Читать книгу Білі зуби - Зеді Сміт - Страница 8

Усе просто, як у грі в крикет: якій команді ти кричиш «браво»? Ти все ще озираєшся назад чи вже думаєш над тим, де ти є?

Норман Теббіт

6
Спокуси Самада Ікбола

Діти, Самад підчішіяв дітей, як підчішіяють інфекційні хвороби. Не те щоб усе було аж так погано – свої двоє були у нього бажані – наскільки діти взагалі можуть бути бажаними для чоловіка, – але він не підозрював, що так буде. Про це ніхто не попереджає – про те, що доведеться знатися на дітях.

Років сорок він мандрував собі життєвим автобаном і навіть не підозрював, що, наприклад, між роздовбаним устаткуванням придорожніх СТО жили покидьки суспільства – скиглячий і нудотний прошарок; він про них нічого не знав, і взагалі це його не обходило. А потім, десь посередині вісімдесятих, він заразився дітьми; дітьми інших людей, дітьми – друзями його дітей, і друзями друзів його дітей; і дітьми з дитячих програм на дитячому телебаченні. До 1984 року принаймні тридцять відсотків його соціального і культурного кола складалося з тих, кому менше дев’яти, – і це, врешті, призвело до його неминучої теперішньої ролі. Самад став батьком-вихователем.

За дивним законом симетрії, батько-вихователь – наче дзеркальне відображення батьківства взагалі. Все починається невинно. Випадково. Ти раптом опиняєшся на щорічному Весняному Ярмарку з торбою бобів, допомагаєш із лотерейними квитками (бо симпатична рудоволоса вчителька музики тебе попросила), виграєш пляшку віскі (а всі шкільні лотереї підтасовані), і, ще не усвідомивши, куди тебе хилить, уже відвідуєш щотижневі шкільні збори, організовуєш концерти, обговорюєш плани щодо музичної частини, докладаєш власні гроші, щоб оновити воду в шкільному фонтані, – ти вже вплетений у школу, ти весь у ній. Рано чи пізно ти вже не просто висаджуєш свого малого з машини під шкільними воротами – ти входиш в ці ворота разом із ним.

– Опусти руку.

– Я не опущу руку.

– Опусти її, прошу тебе.

– Відчепись від мене.

– Самад, чому тобі так подобається мучити мене? Опусти.

– Я маю думку. Я маю право на свою думку. І вже ж я маю право на те, щоб її висловити.

– Маєш. Але навіщо тобі висловлювати її так часто?

Самад та Алсана сичали одне на одного, сидячи на батьківських зборах у середу, на початку липня вісімдесят четвертого року, і Алсана з усіх сил намагалася примусити чоловіка опустити його вперту ліву руку.