Читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Ю. В. Сорока, Юрий Сорока - Страница 19

Іван узяв до рук один з мушкетів, що їх було добрячою купою навалено на столі посеред його шатра. Зброя була простуватою, без різьби, срібних бляшок та інших прикрас, проте досить сучасною і, безумовно, надійною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартівливого калібру виблискував добре змащеною і доглянутою крицею. Ударний крем'яний механізм виконано з бронзи, а пановка щільно зачинялася простим, але вкрай ефективним мідним замком. Богун зважив зброю в руці, після чого рвучко звів до плеча і, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицілу і мушки. Проста в обходженні і надзвичайно ефективна при застосуванні залпом у кількасот мушкетів.

– Добре, – він відклав мушкет і поглянув на зарослого рідкою рудуватою щетиною парубка в поношеному підряснику і чорному повстяному капелюсі, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скільки й чого отримано, а потім підготуєш окремий реєстр, де й розпишеш: кому і яку зброю видано.

Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кілька днів тому серед натовпу новоприбулих селян з Поділля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, після чого кілька секунд сидів мовчки і лише тоді махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повільного темпу життя, тож не дивувався, навіть коли той відповідав на запитання через чверть години, після того як воно було поставлено. І хоч він іноді не міг стримати усмішки від такої неспішної поведінки Гавриїла (як той сам себе назвав під час знайомства), замінювати його не поспішав – хлопчина досить вправно виписував літери, майже не роблячи помилок. Нарешті Гавриїл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар і почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркуші паперу.

– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лаві з кухлем квасу в руці. – Якби кожному козаку піхотної батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс і німецьких, і голландських мушкетерів.

Михайло замахав перед собою лівою рукою, виказуючи протест:

– Але я зробив все, що лише був у змозі зробити! Та мене й так вже декотрі розумники за моє дбання про інтереси нашої сотні хотіли на аркані до Нечая тягти! Я, мовляв, їх обділити надумав, усе найкраще до Богунової сотні! А я що?! Ми і під час бою задніх не пасли, он скільки здобичі на загальний дуван принесли!

– Чого ж не потягли? – звів очі Богун.

– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.

– До Нечая.

Михайло презирливо пхикнув.

– Це мене до власного кума?

– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.

Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…

Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові по-молодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.

– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очікувань сотника не ошукав.

– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маємо йти тим самим напрямком. Військо в Потоцького і Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подій, який відбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовніри віддані рейментарям, тож радше помруть, аніж перейдуть на наш бік.

– Або накивають п'ятами, – із серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.

– Або так, – Нечай посміхнувся краєчками вуст. – Але й ми тепер сильніші, аніж тиждень тому. Крім того, є у Хмеля задум один… Добре, тобі можу сказати: підманути ляхів гетьман має на меті. Детальніше зараз розповісти я не можу – таємна справа.

Через кілька хвилин почали збиратися інші сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповіді, коротко віталися з полковником і Богуном, після чого розсідалися по лавках, очікуючи, доки розпочнеться нарада. Нарешті зібралися всі. Данило коротко переповів їм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хіба що таємний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.

– Усе, панове старшина. Виступаємо за годину до світанку, – закінчив доповідь Нечай, і коротку нараду було закінчено.

У передсвітанкових сутінках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижні табір між річками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межі свого окопу військо. Козаки виходили полками і сотнями, з обох боків прикриваючи вози обозів, закинувши на плечі довгі ратища списів або стволи мушкетів, хвацько виступали попереду них хорунжі, прапороносці і бандуристи. Комонні частини полків було зведено в кілька загонів, на плечі яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана і його польовий штаб, ар'єргарду, що йому було доручено охороняти тили від несподіваного нападу, і кілька десятків дрібних чат, по кількадесят козаків у кожній. Чати розбіглися степом навсібіч, слугуючи очима і вухами війська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозів, прикрита з тилу комонним ар'єргардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовій тирсі глибокі колії своїми велетенськими, кованими залізною шиною колесами. Триста піших і п'ятсот комонних козаків з полку Максима Кривоноса, котрі вважалися тепер особливим артилерійським підрозділом, супроводжували армату, забезпечуючи її рух і охорону – гетьман Хмельницький, як і будь-хто з полководців XV–XVIII століть, надавав арматі особливого значення у війську, тож беріг, як зіницю ока.

П'ять днів продовжувався похід безлюдними просторами Дикого Поля, під час яких не відбулося будь-яких подій, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок між запорізькими чатами і проводами коронного війська, висланими на розвідку та здобуття «язиків» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справі здобуття того самого «язика», натомість козакам удалося полонити двох жовнірів з хоругви пана Лянцкронського і навіть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на відомі одному йому міркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав відпустити, попередньо роззброївши і відібравши у них коней. У відповідь на пихату фразу шляхтича: «Ліпше убий мене, здрайцю, інакше обіцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана і не заспокоюся, доки не відряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засміявся йому в очі і кинув за мить до того, як повернути коня і помчати геть:

– їхав би ти, пане, до Великопольщі, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть!

І рухалися далі полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст відстані до Корсуня і до нової битви. На обрії, трохи на південний схід від напрямку руху козацького війська, здіймалася хмара жовтавої куряви з-під копит коней татарської орди. Тугай-бей, як і раніше, вважав за доцільне триматися на відстані кількох верст від козаків, підкреслюючи тим самим своє відношення до тимчасових союзників і одвічних ворогів – лише виконання домовленостей без будь-якого зближення і вияву прихильності.

А Богун навіть під час спокійного переходу не втрачав жодної хвилини, яку міг використати для військового навчання. Засвоїв-бо ще з часів січової молодості – військо сильне не кількістю, а духом. І ніщо не ліпше для духу воїна так, як чітка військова дисципліна і впевненість у людині, що стоїть поруч. Тож із завзяттям містечкового возного[22] взявся він за посилення дисципліни серед козаків своєї сотні, тобто серед людей, які всього кілька тижнів тому були простими собі селянами, міщанами або й розбишаками з плавнів чи Чорного лісу. І хоча Богун не міг дозволити собі відбирати в козаків задля навчань короткий час відпочинку після багатомильних маршів спекотними просторами Подніпров'я, він знайшов інший вихід: помітивши, що новобранці пересуваються під час переходів безладними купками, Іван взявся за справу послідовно і наполегливо. Одразу ж після короткого привалу для обіду першого дня після виступу із Жовтих Вод він зібрав докупи всіх своїх курінних[23] і наказав після привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранці, не розуміючи, чого від них потребують, збилися великими юрбами обабіч возів. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрій. Та навколо було тихо і спокійно, зникли навіть сліди пересування загону Тугай-бея. Богуна від побаченого покоробило, і він ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, які склали кістяк сотні ще в Кам'яному Затоні, а також деякі з тих, хто встиг нюхнути пороху під Жовтими Водами. Але більша частина новоприбулих не мала взагалі ніякого уявлення про військові шикування, не говорячи вже про складні перестроювання і еволюції у складі сотні або полку.

– Джуро! – покликав Іван крізь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж віднайшовся:

– Слухаю, пане сотнику!

– Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пізніше. А поки що мої козаки шикуватися вчитимуться!

Коли ар'єргард війська відійшов від місця колишнього привалу на три сотні сажнів, Іван на чолі сотницького почту почав об'їздити натовпи козаків.

– Що ж, панове гречкосії, пастухи, грубники, бондарі, винокури, різники, стельмахи і кожум'яки! Пора вже вас всіх на козаків перетворювати! – забринів над натовпом його голос. – Козаків! І цим все сказано: вояків вправних, мужніх і досвідчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулій битві, за що кожному від мене, пана гетьмана і неньки України уклін низький. Але буду відвертим: не так ваша вправність, а більше талант військовий батька Богдана і милість долі допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козаків. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосідланих татарських бахматів по полю розмете, так що оком кліпнути не вспієте!

Іван їхав поміж натовпу, прислухаючись до тиші, ще більш дзвінкої від того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем.

– Не головне для піхотної сотні уміння фехтувати ладно, – чітко карбував слова Богун, – не головне вміти білці в око поцілити. Рівняння головне! Уміння зберегти ряди під час нищівного удару ворога, миттєво закрити пролом строю там, де дістала зла доля товаришів ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана і стояти. Стояти! Так стояти, ніби всі ви є одним цілим, глухою стіною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора і Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тільки в розумінні цього ваше життя під час бою і наша спільна перемога! – Іван перевів подих і повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курінними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з місця не зрушимо!..

Лише надвечір Іван Богун наздогнав Нечая, який їхав верхи на гнідому огирі, під полковою, дарованою січовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти своє місце в строю, – весело вимовив він, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, відповів Нечай. – Чому відстав?

Іван прикрив повіками очі.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаєш, – не став допитуватися Нечай. – Тільки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже військо степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумітися.

– Що ти задумав? – звів на побратима очі Нечай.

– Нічого особливого. Я всього лиш хочу перетворити їх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рівні ряди козаків його сотні, – на козаків.

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти їм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два дні походу на Корсунь були для козаків сотні Івана Богуна найтяжчими з-поміж решти козацького війська. Тепер вони не покидали похідних колон і рухалися в складі війська, але що то був за рух!

– Пікінери у вісім рядів, ратища готуй! – лунав зірваний голос Нечипоренка, і колона розламувалась, бігцем перешиковуючись, займаючи раніше зазначені місця під спів сурми, яким дублювалися голосові команди осавула.

– Пікінери, приймай! – хрипів Нечипоренко за хвилину, і лави озброєних двосаженними ратищами козаків завмирали, спрямувавши рихви списів у груди невидимому супротивнику. Проміж них снували курінні, які різкими вигуками вирівнювали шикування там, де в цьому була необхідність, били по ратищах, що їх не туди спрямовували невмілі руки, підганяли тих, хто загаявся.

Та ось уже осавул брався за решту сотні, доки не задіяну в навчанні:

– Мушкетери! У три лави перед строєм! Пікінерам розімкнути стрій!

І одразу ж наїжачена списами фаланга пікінерів перетворювалась на кілька рівних за кількістю козаків каре, утворюючи проходи для переміщення з тилу озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів. Мушкетери бігцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, і шикувалися у три ряди на відстані п'яти сажнів від пікінерів.

– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, і мушкети опускалися, відшукуючи ту саму ціль, що її хвилину тому гляділи хижі рихви списів їх товаришів.

– Перша лава умовно вогонь!

– Караколюй! – і перша шеренга швидко ховалася у проміжки строю і шикувалася позаду третьої.

– Друга лава, через одного, умовно вогонь!

– Караколюй!

Команди сипалися одна за одною, відтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бій з піхотою і перешиковувалися для відбиття кавалерійської атаки. Розмикали стрій для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для кругової оборони. Вони знову і знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися під знамено сотника, покликані гаслом сурми. Усього на кілька годин кожного дня давав спокій пан сотник своїм козакам, котрі мало не падали з ніг, і тоді вони мали нагоду зрозуміти – просто йти маршем через спекотний степ є зовсім не важкою справою, майже відпочинком. Але відпочивати довго їм не давали. Урешті-решт це було помічено і гетьманом. Хмельницький у супроводі Максима Кривоноса під'їхав до Нечая і махнув головою в бік Іванових підлеглих, котрі якраз були зайняті утворенням чергового складного шикування:

– А хлопчина має золоту голову.

– Батько в цьому сумнівався? – з посмішкою відповів Данило.

– Жодного дня. Нечай, ти не боїшся, що скоро він стане достойним полковничого пернача не менше, ніж достойний його ти сам?

– Не боюся, батьку, – відповів Нечай, одразу ж приховавши посмішку. – Я навіть скажу більше – радо поступлюся Богуну в разі, якщо він зможе зробити більше для спільної справи, аніж міг би зробити я сам.

– І підеш під його руку? – Хмельницький примружив очі.

– Радо.

Хмельницький раптом голосно розсміявся:

– Відповідь доброго побратима і славного полковника! Ні, ти не будеш під його рукою, це було б поганим рішенням. Але з хлопця будуть люди! Гарні амбіції в поєднанні з талантом полководця, – що може бути ліпшим?

Нечай промовчав. Ні, він не покривив душею, давши відповідь на запитання гетьмана, і він не ревнував Івана, як може ревнувати честолюбець честолюбця до уваги гетьмана. Він щиро радів за побратима, дещо навіть відчуваючи провину за те, що має під своєю орудою того, з ким колись був рівним, вільним гулякою, як і він. До війська коронних гетьманів, яке вже стало табором на фільварках під Корсунем, залишався один денний перехід.