артилерія не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск і кинулися в бік, протилежний напрямку руху відступаючих полків Шемберга. За собою тягли кілька десятків возів з військового обозу Душинського і драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслідувати сміливці з рейтарських рот, але скоро і їх було покликано під знамена своїх ротмістрів. Бій припинився так само раптово, як і почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрічав пошарпані ворогом сотні переяславців і білоцерківців на правому березі.

– Слава захисникам отчизни і пана круля! – пафосно вигукував він. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарської честі!

У відповідь лунало мляве «слава» і «нєх жиє!», проте, якби Стефан пильніше придивився до людей у синіх жупанах, в їхніх похмурих поглядах він міг би побачити зловісні вогники – передвісники власного краху. Але Потоцький не схотів придивитися, не почув навіть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» і голосне шикання сотника, що послідувало за такими словами. Його погляд уже блукав поміж лав рейтарії, які обганяли піхоту на переправі з обох флангів, окочуючи реєстровців цілими струменями брудних бризок з-під кінських копит.

За десять кроків від рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький і Сапєга. Благодушно поглядали на жовнірів, які поверталися з несподіваного бою і салютували у відповідь на вітання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапєга, продовжуючи здіймати меч у військовому вітанні.

– Могло б бути гірше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у відповідь на крики жовнірів правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене він ще нас до чортів на роги! – буркнув Сапєга.

– Ви несправедливі до нього, ваша милість. Він, звичайно, не такий, як покійний пан Станіслав, поступається й власному батькові, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.

– Він багато в чому поступається, хіба лишень хворобливою самовпевненістю не обділений… От заради якої високої цілі ми втратили добрих чотири сотні війська?

– Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна сміливо подвоювати цю цифру.

– Тим більше!

Чарнецький повернувся до співрозмовника і посміхнувся посмішкою однодумця:

– Усе ж віддайте йому належне – усе, що він накоїв, зумів виправити. На превелике його і наше щастя, спільно з татарами не вчинили засідки й запорожці. Цілком ймовірно в такому разі було б залишитися без Переяславського і Білоцерківського полків.

– Але якщо він і надалі буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обійдеться, слово гонору!

У цей час Стефан позирав на темну, порослу лісом гору на обрії. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивіючи у далині, вона приховувала в собі щось, від чого в серці Потоцького защеміло і примусило його душу затріпотіти від незрозумілого, але млосно-неприємного відчуття. Тієї хвилини Стефан не відчував себе консулом, котрий стоїть на чолі залізних легіонів. Він відчував лише одне почуття, у якому нізащо б не зізнався найближчій людині, ба навіть собі. Тим відчуттям був страх.