Читать книгу Білі зуби - Зеді Сміт - Страница 3

Ранній ранок, друга половина сторіччя, проспект Кріклвуд. О 6-й годині 27 хвилин 1 січня 1975 року Альфред Арчібальд Джонс, запакований у вельветовий костюм, сидів, поклавши голову на кермо, у сповненому чадом передмісті Шевальє Мушкетерів і сподівався, що вирок йому винесуть не надто суворий. Він розпластався хрестом у тихій прострації, рот йому відкрився, а руки звисали з обох боків, неначе крила грішного ангела; в кулаках були затиснуті бойові нагороди (в лівому) та свідоцтво про шлюб (у правому), оскільки він твердо вирішив усі свої помилки забрати з собою. В одній з його зіниць нервово пульсував зелений вогник правого повороту, котрий уже нікому буде зробити. Він змирився. Він приготувався. Він кинув монетку і збирався виконати це рішення. Це було заплановане самогубство – вирок, винесений собі напередодні Нового року.

Проте навіть коли його дихання стало спазматичним, а зір затуманився, Арчі продовжував роздумувати про те, що вибір здійснити свій задум саме на проспекті Кріклвуд був доволі дивним. Дивним таке рішення видалося б і випадковому перехожому, котрий побачив би скоцюрблену фігуру за кермом через вікно авто, і поліцейському, котрий складав би протокол, і місцевому журналісту, якому б доручили нашкребти п’ятдесят слів про цей випадок, і, врешті, найближчим родичам загиблого, котрі б ту газетну заміточку прочитали. Проспект Кріклвуд, затиснутий між похмурим бетонним кінокомплексом та гігантським перехрестям, на визначену йому роль аж ніяк не підходив. Сюди ніхто не приїжджав помирати. Сюди приїжджали хіба, щоби рухатися далі – вперед по шосе А41. Втім, Арчі Джонс і не хотів би померти у якійсь далекій красивій місцині, скажімо, у лісі чи на краєчку зарослої вересом скелі. Арчі думав собі так: люди з села повинні помирати в селі, а міські мешканці мають робити це в місті. І ніяк інакше. Він помер так, як жив… ну і всі ці штуки. Виглядало логічним, що Арчібальд має померти якраз на такій жахливій міській вулиці, саме там, куди його закинуло життя, у свої сорок сім років, на самоті в однокімнатній квартирі над занедбаною дешевою крамницею. Він не належав до того типу людей, котрі звикли все планувати прискіпливо – залишати передсмертні записки, давати розпорядження щодо власних похоронів, – він належав до людей, позбавлених подібних фантазій. Просив би лише про клаптик тиші, щоби хтось сказав «тсс», а він міг би сконцентруватися. Щоби було тихо і спокійно, як буває всередині сповідальні чи у той момент, коли думка в голові вже згасла, а слово ще не зазвучало. Він волів покінчити з усім ще до того, як відчиняться крамниці.

Зграя місцевих голубів хижо спікірувала з невидимого карниза, цілячись на дах автомобіля Арчі, проте в останній момент птахи зробили елегантну петлю і всі, як один, приземлилися на вивіску кошерної крамниці різника Гусейна-Ішмаеля. Арчі вже був занадто далеко, щоби чути, який вони при цьому зчинили галас, проте він внутрішньо посміхався, спостерігаючи за птахами, які саме загиджували брунатними плямами білу стіну навпроти. Він дивився, як голуби, опустивши голівки, заглядають у рурку водостічної труби, як запитливо дивляться на кров, котра сочиться з мертвих тіл курчат, ягняток та телят, розвішаних, як шуби на вішаках, у крамниці. А він – невдаха. Голуби мали чуття на невдах, тому вони й минули Арчі, полетівши геть. Адже він не знав, що, хоча шланг пилососа, прикріплений до вихлопної труби, продовжував нагнітати до салону авто отруйний чад, фортуна від Арчібальда цього ранку не відвернулася. Ледве видима плівка удачі проступала на ньому, немов свіжа роса. Доки він то непритомнів, то повертався до тями, рух планет, музика сфер, непомітне коливання крилець метелика тигрової молі у Центральній Африці, словом, весь огром того, через що лайно у світі таки трапляється, змовився дати Арчі ще один шанс. Десь якось, хтось вирішив, що він повинен жити.

* * *

Власником крамниці Гусейна-Ішмаеля був Мо Гусейн-Ішмаель – величезний бугай, у котрого волосся над лобом стирчало, немов качиний хвіст. Мо вірив, що причиною всіх його страждань є голуби: саме голуби, а не їхній послід на стінах. «Лайно – це не лайно, – бурмотів Мо свою мантру, – голуби – оце справжнє лайно». Тому ранок, коли Арчі майже помер, почався для Гусейна-Ішмаеля звично: Мо випер свій гігантський живіт на підвіконня і заходився розмахувати різницьким ножем, сподіваючись зупинити надокучливий брунатний дощ.

– Ану геть звідси! Забирайтеся, малі засранці! Так! ШІСТЬ ВРЯД!

Останній зворот був явним імігрантським запозиченням з англійської гри в крокет, в якій найкращий удар вражав одразу шість ворітець.

– Веріне! – гукнув Мо кудись униз, тріумфально здіймаючи над головою закривавленого ножа. – Тепер твоя черга полювати, хлопче. Готовий?!

Внизу на тротуарі стояв Верін – неймовірно ожирілий хлопчик-індус, котрий вчився у школі за рогом, а сюди помилково потрапив на практику; виглядав він неначе жирна крапка під вигнутим знаком запитання Мо. Тепер Верін мав вилізти по драбині нагору і зібрати кавалки розшматованого голуба у герметичну торбинку, зашнурувати її, а потім викинути рештки у сміттєвий бак на іншому кінці вулиці.

– Давай, ворушись, сосиско! – заволав, з’явившись у дверях, один з помічників Мо, після кожного слова пацаючи Веріна мітлою по задниці, ніби розставляючи знаки пунктуації. – Ану-підніми-свій-товстий-індо-ганезький-зад-наверх-слоняро-і-прибери-того-роздовбаного-голуба-геть!

Мо витер піт зі свого чола, форкнув й оглянув вулицю; його погляд зачепився за порожні крісла та зачовгані килимки, котрі були виставлені на вулицю біля забігайлівки для місцевих п’яничок, ігрові автомати поблизу торгового центру, брудні ложки на столиках і таксівки біля тротуару – все було обгиджено птахами. Одного дня, так вірив Мо, мешканці Кріклвуда ще дякуватимуть йому за його щоденне полювання; настане такий час, коли жоден чоловік чи жодна жінка на проспекті вже не муситимуть змішувати одну частину прального порошку з чотирма частинами оцту, щоби відмивати ту гидоту, котру голуби розсівають над світом. «Лайно не є лайном, – задумливо повторив різник, – голуби – ото справжнє лайно». Мо був єдиною людиною у цілому кварталі, котра знала правду. У всій цій справі він справді відчував присутність дзену – він бажав добра всім людям на землі, – і саме у той момент трапилося йому побачити машину Арчі.

– Арша-аде!

Хитроокий худющий молодик з підківкою вусів, одягнутий у чотири відтінки брунатного, вийшов на цей клич з крамниці, витираючи на ходу покривавлені долоні.

– Аршаде! – Мо ледве стримував себе, тикаючи пальцем у напрямку машини. – Хлопчику мій, я тебе хочу спитати тільки одне.

– Так, абба? – промимрив Аршад, переминаючись з ноги на ногу.

– Що це, до біса, таке? Що ця колимага тут робить? О шостій тридцять будуть постачальники. Чуєш! О шостій тридцять під ці двері вивалять п’ятнадцять коров’ячих туш. Мені треба буде їх вивантажити. У мене тут бізнес, ясно?! Сюди привезуть м’ясо. І я не знаю, що я робитиму… – Мо скривив щиру невинну міну, – я ж думав, що тут чітко написано: проїзд не займати!

З цими словами він ткнув пальцем на стару забрьохану дерев’яну вивіску: «ПАРКУВАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО В УСІ ДНІ ДЛЯ ВСІХ ЗАСОБІВ ТРАНСПОРТУ».

– Ну, і що ти скажеш?!

– Не знаю, абба.

– Ти мій син, Аршаде, але я не наймав тебе, щоб ти не знав. Це він може не знати, – з цими словами Мо вихилився з вікна і ляснув по шиї Веріна, котрий саме вмостився на поручнях і балансував на них, як канатоходець, – той удар мало не звалив хлопця вниз.

– А тобі я плачу гроші, – продовжував Мо, – щоб ти знав. Щоби ти володів інформацією. Щоб ти витягував на світло всі таємниці незбагненного всесвіту нашого Творця.

– Абба?

– Дізнайся, що то за машина, і щоб за п’ять хвилин її тут не було!

Мо зник у вікні. За якийсь час Аршад повернувся і знову покликав його:

– Абба!

Роздратований Мо вигулькнув у вікні, як зозулька у віконці швейцарського годинника.

– Батьку, він зібрався отруїтися газом.

– Що?!

Аршад знизав плечима:

– Я постукав йому у вікно і сказав, щоби він забирався геть звідси, а він мені сказав, що збирається тут отруїти себе газом і щоб його лишили в спокої, так і сказав.

– Ніхто не має права труїти себе газом на моїй власності. Мо гайнув сходами вниз. – Я не маю відповідної ліцензії.

Вийшовши на вулицю, Мо наблизився до машини Арчі, висмикнув рушник, котрий затуляв нещільно зачинене вікно, і сильним, напористим рухом опустив шибку на п’ять дюймів.

– Ей, містере, чуєте?! У мене нема дозволу, щоби хтось тут влаштовував самогубства. Це кошерне місце, ясно? Якщо ви збираєтеся тут померти, мій друже, то я вам перше влаштую добряче обрізання.

Арчі відірвав голову від керма. І от, за момент до того, як він зміг сфокусувати погляд на спітнілій туші темношкірого прибульця і зрозуміти, що життя знову повернулося, на нього зійшло осяяння. Йому здалося, що оце вперше від часу його народження життя нарешті сказало Арчі Джонсу: «Так!» Не просто так сказало «окей» чи «давай-уже-живи-раз-почав», але отак радісно і зі знаком оклику. Життя справді потребувало Арчі. Воно видерло його з пазурів смерті й повернуло, щоби пригорнути до своїх грудей. Попри те що він був не найкращим з-поміж тих, котрі жили, Життя хотіло Арчі, й тому Арчі, на превелике своє здивування, захотів жити.

Він гарячково опустив обидва вікна і на всю глибину легенів удихнув кисню. Поміж широкими ковтками повітря, розтираючи сльози, він умудрявся сердечно дякувати Мо, хапаючи того за фартух.

– Та добре вже, добре, – говорив різник, відриваючи руки Арчі від свого фартуха і обтрушуючись, – їдьте своєю дорогою. А то тут у мене м’ясо. У мене бізнес: я випускаю кров, а не даю поради. Вам потрібна вуличка, де вас ніхто не потурбує. Але ж тут Кріклвуд, розумієте.

Проте Арчі, все ще дякуючи, здав назад, з’їхав з бордюру і зробив правий поворот.

* * *

Арчі Джонс спробував вчинити самогубство, тому що його дружина Офелія, італійка з очима кольору фіалок та невеличкими вусиками над верхньою губою, нещодавно з ним розлучилася. Проте він вирішив провести новорічний ранок, вдихаючи газ, не тому що любив її. Він вирішив так якраз тому, бо усвідомив, що жив з нею так довго і не любив її. Шлюб Арчі був схожий на той випадок, коли купуєш у крамниці пару взуття, а вдома розумієш, що воно тобі не підходить. Але продовжуєш ходити в ньому заради пристойності. І от, одного дня, через тридцять років таких мук, твої черевики самі здіймають бунт і йдуть з дому. Вона покинула його. Майже тридцять років – і все даремно.

Наскільки він пам’ятав, спершу у них, як і в будь-кого іншого, все йшло добре. Весною 1946 року він випірнув з самого епіцентру війни просто до флорентійської кав’ярні, де обслуговувати його підійшла дівчина, направду подібна до сонця: Офелія Дяжільо була одягнута у все жовте, й доки вона передавала йому пінисте капучино, він вловив, як від неї віє теплом та обіцянкою добрячого сексу. І вони ввійшли разом у це сяюче світло, як коні з шорами на очах. Вона не могла знати, що жінки ніколи не були світлом життя Арчі, що десь глибоко всередині він їх не любив, не довіряв їм і міг любити їх, хіба що засліплений німбами довкола їхніх голів. І ніхто так само не попередив Арчі, що на родинному дереві Дяжільо гніздяться дві істеричні тітоньки, вуйко, котрий розмовляє з баклажанами, і ще двоюрідний брат, який вічно носить весь одяг задом наперед. Отож вони одружилися і перебралися до Англії, де вона швидко зрозуміла свою помилку, де він почав зводити її з розуму, а відтак німб довелося віднести на горище, де він почав припадати пилом, як і решта непотребу вкупі з поламаним кухонним начинням, котре Арчі обіцяв якось-колись полагодити. Ото між того непотребу і валявся старий пилосос Арчі.

Вранці на саме Різдво, тобто за шість днів до того, як його авто зупинилося перед кошерною крамницею різника Мо, Арчі у пошуках свого старого пилососа заїхав у Гендон до свого колишнього будиночка, котрий скромно тулився до сусідньої кам’яниці, з якою мав спільну стіну. Це був уже четвертий його візит на горище впродовж останніх кількох днів: він вигрібав звідти уламки свого подружнього життя і перевозив їх на нову квартиру; втім, забрати пилосос, одну із найбільш зламаних та запаскуджених речей, міг хіба божевільний або той, кого вигнали з дому. От що таке розлучення: це коли ти забираєш речі, які тобі не потрібні, від людей, яких ти більше не любиш.

– А, то ви знов, – зустріла його на порозі прибиральниця-іспанка, котру звали Санта-Марія чи Марія-Санта, чи ще якось, – ме-естер Джонс, що заберете тепер? Кухонну мийку, сі?

– Мій пилосос, – відповів Арчі похмуро, – старий пилосос.

Вона різонула його поглядом і плюнула на килимок перед дверима за дюйм від його черевиків:

– Ласкаво просимо, сеньйоре!

Це місце стало притулком для людей, котрі його ненавиділи. Крім прибиральниці, йому довелося зіткнутися тут з численними італійськими родичами Офелії, медсестрою з психіатричної лікарні, жінкою з опікунської ради і, звісно ж, з самою Офелією, котра в даний момент лежала, скрутившись калачиком на дивані, в самому центрі цієї божевільні й видобувала хтиві звуки з пляшки «Бейлізу». Він витратив годину і ще чверть години, аби тільки пробратися крізь ворожі заслони – і все для чого? Щоби забрати той збоченський пилосос, уже давно винесений на горище через головну і вирішальну його ваду: якщо інші пилососи всмоктували, то цей усе видував назовні.

– Ме-естере Джонс, нащо ж ви приходите сюди, якщо це завдає вам стільки клопоту? Будьте розсудливі. Що ви будете з ним робити? – Прибиральниця вперто підіймалася за ним на горище, озброєна ганчіркою і якоюсь рідиною для відмивання плям. – Він же поламаний. Він вам не потрібен. Розумієте? Бачите? – Вона увімкнула шнур у розетку і поклацала мертвим перемикачем.

Арчі витяг шнур і почав спокійно обмотувати його довкола пилососа. Навіть якщо він поламаний, Арчі все одно забере його. Йому хотілося полагодити в цьому домі навіть найдрібніші речі, аби тільки видатися до чогось путнім.

– Та ви ж ні до чого не здатні, – Санта переслідувала його сходами вниз, – ваша жінка через вас стала хвора на голову, і нічого іншого ви зробити не можете.

Арчі обняв пилососа і поніс його у вітальню, де, відчуваючи на собі осудливі погляди кількох пар очей, знайшов коробку зі своїми інструментами і почав його лагодити.

– Та ви тільки гляньте на нього, – сказала одна з італійських бабусь Офелії, та, котра виглядала більш вишуканою, в якої були глибокі зморшки та всього кілька родимок на обличчі, – він усе забирає, ясно? Забравись їй розум, забравись блендер, забравись стару магнітолу – все забравись, крім дощок з підлоги. Певне шо тут звар’ювати можна…

Жіночка з опікунської ради, котра навіть у найсухіші дні нагадувала змоклу до нитки кицьку, енергійно закивала головою на худющій шиї на знак підтвердження:

– Це огидно, можете мені навіть нічого не казати, це просто огидно… а нам, як завжди, доводиться все розгрібати. Це ж треба, таке хуліганство…

Її одразу ж перебила медсестра:

– Офелію не можна залишати тут саму, ну так же… і саме зараз він змивається, бідна жінка… їй потрібна нормальна сім’я, їй потрібно…

«Я тут, – Арчі хотілося закричати, – я ще нікуди не пішов, ясно! Гляньте – ось я! І це був мій блендер!»

Але він, Арчі, скандалити зовсім не вмів. Він лише мовчки слухав усіх їх упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин, пробуючи на шматочках газети, чи пилосос всмоктує, а далі на нього зненацька зійшло прозріння: життя – це просто величезний рюкзак, такий нестерпно важкий, що, навіть коли боїшся втратити все, таки легше покинути увесь той багаж просто на дорозі й далі порожнем попрошкувати у темряву. Тобі не потрібен блендер, Арчі, мій хлопчику, тобі не потрібен цей старий пилосос. Ці речі вже мертві. Так що кидай рюкзак, Арчі, давай, приєднуйся до вічних небесних мандрівників. Може, так справді буде правильно? Коли тобі в одне вухо дзюмкає колишня дружина зі всіма своїми родичами, а в друге – гуде пилосос, фінал життя видається неминуче близьким. Нічого особистого проти Бога чи щось таке. Просто здається, що зараз настане кінець світу. Щоби почати новий рік гідно, йому однозначно потрібно було щось більше, ніж звична пляшка віскі, кілька солоних крекерів та пачка цукерок з полуничною начинкою, котрих до ранку все одно не залишиться.

Врешті, він таки полагодив пилосос і пропилососив вітальню, надзвичайно спокійно і методично засовуючи ріжок до найглухіших закапелків. Далі зі священним трепетом підкинув монетку (решка – життя, герб – смерть) і не відчув нічого особливого, коли побачив на ній стрибаючого лева. Тоді, не кажучи нікому жодного слова, він тихо від’єднав від пилососа трубу, склав усе до коробки і вийшов з цього дому востаннє.

Проте, як виявилося, померти не так-то просто. Самогубство не можна вписати у Плани На Сьогодні десь поміж завданнями почистити сковорідку і вирівняти диван, підставивши йому під ніжку шмат цегли. Це, навпаки, рішення покинути будь-що робити, поцілунок, відісланий у забуття. Що б там хто не казав, але самогубство вимагає моці в дупі. Це вчинок, гідний героїв та мучеників – усіх, хто готовий на безглузду жертву. Але Арчі до таких не належав. Він був собі просто чоловіком, становище якого у Вищому Порядку Речей можна визначити такими рівняннями:

Галька: на березі.

Крапля: в морі.

Голка: в стіжку сіна.

Тому-то впродовж кількох днів він ігнорував вирок монетки і просто їздив на своєму авто в компанії з пилососом. Кілька ночей підряд він вглядався через віконну шибу у страхітливу твердь неба, відчуваючи, яким він сам є насправді – мізерним і непотрібним. Розмірковував, що станеться зі світом, коли він зникне, і доходив до висновку, що світ такої втрати навіть не помітить, знехтує як дрібною похибкою. Збавляв хвилини, думаючи, чи його «Гувер» – це просто назва популярного бренду, як доводили всі навколо, чи так у Британії називають уже всі пилососи. І увесь цей час труба пилососа звисала із заднього сидіння його авто, немов розслаблений член, скалячи зуби на його імпотентну нерішучість, неначе висміюючи його тихий страх, регочучи над тими несміливими кроками, якими він підбирався до часу страти. Тоді, 29 грудня, він вирішив зустрітися зі своїм старим друзякою Самадом Мія Ікболом. То був не найкращий компаньйон, проте таки найдавніший приятель Арчі – бенгальський мусульманин, з котрим він бився плече до плеча, коли того вимагав час; котрий нагадував йому про війну, ту саму війну, згадка про яку наводить багатьох на думку про смачну пайкову шинку та різнокольорові панчохи повій, але йому зринає у пам’яті хіба звуками пострілів, грою в карти у перервах між боями та різким смаком іноземного алкоголю.

– Арчі, добрий мій друже, – сказав Самад м’яким, задушевним голосом. – Тобі треба забути всі ці бабські клопоти. Найди собі нову жінку. От що тобі направду потрібно. І досить про це: підвищую ставку ще на п’ять шилінгів.

Вони сиділи у своєму новому прихистку – кнайпі «Клуб О’Коннела» – і грали покер у три руки: дві належали Арчі, а одна – Самадові: його права рука була сірою та нерухомою, повністю мертвою, незважаючи на кров, котра в ній якимсь чудом продовжувала циркулювати. Кнайпа, в якій вони щовечора сходилися перекусити, була також гральним домом і належала іракській родині, всі члени якої мали нездорову шкіру.

– Бери приклад з мене. Відтоді, як я одружився з Алсаною, мені знову хочеться жити, розумієш? Та вона мені цілий світ відкрила. Така юна, життєрадісна – ніби ковток свіжого повітря. Хочеш від мене пораду? Осьо. Забудь про своє минуле життя – то було не більш як затяжна болячка, Арчібальде. Нічого доброго ти в ньому не мав. Таки ніц доброго.

Самад подивився на нього з великою симпатією, бо ставився до Арчі замалим що не ніжно. Їхня воєнна дружба перетривала тридцять років розлуки на відстані між континентами, аж доки у 1973-му Самад приїхав до Англії – середніх літ чоловік у пошуках нового життя, з молодою двадцятичотирирічною нареченою на ім’я Алсана Бегам, невеличкою на зріст, з обличчям, подібним до місяця, та жвавими пронизливими очима. У пориві ностальгії, а ще тому що Арчі був єдиною людиною, яку він знав на цьому невеликому острові, Самад знайшов старого друга і навіть поселився у тому ж лондонському передмісті. Повільно, проте неухильно приятелі знову здружилися.

– Ти граєш, як повний йолоп, – сказав Самад, викладаючи переможний квартет із дам. Одним спритним рухом лівої руки він хвацько розклав четвірку на столі.

– Я вже старий, – промимрив Арчі, й собі скидаючи карти, – старий. Хто мене тепер захоче? Воно й перший раз було важко переконувати.

– Повна дурня, Арчібальде. Ти взагалі ще не зустрів потрібну людину. Офелія тобі, Арчі, зовсім не підходила. Якщо я правильно тебе зрозумів, то вона навіть не з нашого часу.

Це він мав на увазі божевільну уяву Офелії, котра більшу частину часу вважала себе коханкою відомого шанувальника мистецтв XV сторіччя Козімо де Медичі.

– Вона народилася і живе просто не у своєму Часі! Просто зараз не її день! Може, навіть не її сторіччя. Сучасне життя заскочило її зненацька і міцно дало під зад. Ото весь розум з неї і вилетів. Трах – і геть. А ти? Ти просто вибрав у гардеробі не те життя, а тепер маєш його повернути. До того ж вона не благословила тебе дітьми… а життя без дітей, Арчі, для чого воно взагалі? Але життя дає другий шанс, так, воно завжди дає другий шанс. Можеш мені вірити, я це знаю. Тобі, – продовжував він, зіпершись на свою мертву руку, – взагалі не слід було з нею одружуватися.

«Ага, – думав Арчі, – знав би, де впаду, – підстелив би соломи».

Врешті, через два дні після цієї розмови, новорічним ранком біль сягнув такої сили, що Арчі вже не міг зважати на Самадову пораду. Натомість, він вирішив умертвити свою плоть, покінчити з життям, звільнити себе від потреби простувати цією дорогою, на якій було зроблено стільки неправильних поворотів і яка, врешті, завела у глибокі хащі та понищила його життєві сили, як птахи видзьобують розсипаний по бруківці хліб.

Коли авто почало заповнюватися газом, йому довелося проглянути обов’язковий у таких випадках фільм про своє життя від його початку і дотепер. Він виявився короткою і нечіткою стрічкою низької якості, чимось на кшталт метафізичного відповідника промов королеви. Нудне дитинство, невдалий шлюб, безперспективна робота – класичний тріумвірат – вони промайнули швидко, тихо, без цікавих діалогів, майже так, як і першого разу, коли все відбувалося насправді. Наш Арчі не належав до тих, хто надто вірить у долю, проте, кинувши погляд назад, він усвідомив, що його життя було таки передбачено і заплановано, ніби корпоративний подарунок на Різдво – наперед і всім однаковий.

Звісно, в його біографії була війна; він воював лише впродовж останнього року, бо мав тільки сімнадцять, хоч це й мало тоді важило. Ні, в окопах Арчі, звісно ж, не сидів. Але він сам, Самад, старий Сем та малий Семмі таки могли розповісти кілька цікавих фрагментів про ту війну, а в Арчі навіть було трохи шрапнелі в нозі, для тих, хто хотів би її побачити, – хоч, насправді, ніхто ніколи й не хотів. Про це більше ніхто не хотів говорити. Як про криві ноги чи потворну родиму пляму. Як про волосся у носі. Люди просто відверталися. Якщо хто-небудь питав у Арчі: «Так що найбільшого ти зробив у житті?» або «Який у тебе є найбільш яскравий спогад?» – не дай Боже йому було згадати про війну, як одразу ж погляди ковзали поверх його голови, пальці починали нервово барабанити по столу і кожен пропонував йому дармову випивку. Ніхто насправді не хотів про це знати.

Влітку 1955 року, взувши свої найкращі лаковані черевики, Арчі пішов на Фліт-стрит, щоби пошукати роботу воєнного кореспондента. Мажорного вигляду хлопчина з тонкими вусиками і таким же тонким голосом запитав:

– Маєте досвід, пане Джонс?

І Арчі почав розказувати. Усе, що знав про Самада. Про їхній танк імені Черчілля. І тоді той бовдур перехилився через стіл, весь такий напахчений, такий чепурненький, і сказав:

– Я мав на увазі дещо інше, не просто участь у війні, пане Джонс. Воєнний досвід мати зовсім не обов’язково.

І це справді так, хіба ні? Немає жодного сенсу у воєнному досвіді – ні у 55-му, ні, тим паче, тепер, у 74-му. Те, що він робив тоді, не мало сенсу тепер. Його знання, кажучи сучасним діловим жаргоном, виявилися незапитаними.

– Хочете щось додати, пане Джонс?

Але ж він, звісно, збіса нічого не хотів додати, адже британська освітня система ще за багато років до того відбила в нього будь-яке бажання висловлюватися. Але ж у Арчі було відчуття форми, відчуття того, якими речі мають бути на вигляд, отак і підвернулася йому робота у «Геройському Моргані», невеликій друкарні на Еустон-роуд, де він просидів двадцять з гаком років, розмічаючи лінії згину для різних штук – конвертів, поштових повідомлень, брошур, підшивок – не таке вже й життєве досягнення, можливо, проте, знаєте, всі ці речі мають якось згинатися, сторінки повинні зчіплюватися одна з одною, інакше життя буде схожим на просту широку афішу: маятиме на вітрі над вулицею і тоді перехожі пропускатимуть важливі рядки. Сам Арчі ніколи не зважав на афіші. Якщо їх не можна до пуття скласти і розкласти, то чому він має морочитися і читати їх (га, хотів би я знати)?

Що ще? Ну, Арчі не завжди згинав папір. У далекі часи доводилося йому бути навіть велогонщиком. Так гарно було намотувати кола уздовж треку. Коло за колом. І кожен раз маєш шанс покращити свій результат, проїхати коло швидше, все зробити правильно. От лише Арчі ніяк не вдавалося зробити коло швидше, ніж за 62,8 секунди. Непоганий результат, світового рівня навіть. Три роки він проїжджав коло рівно за 62,8 секунди. Інші гонщики навіть спинялися і спостерігали за ним. Прихиляли свої велосипеди до стіни і засікали час, слідкуючи за секундними стрілками наручних годинників. 62,8 секунди щоразу. Справді нечасто зустрінеш таку неспроможність покращити результат. Така постійність направду межує з чудом.

Арчі любив велоспорт, бо постійно показував добрий час; велоспорт подарував йому єдиний за все життя, найкращий спомин. У 1948 році Арчі брав участь у Лондонській олімпіаді, де розділив тринадцяте місця (з результатом 62,8 секунди) зі шведським гінекологом на ім’я Горст Ібельгауфтс. На жаль, його перемога так і не потрапила в олімпійські аннали через неуважність секретарки, котра одного ранку після перерви на каву думала про хтозна-що і пропустила його прізвище, переносячи дані з одного аркуша на інший. Пані Забудькуватість пришпилила аркуш з іменем Арчі на ручку крісла і забула про нього. Єдиним свідченням, що перемога дійсно трапилася у його житті, були хіба листи Ібельгауфтса, котрі той час від часу пописував. Наприклад, такі:

17 травня 1957 року

Дорогий Арчібальде,

Вкладаю до конверта фото, на якому я зі своєю дружиною у нашому саду, за яким видно непривабливий будівельний майданчик. Може, все це й не виглядає, як Аркадія, але саме тут я будую невеликий велодром— нічого спільного з тим, на котрому ми змагалися, але достатній для моїх потреб. Він невеличкий, але ж це дитячий велодром, оскільки ми саме вирішили народити дітей. У своїх снах я так і бачу, як вони крутять педалі, і прокидаюся з блаженною посмішкою на обличчі! Як тільки його буде завершено, наполягаємо, щоби ти приїхав до нас у гості. Хто може бути більш гідним поблагословити трек твого чесного суперника

Горста Ібельгауфтса?

А оця листівка, що лежить на передній панелі авто, надійшла у самий день його Майже Смерті:

28 грудня 1974 року

Дорогий Арчібальде,

Я вчуся грати на арфі. Так би мовити, новорічне рішення. Трохи вже застарий до того, але ж учитися ніколи не пізно, як думаєш? Інструмент важкий, особливо коли спирається на плече, зате звук чисто ангельський, і моя жінка вважає, що я достатньо чутливий, щоби на ньому грати. На жаль, про мою велосипедну манію вона так не думає. Але ж ми знаємо, що у велоспорті розбираються хіба справжні, биті життям хлопці, як ото ти, Арчі, та, звісно, автор цього листа, твій давній суперник

Горст Ібельгауфтс

Арчі ніколи не бачив Горста після дня змагань, проте не міг не пам’ятати цього здоровенного чоловіка з солом’яного кольору волоссям, брунатними веснянками та різної форми ніздрями, котрий одягався як плейбой міжнародного класу і видавався явно завеликим як на свій велосипед. Після гонки Горст накачав Арчі алкоголем до півсмерті й викликав звідкись із Сохо двох шльондр, котрі, як здалося, добре його знали («Я багато разів бував у славній столиці твоєї країни у бізнесових справах», – пояснив він). Останнє, що пам’ятає Арчі з того дня, – це випадковий погляд у сусідню кімнату в їхньому спільному будиночку в олімпійському селищі, де ритмічно вгору і вниз коливався гігантський рожевий зад Горста. Наступного ранку при виселенні йому передали перший лист їхньої величезної кореспонденції:

Дорогий Арчібальде,

У цій оазі самовдосконалення та змагання жінки такі милі і дарують стільки задоволення, погоджуєшся? На жаль, мушу бігти, щоби встигнути на літак, але я ще нагадаю тобі про себе, Арчі.

Не думай запишатися! Тепер ми настільки близькі, наскільки близько фінішували одне від одного! Точно кажу тобі: той, хто придумав, що число 13 нещасливе, був ще більшим дурнем, ніж твій друг

Горст Ібельгауфтс

Р. S. Будь ласка, потурбуйся, щоб Дарія та Мелані щасливо дісталися додому.

Дарія дісталася Арчі. Шалено кістлява, ребра випирали з неї, немов клешні омара, про груди взагалі казати нічого, проте йому сподобалася: поводилася лагідно, цілувала ніжно, хизувалася довгими, по лікті, шовковими рукавичками – певно, купила на розпродажу.

– Ти мені подобаєшся, – тільки й зумів безсило пролепетати Арчі, коли вона скинула свої рукавички і натягнула панчохи. Вона повернулася до нього, посміхнулась.

І хоч дівчина й була професійною повією, йому здалося, що він їй також сподобався. Можливо, варто було залишитися з нею, втекти куди-небудь за далекі гори. Але у той час таке здавалося неможливим, бо як бути з молодою дружиною, з плодом у її утробі (та прикра історія з істеричною, надуманою, як виявилося, вагітністю – бульбашкою з гарячим повітрям), як бути з його покаліченою ногою, та й гір не було поруч жодних, ні далеких, ні близьких.

Дивно, але Дарія була останнім спогадом у його свідомості, перед тим як він почав її втрачати. Спогад про шльондру, котру він зустрів двадцять років тому, якраз той спогад про Дарію і навернув йому на очі сльози радості, котрі він так енергійно витирав фартухом різника Мо після свого порятунку. Вона зринула у його думках: красива жінка у фрамузі дверей, погляд котрої кличе іти за нею; і він зрозумів, що шкодує за втраченою можливістю. І якщо б існував хоч один шанс ще раз відчути на собі такий погляд, то він би хотів його використати, тож йому потрібен був додатковий час. І не лише ще одна-дві секунди, а ще і ще – весь час, котрий залишався у цьому світі.

Пізніше того ж рятівного ранку, коли Арчі намотував уже восьме коло по окружній Свісс Котадж, потік свіжого повітря влетів через напіввідкриту бічну шибу авто і вдарив йому в ніздрі міцним запахом вітру. «Щоб я здох, – подумав Арчі, – от, значить, як воно, коли якийсь мудак врятує тобі життя. Так, ніби хтось подарував мені цілу купу Невитраченого Часу».

Він вкотре минав свій будинок, минав знайомі дорожні знаки (Гендон – 3,5 милі) і реготав уголос, як несамовитий. Перед черговим світлофором він знову підкинув шестипенсовик і усміхнувся, побачивши, що Доля підтверджує його шанс почати нове життя. Почувався, як пес, котрий зірвався з ланцюга. Жінкам це недоступно, але чоловіки дотримуються тієї давньої традиції – покидають сім’ю і своє минуле разом із нею. Вони наче просто знімають себе з гачка, ніби скидають фальшиву бороду і пірнають з головою назад у суспільне життя, ці наново народжені чоловіки. Змінені до невпізнання. Саме так готовий був зараз переродитися Арчі. Ми спіймали його у стрибку. Він усе ще у минулому часі, проте вже у майбутньо-завершеному способі. Він у можливо це, а можливо те способі. Ось він наближається до роздоріжжя, пригальмовує, якусь мить дивиться на нечітке відображення свого обличчя у дзеркалі, а потім цілком несвідомо обирає маршрут, яким раніше ніколи не їздив: тиху вуличку спального району, котра веде до місця, знаного як Квінс Парк. «Давай, їдь просто, хлопче Арчі, їдь! – скомандував він сам собі, – став на кін дві сотні й, ради святого, не озирайся».

Тім Вестлейг (котрого всі довкола кликали Мерлін) врешті усвідомив, що хтось наполегливо дзвонить у вхідні двері. Він примусив себе підвестися з кухонної підлоги, наче корабель крізь океанські хвилі, почав прокладати собі шлях через безладно розкидані сонні тіла гостей і, відчинивши двері, зіткнувся лице в лице з голови до ніг запакованим у сірий вельвет чоловіком середніх років, котрий тримав на розкритій долоні десятипенсовик. Пізніше, коли йому доводилося згадувати про той випадок, Мерлін наголошував, як вразив його той вельветовий одяг. Такий носять представники житлових контор. І податківці теж. Вчителі історії додають на ліктях шкіряні латки. Якщо така проява звалюється на тебе о 9-й ранку першого дня нового року, то недовго і кінці віддати від несподіванки.

– Що продаєм, дядя? – глипнув Мерлін на прибульця, котрий стояв у своєму вельветі під променями вранішнього зимового сонця. – Енциклопедії чи Господа?

Арчі помітив, що цей хлопак мав звичку наголошувати окремі слова, широким рухом поводячи головою від правого плеча до лівого. Описавши таку дугу, він кілька разів кивнув.

– Бо якщо йдеться про енциклопедії, то ми їх маємо досить, в сенсі інформації… а щодо Господа, то ви помилилися будинком. У нас тут справжній бордель. Ясно, про що я? – І Мерлін, ще кілька разів кивнувши, зробив рух, аби зачинити двері.

Арчі заперечно похитав головою, усміхнувся і лишився стояти, де був.

– Ее… з вами все окей? – запитав Мерлін, не випускаючи з рук клямки. – Я можу чимось вам допомогти? Ви не обкурились, нє?

– Я побачив вашу афішу, – сказав Арчі.

Мерлін потягнув косячок і глянув на гостя здивовано:

– Оту-о афішу? – Він навіть визирнув з дверей, щоби простежити, куди подивився Арчі. З вікна верхнього поверху звисало донизу велике біле простирадло. По всій його ширині різнокольоровими буквами було написано: ЛАСКАВО ПРОСИМО НА СВЯТО «КІНЦЯ СВІТУ», 1975.

Мерлін знизав плечима.

– Нда, старий, кажись, кінця світу не вийшло – от нєвєзуха. А може, навпаки, благословення, – додав хлопець приязно, – залежить, як ви на це дивитеся.

– Благословення, – пристрасно запевнив Арчі, – стовідсоткове щасливе благословення.

– Так ви, є, це зайшли сказати? – запитав Мерлін, трошки відступаючи за двері, на випадок, якщо прибулець не тільки шизанутий, а ще й агресивний, – ви по таких питаннях виступаєте? То був просто жарт, розумієте, нічого більше.

– Це, скажімо так, привернуло мою увагу, – сказав Арчі, продовжуючи либитися, як божевільний, – я просто проїжджав вулицею, шукаючи, ну, знаєте, де б оце випити, бо ж Новий рік, собачий настрій і все таке – а тут ще й ранок був паскудний, – і тут я натрапляю на вас. Кинув монетку і подумав, а чого б і ні.

Мерліна такий поворот розмови зовсім спантеличив.

– Е, розумієте, дядя, ну, вечірка вже нібито і закінчилася. Крім того, мені здається, що ви типу трохи в іншій віковій категорії… якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Тут Мерліну стало зовсім незручно; адже під його прикидом ховалося насправді добре серце чемного хлопчика з середнього класу, котрого вчили поважати старших.

– Я мав на увазі, – продовжив він після довгої незручної паузи, – що тут збирається трохи молодша публіка, ніж та, з якою ви звикли спілкуватися. У нас тут щось типу комуни.

– Тоді я значно старшим був, – вперто пхаючись до дверей, замугикав Арчі трек Ділана десятирічної давності,– тепер молодшим став.

Мерлін витягнув з-за вуха ще одну цигарку і поморщився:

– Послухай, дядя, я не можу так просто пускати будь-кого з вулиці, розумієш? Ну, ти ж можеш бути поліцейським, чи маніяком якимсь, чи…

Але щось в обличчі Арчі – великому, невинному, просвітленому надією – нагадало Тіму піднесені недільні проповіді доброго вікарія сусідської Снербруцької церкви про християнську добросердність та благочинність.

– Та до біса! Нині ж Новий рік, блін. Заходьте давайте.

Арчі зробив крок повз Мерліна й опинився у довгому коридорі, з якого праворуч і ліворуч відчинені двері вели до кімнат, сходами можна було піднятися на другий поверх, а ще далі виднівся вихід у сад. Підлогу встеляли об’їдки рослинного і тваринного походження та різнокаліберні скалки посуду, по всій довжині коридору на матрацах та іншому постільному причандаллі спали люди – їхні тіла, ніби хвилі Червоного моря, неохоче розсувалися, звільняючи місце, аби він пройшов. У закапелках кімнат можна було спостерігати всі види людської життєдіяльності: там цілувалися, годували грудьми, займалися сексом, блювали – робили все те, що, як правило, роблять мешканці комун, якщо вірити «Санді Саплмент». Якийсь час його забавляла думка, що й він би міг пірнути між ці тіла (у нього ж тепер було повно часу, тонни часу, котрий стікав між його пальцями), проте далі Арчі вирішив, що спершу варто було б ковтнути чогось міцного. Він пройшов коридор і опинився у прохолоді саду, де на вогкому газоні поснули всі ті, хто втратив надію знайти собі місце в теплому будинку. Мріючи про віскі з тоніком, пробрався до невеличкого столика, на якому, неначе міраж у пустелі порожніх пляшок, маячіло щось, що формою нагадувало карафку «Джек Деніелс».

– Не проти, якщо я?..

Двоє чорних хлопців, до пояса гола китаянка та зодягнута в тогу біла жінка сиділи довкола столика на дерев’яних стільцях і грали в дурня. Арчі вже простягнув руку до пляшки, як жінка в тозі вказала йому на недопалок.

– Там попелу повно, дорогенький. Якийсь придурок кинув у таке класне віскі цигарку. Візьми он трохи пері – тут ще повно всякого лайна лишилося.

Арчі посміхнувся на таке застереження і з вдячністю пристав на пропозицію.

Сів і налив собі натомість велику склянку молочного лікеру.

Вже після кількох склянок Арчі здавалося, що він знає Кліва та Лео, Ван Ші та Петронію все життя і дуже близько. Зараз він міг би намалювати кожну бубочку довкола сосків Ван Ші, кожну волосинку в косах, котрі постійно спадали Петронії на обличчя, коли вона щось говорила. До 11-ї ранку він уже любив їх усіх, як любив би своїх дітей, якби вони у нього були. Навзаєм вони доводили йому, що подібну душевність у людей його віку годі зустріти. Усі погоджувалися, що довкола Арчі струмує позитивна кармічна енергія, тож не дивно, що її сили вистачило, аби спонукати різника у критичний момент опустити скло його машини. Виявилося, що Арчі перший чоловік, старший сорока років, якого допустили в комуну; а ще виявилося, що тут уже якийсь час велися розмови про необхідність присутності старших чоловіків, котрі могли б вдовольняти сексуальні потреби найбільш активних осіб жіночої статі.

– Супер, – сказав Арчі, – фантастично, я б міг цим зайнятися. – Йому було так добре з ними, що він аж засмутився, коли усвідомив, що вже середина дня, в нього похмілля і він втягнув усю компанію у непотрібну суперечку про Другу світову війну й інші подібні речі.

– Як ми в це влізли? – простогнала Ван Ші, загортаючись у вельветовий піджак Арчі, хоч вони вже вирішили перебратися до будинку. – Я не хочу про це говорити. Мені легше з кимсь переспати, ніж про таке говорити.

– Ми вже у це влізли, вже по вуха влізли, – просторікував Клів, – у цьому вся проблема його покоління: вони думають, що можуть триндіти про свої воєнні подвиги, як про…

Арчі був дуже вдячний Лео, коли той повернувся до початкового питання суперечки (десь із три чверті години тому Арчі вкинув дурну репліку про необхідність воєнної служби для гартування чоловічого характеру), а потім знову пошкодував, бо йому довелося відбиватися від їхніх численних зауважень. Врешті, коли вони його облишили, Арчі примостився собі на сходах, похиливши голову на коліна, і суперечка продовжувалася вже без нього.

Сором. Звісно, він хотів стати частиною комуни. Якби він просто грав з ними у карти замість починати всю цю колотнечу, то, можливо, вже би спробував дрібку вільного кохання, дістав би доступ до голих грудей, котрих так багато у цьому будинку, а може, і право регулярно споживати молоду свіжу плоть. У якийсь момент (десь близько другої дня, коли він розповідав Ван Ші про своє дитинство) йому здалося, що його нове життя завжди буде такою казкою, що він завжди говоритиме потрібні речі у потрібний момент, а всі люди довкола, куди б він не пішов, його любитимуть. «У тому нема нічиєї вини, – думав Арчі, дивлячись далі на увесь цей розгардіяш, – нічиєї, лиш моя». Хоча, як він підозрював, могли бути на те, що відбувалося, і вищі причини. А що як і справді є такі, кому призначено говорити потрібні речі у потрібний момент, хто робить крок уперед на сцені історії, немов трагічний актор, а інші, такі, як Арчі, залишаються позаду цього сміливця у масовці. Або ще гірше: такі, яким дано час лише на те, аби продемонструвати власну смерть біля рампи, щоби всі могли це побачити.

Тож можна було б нарешті підвести жирну риску під всіма його пригодами, підсумувати нею увесь цей сповнений відчаю день, якби не сталося чогось, що й завершило трансформацію Арчі Джонса саме у той спосіб, у який завше змінюються чоловіки; і сталося так не завдяки якомусь його зусиллю, а випадково, завдяки авантюрному збігу обставин, коли одна людина зненацька зіштовхується з іншою. Щось випадкове мало трапитися. І цим випадком була Клара Бовден.

Але спершу невеличкий портрет: Клара Бовден була красивою у всіх сенсах, хоча – оскільки була чорною – її краса повністю суперечила класичному ідеалу. Вона була високою, що надавало їй величності, чорною, як ебоніт чи соболина шуба, укладала волосся у вигляді підкови, котра стриміла кінцями догори, коли в її господині в житті все вдавалося, і вниз, коли траплялося навпаки. Саме зараз кінчики підкови дивилися догори. Хоч, може, це й не мало жодного значення.

Ліфчик їй був не потрібен – Клара не залежала ні від кого й ні від чого, навіть від гравітації – на собі мала короткий топ, котрий якраз закривав груди, далі йшов пупець (надзвичайно красивий), а ще нижче – щось, ніби жовті обтислі джинси. Взута була у плетені з ремінчиків сандалі зі світло-коричневої замші на височезних каблуках; Клара ступала вниз сходами, під якими сиділа вся компанія Арчі, і була схожа на марево чи, як видалося Арчі, коли він повернувся і побачив її, на породисту чистокровну кобилицю.

Нараз Арчі зрозумів, як це воно виходить так у фільмах, що всі замовкають, коли хтось справді прекрасний входить до кімнати. У житті він такого ще не бачив. І тут з’явилася Клара Бовден. Вона рухалася сходами вниз повільно, освітлюючи все довкола примарним сяйвом. Була не лише найкрасивішою річчю, яку йому доводилося бачити, а й найбільш жаданою жінкою, котру йому доводилося зустрічати. Її краса не була холодним, цупко запакованим товаром. Вона пахнула чимось старомодним, дуже жіночим, як пахне оберемок твого улюбленого одягу. Попри деяку фізичну непропорційність – руки та ноги Клари говорили трохи іншим діалектом, ніж того хотіла центральна нервова система, – навіть її довготелесість видалася Арчі винятково елегантною. Несла свою сексуальність з легкістю старшої жінки, а не як (подібно до більшості дівчат, котрих Арчі доводилося зустрічати в минулому) незручну сумочку, з якою не знаєш, що вдіяти: повісити на плече чи взагалі викинути подалі.

– Не журись, хвопчику, – сказала вона з мелодійним карибським акцентом, котрий одразу ж нагадав Арчі Одного Гравця в Крикет з Ямайки, – це сталося випадково.

– Але ж таки сталося.

Арчі, в котрого з рота щойно випала цигарка (вона якраз повільно догоряла на підлозі), побачивши Клару, швидко затоптав недопалок. Дівчина широко посміхнулася йому, виказавши тим самим, можливо, єдиний свій недолік. Верхніх передніх зубів не було у неї зовсім.

– Мені їх фибили… старий, – прошепелявила вона, бачачи його здивування. – Але я шобі думаю, шо й так кінець сфіту, то Господу фсе одно, чи є ф мене жуби, – і вона м’яко розсміялася.

– Арчі Джонс, – сказав Арчі, простягаючи їй «Мальборо».

– Клара, – просвистіла вона недбало, ще раз усміхнувшись і вдихаючи дим. – Арчі Джонс, ти виглядаєш тійсно так, як можна було б тебе уявити. Клів і його дружі пеуно тут насміхалися з тебе? Так, Клів, ви гралися ж цим бідолахою?

Клів пирхнув: він перестав помічати Арчі, бо взявся до вина, хоча той і нагадував про свою присутність хіба продовженням суперечки з Лео, котрий усе ще доводив, що різницю між політичною та фізичною самопожертвою розуміють хибно.

– Та ні… нічого серйозного, – зам’явся Арчі, вражений аристократичним виразом її обличчя, – трошки не зійшлися у поглядах, та й все. Клів і я дещо по-різному дивимося на деякі речі. Думаю, це конфлікт поколінь.

Клара ляпнула його по руці:

– Штули пишок! Ти ше не такий штарий. Я бачила штаріших.

– Та ні, я таки досить старий, – сказав Арчі. А потім додав, зрозумівши, що має настрій розказати про це саме їй: – Не повіриш, я нині мало не помер.

Клара підняла брови.

– Та ну? Ну шо ж, приєднуйся то нас. Тут багато таких жібралося. Дуже дивна вечірка. А жнаєш, – продовжувала, погладжуючи довгою рукою його лисину, – для людини, яка була так близько біля воріт швятого Петра, ти виглятаєш дуже добре. Хочеш пораду?

Арчі енергійно закивав. Йому завжди потрібна була порада. Він був просто фанатом слухання чужих думок з різних приводів. Тому він, власне, ніколи не виходив з дому без монети у десять пенсів.

– Вертайшя додому і трохи відпочинь. Кожен ранок швіт народжуєтьшя жнов. А так, бачиш, мужик… життя не таке легке!

«До якого дому?» – подумав Арчі. Він зняв своє старе життя, немов піджак з вішалки, і зараз йшов з ним, сам не знаючи куди.

– Мужик… – повторила Клара, плескаючи його по плечу, – це життя не таке легке!

Вона знову легенько присвиснула й сумно посміхнулася, і Арчі, якщо він лише не втратив глузд, встиг побачити отой погляд іди за мною, який колись кинула йому Дарія, сповнений смутку, розчарування погляд, так наче б його господиня не мала більше жодного вибору. Кларі було дев’ятнадцять. Арчібальду – сорок сім.

Через шість тижнів вони одружилися.