Читать книгу Білі зуби - Зеді Сміт - Страница 5

«Краще бути одруженим, ніж горіти у пеклі», – так сказано у І Посланні до Коринтян, глава 7, вірш 9.

Добра порада. Звісно. Там само, до речі, сказано, що «не слід карати вола, коли він вибирається з жита», – отака от розхожа фігура.

До початку лютого 1975 року Арчібальд Джонс повністю замінив Кларі і церкву, і її біблійну освіту, хоча вона, звісно, й не стала безтурботною атеїсткою, котра реготатиме біля вівтарів чи повністю занедбає повчання св. Павла. Втім, друга цитата якраз проблемою не була, бо Клара жодних волів не мала. А от перша ніяк не давала їй спокою безсонними ночами. Чи справді краще було піти заміж? Навіть якщо чоловік, за якого ти зібралася, язичник? А відповіді ніхто дати не міг: адже тепер вона жила без жодної опори, без страховки. Більше, ніж Бог, непокоїла її мати. Гортенз люто виступала проти всієї цієї історії й не так через вік Арчі, як через колір його шкіри; від часу, коли вона вперше почула про одруження, вона просто перестала помічати дочку.

Проте Клара мала враження, що десь глибоко всередині мати краще схилилася б до її шлюбу з непідхожим чоловіком, ніж змирилася б з тим, що її дочка живе з кимсь на віру в гріху, а тому вона пристала на пропозицію Арчі, попросивши його при тому завезти її якомога далі від Ламбета; так далеко, наскільки дозволяють його можливості, – в Марокко, Бельгію чи Італію. Арчі стиснув її руку, покивав і прошепотів на вушко кілька солоденьких дурниць, точно знаючи, що найдальше він може її завезти хіба у щойно куплений ним під здирницьку позику двоповерховий будиночок у Віллесден Гарден. Але ж зараз, думав він, про це не варто згадувати – тільки не зараз, не в цей момент. Нехай вона все зрозуміє поступово.

Три місяці потому Клара поступово все зрозуміла і настав момент переїзду. Арчі, проклинаючи, як завжди, своє життя, всліпу повз сходами вгору, згинаючись під вагою коробок, які Клара носила по дві-три без жодного зусилля; дівчина час від часу робила перерву, мружачись на яскраве травневе сонце, й намагалася зібрати водно все своє терпіння. Далі вона прилягла на моріжку перед своїм новим будинком, простеливши на траві куцу рожеву курточку. Що це за місце? Жодної певності у неї не було. З переднього сидіння машини служби перевезень вона бачила тільки дорогу крізь огидні та бідні, подібні до Ламбета, передмістя (хоча тут не було ні молитовних будинків, ні єпископських церков); однак зненацька за поворотом дорога розквітла буйною зеленню, обабіч з’явились могутні дуби, будинки стали вищими, більшими, вже не ліпилися одне до одного, а ще далі траплялися парки і навіть бібліотеки. А далі знову, ніби на звук удару дзвона, дерева зникали, і на їхньому місці поставали обшарпані автобусні зупинки; цьому сигналу корилися і будівлі: тепер це були крихітні помешкання без сходових майданчиків, між якими тулилися зачинені назавжди низки крамниць; серед них можна було бачити різноманітні заклади на кшталт:

покинутого сендвіч-бару, у вікні якого все ще висіло запрошення до сніданку;

слюсарної майстерні, котрій було байдуже до маркетингових нюансів («ТУТ ВИРІЗАЮТЬ КЛЮЧІ»);

чи, наприклад, занедбаної перукарні для осіб обох статей, обвішаної купою неймовірних рекламних каламбурів («Знижки на стрижки», або «Гривки і завивки», або «Стрижися вчасно і буде класно»).

Їхати таким шляхом було своєрідною лотереєю: виглядаючи з вікна, вона не знала, де доведеться жити, – серед зелені дерев чи серед лайна. Проте нарешті їхній фургон зупинився перед будинком, гарним будинком, довкола якого були і дерева, і лайно, й тому Клара одразу відчула, як її затоплює хвиля вдячності. Будинок був гарним, не настільки гарним, як вона сподівалася, але й не настільки убогим, як вона побоювалась; спереду і ззаду нього були невеликі садочки, перед дверима – килимок, на дверях – дзвінок, і туалет був усередині… І все це їй коштувало не так уже й багато. Лише її любов. Усього лиш любов. І що б там не було сказано у Коринтян, любов’ю не так уже й важко платити, особливо якщо ти ніколи не зазнав її по-справжньому. Вона Арчі не любила, але ще тоді на сходах вирішила віддати себе йому, якщо тільки він забере її геть. І він це зробив; нехай це не були ні Марокко, ні Бельгія, ні Італія, але тут було гарно – ні, не земля обітована, – просто гарна місцина, краща, ніж всі решта, в яких їй доводилося бувати дотепер.

Клара розуміла, що Арчібальд Джонс не є романтичним героєм. Трьох місяців з ним у смердючій кімнатці в Кріклвуді було цілком достатньо, щоби дійти до такого одкровення. О, ну він, звісно, міг бути ніжним й інколи навіть милим, умів кришталево чисто насвистати кілька нот вранці, акуратно і спокійно водив машину, а ще виявився неймовірно добрим кухарем, проте романтика біля нього й близько не лежала, а вже про пристрасть не доводилось й думати. Проте Клара відчувала, що коли пов’язати себе з аж настільки посереднім чоловіком, то він, принаймні, завжди буде вкрай відданим тобі — твоїй красі, твоїй юності, – бо це ж чи не єдине, що він може тобі дати. З Арчі чомусь так не сталося. Сплив лише місяць після їхнього весілля, а у нього вже з’явився той погляд, котрим чоловіки дивляться крізь тебе. Він знову повернувся у своє холостяцьке життя: пиво з Самадом Ікболом, обіди з Самадом Ікболом, недільні сніданки з Самадом Ікболом – кожну вільну часину він проводив з тим чоловіком у тій паскудній забігайлівці, у тому проклятому «О’Коннелі». Вона намагалася бути розсудливою. Вона запитувала в нього: «Чому ти ніколи не лишишся дома? Чому ти проводиш стільки часу з тим індусом?» Але він лише поплескував її по спині, цілував у щічку, а далі брав маринарку і зникав за дверима; і увесь час одна і та сама стара відповідь: «Я? Сем? Ми просто мандруємо в часі». На це їй нічого було сказати. Вони мандрували у той час, коли її ще не було на світі.

Так, цей Арчібальд Джонс аж ніяк не був лицарем на білому коні. Жодних мрій, жодних сподівань, жодних амбіцій. Чоловік, котрий найбільше у світі любив справжні англійські сніданки та майструвати своїми руками. Нудний чоловік. Старий чоловік. Але, попри все… добрий. Він був добрим чоловіком. Ця доброта не могла зробити її життя яскравим, але це вже було хоч щось. Вона побачила її в ньому ще тоді, вперше, на сходах, побачила просто, прямо – так, як могла побачити добре манго на Врикстонському ринку, навіть не торкаючись його шкірки.

Отакі були думки Клари, коли вона лежала на траві перед своїм новим будиночком, через три місяці після їхнього одруження, тихо спостерігаючи за своїм чоловіком, за тим, як, наче акордеон, то збігалися, то розбігалися зморшки на його лобі, як вагітно перевалювався через ремінь його живіт, дивилася на білизну його шкіри, на синюшність його вен, на те, як смикалися його «одинадцятки» – ті паси шкіри, котрі наростають з обох боків горлянки чоловіка (так кажуть на Ямайці), коли його час добігає кінця.

Клара поморщилася. Одружуючись, вона всієї цієї фізіології не помічала. Чому? Ну, бо вона усміхалася, вона була одягнута в білу сорочку-поло, втім, ні – не те: насправді вона просто не дошукувалася всіх цих вад. Більшість свого весільного дня Клара дивилася на власні ноги. То був вельми клопіткий і на диво теплий, як на 14 лютого, день, коли довелося довго чекати, бо увесь світ ринувся одружуватися в маленьку реєстраційну контору на Лудгейт-Гілл. Клара пам’ятає, як тихцем скинула свої маленькі коричневі туфельки на підборах і поставила босі ноги на прохолодну підлогу, намагаючись тримати їх з обох боків темної тріщини на плитці – сама для себе вона вирішила, що від цього залежатиме її майбутнє щастя.

Тим часом Арчі витирав піт довкола губ і кляв спеку, через яку солоні краплі неприємно стікали в нього навіть по ногах. На своє друге весілля він одягнув шерстяний костюм і білу сорочку-поло, а тепер розумів, що обидва рішення були не зовсім правильними. Струмочки поту текли з усіх nop його тіла і, просочуючись крізь трикотаж сорочки та шерсть костюму, залишали ні з чим незрівнянний запах вологої собачої шерсті. Клара, звісно, більше нагадувала кішку. На ній були коричнева шерстяна сукня, куплена у Джефа Бенкса, та бездоганно поставлений новенький зубний протез; сукня була з відкритою спиною, а зуби були білими – вся вона виглядала по-котячому хижо; така собі пантера у вечірній сукні: де закінчувалася спина Клари й починалася сукня, з першого погляду було не зовсім зрозуміло. І на запилюжений потік сонячного світла, котрий з високого вікна падав на пари, що очікували своєї черги, вона теж реагувала, наче кішка. Вигинала спину під його дотиками і мало що не муркотіла. Навіть реєстратор, котрий бачив уже на своєму віку всяке – конеподібних чоловіків, які одружувалися з тхороподібними жінками, й слоноподібних чоловіків із совоподібними жінками, – навіть він підняв був брову, здивовано споглядаючи цю найбільш неймовірну та неприродну пару, котра наближалася до його столика. Кіт та собака.

– Доброго дня, отче, – сказав Арчі.

– Він реєстратор, Арчібальде, ти, старий дурню, – встряв його друг Самад Мія Ікбол, котрого разом з його мініатюрною жінкою Алсаною викликали із ув’язнення в глибині кімнати очікування, щоби вони могли посвідчити шлюб, – він ніякий тобі не священик.

– А, ну так. Точно. Пробачте. Нервуюся. Знуджений реєстратор запитав:

– Може, вже почнемо? Вас тут нині стільки зібралося. Церемонія тривала не надто довго. Арчі дали ручку, і він записав своє ім’я (Альфред Арчібальд Джонс), національність (англієць) та вік (47 років). На мить завагавшись перед графою «Професія», далі продовжив «Реклама (складаю тексти оголошень)» і підписався. Клара також написала своє ім’я (Клара Іфігенія Бовден), національність (з Ямайки) та вік (19 років). Не знайшовши графи, яка б цікавилася її професією, вона перейшла прямо до вирішальної фінальної лінійки, черкнула на ній свій підпис і випросталася уже з новим прізвищем – Джонс. Ніби ніхто до неї й не отримував такого прізвища. Далі вони вийшли на вулицю, де вітер грався зужитими конфеті, кидаючи їх на все нові й нові пари, і Клара, ніби вперше, привітала своїх весільних гостей-індусів – чоловіка та жінку, – обоє були вдягнуті в рожевий шовк. Самад Ікбол, високий статний чоловік із білосніжною усмішкою та мертвою рукою, знову й знову вітаючи, поплескував її по спині тією рукою, котра в нього все ще залишалася здоровою.

– Це все моя ідея, – повторював він, – це моя ідея з усією тією женячкою. Я знаю цього чолов’ягу від… відколи?

– З 1945 року, Семе.

– Оце я й намагаюся пояснити твоїй чарівній дружині: від 1945-го! А коли ти знаєш чоловіка так довго, коли ти воював поруч з ним, тоді ти просто мусиш зробити його щасливим, коли він у нещасті. А він якраз був втрапив у халепу! І був у ній, аж доки не з’явилася ти. Бабрався в ямі з лайном – пробачте за мою французьку. На щастя, вона тепер уже далеко. Для божевільних у цьому світі є тільки одне місце і якраз там їх усіх і збирають… – Самад втратив запал рівно на середині речення, бо побачив, що Кларауявлення не має, про що він каже. – Ну, це нас не спинить… Словом, все це була моя ідея.

Ну і, звісно, його дружина Алсана, тендітна, з міцно стиснутими губами, котра, здавалося, дивилася на Клару згори (хоча сама була заледве на кілька років старша) і говорила хіба «О, так, місіс Джонс» або «О, ні, місіс Джонс», що змусило Клару так рознервуватися і почуватися такою вівцею, що вона аж змушена була знову влізти у свої туфельки.

Арчі почувався винним перед Кларою, бо не зміг організувати більш вишуканого прийняття. Але ж і запрошувати було більше нікого. Решта родичів та друзів просто відхилили запрошення: хтось – сухо, хтось – злякано; були й такі, що просто обрали за краще промовчати, а тому цілий останній тиждень забобонно переступали через пошту на килимку і не брали слухавки. Єдиним доброзичливцем залишився Ібельга-уфтс, котрого і не повідомляли про подію, і не запрошували, проте саме він якимсь дивним чином про все дізнався і телеграфував привітання, яке принесли з вранішньою поштою:

14 лютого 1975 року

Дорогий Арчібальде,

Коли йдеться про весілля, то в мені часто прокидається справжній мізантроп, проте сьогодні, намагаючись врятувати від вимирання грядку петуній, я зненацька спізнав глибоке і щире зворушення від думки про єднання чоловіка і жінки у спільному союзі довжиною в усе життя. Як дивовижно, що ми, люди, зважуємося на такий неймовірний подвиг, хіба ні?Але буду на момент серйозним: як ти знаєш, моя професія змушує заглядати мене глибоко всередину «Жінки», а як психіатр, я можу судити про її розумове здоров’я чи, навпаки, хворість. Отож я певен, мій друже (дозволь мені лише продовжити метафору), що ти ретельно підібрав собі пані-дружину-свого-життя, і виявив її здоровою як тілом, так і душею, і не знайшов у неї жодної вади; а коли так, то що я можу передати тобі, як не теплі вітання від твого щирого суперника

Горста Ібельгауфтса.

Які ще спогади того дня могли зробити його унікальним і відрізнити від решти 364 днів, котрі складали 1975 рік? Клара ще пам’ятає хіба молодого спітнілого чорношкірого хлопця у чорному костюмі, котрий звертався із закликами до своїх братів та сестер з ящика з-під яблук, і стару жебрачку, котра викидала всячину зі смітникового бака, залізши туди мало не з головою. Проте далі все закінчилося: приготовані Кларою бутерброди злиплися і тихо страждали, забуті на дні сумки, небо захмарилося, а коли вони підіймалися схилом до Кінг Луд Пабу, минаючи зубоскальство хлопців з Фліт-стрит, які допивали ще суботні пінти пива, Арчі побачив квиток зі штрафом на своєму вітровому склі. Отак і трапилося, що Клара перші три години свого заміжжя провела в Чипсайдському поліцейському відділку, тримаючи у руках туфельки та спостерігаючи, як її рятівник гаряче сперечається з інспектором, котрий навідріз відмовлявся вникати в глибини Арчібальдової інтерпретації правил недільного паркування.

– Кларо, Кларо, люба моя…

Це був Арчі, котрий пробирався повз неї до входу, несучи перед собою кавовий столик.

– Сьогодні увечері прийдуть Ікболи, і тому б я хотів уже трохи навести лад у цьому домі – вважай, бо я тут носитиму речі.

– Тобі треба поміч? – терпляче запитала Клара, все ще не розігнавши чарів свого денного сну. – Я можу щось занести нагору, якщо…

– Ні, ні, ні, я все зроблю сам.

Клара встала і взялася за край столика:

– Дай мені хоч…

Арчі заметушився, намагаючись водночас вхопитися і за ніжки стола, і за його масивну скляну поверхню.

– То чоловіча робота, кохана.

– Але ж… – Клара з неймовірною легкістю підняла важке крісло і поставила його перед Арчі, котрий віддихувався на сходах передпокою, – це не проблема. Як тубі треба дупумога, тіко пупроси, – і вона легко провела рукою по його спітнілому чолі.

– Так, так, так, – він знервовано відштовхнув її, неначе відганяючи муху, – я ж і сам можу впоратися, ти знаєш.

– Я знаю.

– То чоловіча робота.

– Так, так. Я знаю… я не мала на увазі…

– Послухай, Кларо, просто не стій у мене на дорозі і я все зроблю, окей?

Клара дивилася, як він закасує рукави й знову береться до столика.

– Якщо ти справді хочеш чимось допомогти, люба, то починай заносити в дім свій одяг. У тебе його стільки, що в ньому можна втопити цілий довбаний крейсер. Я поняття не маю, як ми все те помістимо в такому малому приміщенні.

– Я вже казала, ми мужемо пуловину викинути, як то треба.

– Я цього не казав. Не казав же, так? Як там наш комод? Це був чоловік, ніколи не здатний прийняти рішення, не здатний визначити свою позицію.

– То саме: як тубі він не пудобається, ту хай йуго заберут назад. Я купила йуго, бо мені видавалос’, шо він тубі пудобається.

– Слухай, люба, – сказав Арчі, насторожившись, що вона підвищила голос, – то ж все-таки були мої гроші, то було б гарно запитати і мою думку.

– Чулувіче! Та то ж тіко кумод! І він червоний! А червоний – то червоний і червоний. Чуто тебе вже нервує червоний?

– Я просто намагаюся, – почав Арчі, понижуючи голос до хрипкого шипіння (улюблена голосова зброя всіх домашніх воєн: щоб не чули діти/сусіди), – я лише хочу трішки додати стильності цій оселі. Послухай, це ж наше нове життя, добрий район… давай не будемо сваритися. Давай кинемо монетку; отже, якщо випаде королева – цей комод лишається, якщо герб, то…

Справжні коханці можуть хтозна-як сваритися, але вже за секунду вони знову кинуться одне одному в обійми; більш досвідчені – перше підуть сходами в кімнату нагорі і вже лише там перестануть сердитися. Якщо відносини на межі повного розриву, то перш ніж виникне спонука повернутися до своєї половини – бажання допомогти, якийсь спогад про дотик дитячої руки чи тепле переживання, – ображені чоловік чи жінка можуть опинитися за два квартали униз по вулиці, а то й за дві країни на схід від місця сварки. За цією шкалою Ріхтера Клара щойно починала по-справжньому дратуватися. Вона повернулася до воріт, зробила два кроки і зупинилася.

– Королева! – закричав Арчі, здається, навіть без видимого обурення. – Комод залишається! Бачиш? Не так уже й важко було знайти рішення.

– Я не хтіла сваритися, – вона повернулася до нього обличчям, наново вирішивши пам’ятати про свій борг перед ним, – ти сказав, що Ікболи прийдуть на обід, то я просто думала… якшо вуни схочуть, шуби я гутувала їм каррі – тобто я вмію гутувати каррі, – але то мій спосіб гутувати каррі.

– Та перестань, вони зовсім не такі індуси, – роздратовано сказав Арчі, котрий і припустити не міг такого повороту справ. – Сем буде їсти будь-яке м’ясо, як і будь-який інший чоловік. Він подає страви в індійському ресторані, так що, гадаю, не захоче бачити їх ще й тут.

– Ну, я просто пудумала…

– Ну, будь ласка, Кларо, не треба.

І він ніжно поцілував її у чоло, хоча для цього їй довелося трішки зігнутися.

– Я знаю Сема дуже давно, а його дружина, здається, з вельми тихих. Вони ж не королівська родина. Вони зовсім не такі індуси, – повторив він і затряс головою, нараз стурбувавшись якоюсь проблемою, якимсь не до кінця зрозумілим відчуттям, від якого не міг повністю звільнитись.

Самад і Алсана, котрі не були аж такими індусами (як у свідомості Арчі зовсім не аж такою чорношкірою була сама Клара) й котрі, фактично, взагалі індусами не були, бо були бангладешцями, жили за чотири квартали вниз, на непарному боці Віллесден-роуд. Щоби перебратися на непарний бік цієї вулиці з непарного боку біднішої Вайтчепел, їм довелося цілий рік тяжко працювати. Алсана збавила його на кухні, де стояв старий «Зінгер», на якому вона зшивала шматки чорної синтетичної тканини для крамниці «Домінація» в Сохо (часто за цей рік їй доводилося тримати виріб, котрий вона щойно зробила за лекалами, які їй дали, і дивуватися – що воно в біса таке вийшло). Самад увесь рік займався тим, що м’яко нахиляв голову під потрібним кутом і, затиснувши олівця в лівій руці, вслухався в жахливу британську, іспанську, американську, французьку, італійську вимову:

Путь ласка, мулодого баранця і троха рижу.

Жаріну куріпку с картошкаю, пасіба.

І так від шостої вечора до третьої ранку, а далі увесь день ходити сонним, аж поки сонячного світла стане менше, ніж пристойної решти на чай. «Тому що який сенс, – думав Самад, забираючи рахунок і гроші плюс п’ятнадцятипенсову подачку, – який сенс давати на чай людині таку ж суму, яку зазвичай кидають у фонтан, щоби загадати бажання?» Проте ще навіть до того, як неприпустима думка приховати ті кілька монет під серветкою могла з’явитися у Самадовій голові, Мухул – Ардашір Мухул, котрий керував рестораном і жилавий тулуб котрого сновигав туди-сюди залою, одним оком посилаючи улесливі вітання клієнтам, а другим наглядаючи за працівниками, – Мухул уже запопав його.

– Сааамааадее, – він завжди говорив єлейно і масно, – ти вже поцілував якусь задницю нині, братіку?

Самад і Ардашір були далекими родичами, хоча Самад і був старшим на шість років. З якою радістю (чисте благоденствіє!) Ардашір у січні минулого року відкрив листа від свого старшого, розумнішого, привабливішого зовні кількаюрідного брата, котрому не вдалося знайти роботу в Британії, а тому чи не міг би він…

– П’ятнадцять пенсів, брате, – сказав Самад, розкриваючи долоню.

– Нічого, мало-помаленьку і збереться жменька, – відказав Ардашір, складаючи свої риб’ячі губи в натягнуту мертвотну посмішку, – кидай їх у пісяльний горщик.

Пісяльним горщиком називали невелику риночку, примощену біля службових туалетів, у яку скидалися всі чайові, аж поки їх не ділили між усіма вже перед ранком. Для молодих м’язистих, привабливих кельнерів, як-от Шіва, це було значною несправедливістю. Шіва був єдиним хінді серед усього персоналу, проте йому прощали відмінності в релігійних поглядах через його винятковий дар офіціанта. За вечір Шіва міг заробити на чайових не менш як чотири фунти, особливо якщо в куточку сиділа заплакана, щойно розлучена британка, на котрій він міг випробовувати силу плавних ударів своїх довгих вій. Йому так само вдавалося виманювати гроші з продюсерів та режисерів у сорочках-поло (ресторан розташовувався в самому центрі лондонського театрального світу, а то були все ще часи Верховного Суду, симпатичних хлопчиків та побутових п’єс), котрі робили Шіві компліменти і, спостерігаючи, як хлопець вправно й провокативно рухає задом, простуючи до бару і назад, клялися, що він міг би отримати будь-яку роль, яку б захотів, якби хтось адаптував до сцени «Дорогу в Індію». Таким чином, для Шіви система пісяльного горщика була просто грабунком серед білого дня й відвертим нехтуванням його кельнерськими здібностями. Проте старші чоловіки, як-от Самад у його майже п’ятдесят, або й ще старші, як, наприклад, сивий Мухамед (брат Ардашірового діда) з глибокими зморшками обабіч рота, прорізаними усмішкою молодих літ, котрому було, щоб не збрехати, вісімдесят, – усі вони аж ніяк не мали чого нарікати на пісяльний горщик. Звісно ж, їм було вигідніше приєднатися до колективу, ніж привласнити п’ятнадцять центів, ризикуючи бути зловленими (і позбавленими права на тижневий чайовий заробіток).

– Усі ви на моєму горбу сидите! – гарчав Шіва, кидаючи над ранок у горщик свої п’ять фунтів. – Ви всі в мене на шиї! Хто-небудь, поскидайте з мене цих невдах. Це була моя п’ятка, а тепер її треба поділити у шістдесят п’ять мільйонів довбаних способів і роздати цим невдахам. Це що – комунізм?

І всі решта тихли й намагалися уникати його погляду, і вдавали, що займаються іншими речами; й так було доти, доки одного вечора, одного п’ятнадцятипенсового вечора, Самад не сказав йому тихо, майже зачаївши дихання:

– Заткнися, хлопче.

– Ти! – крутнувся до Самада Шіва, розсипаючи дорогою гору сої, зготованої назавтра. – Ти найгірший з них усіх! Ти найгірший, прибитий мішком офіціант, якого я коли-небудь бачив! Ти не зміг би дістати чайові, навіть якби перекривляв клоунів! Я чув, як ти намагаєшся заговорити з клієнтами – там про біологію, сям про політику, – та просто їсти подавай, ідіоте, – ти ж офіціант, дурко нещасне, а не Майкл Паркінсон. Я чув, ви щось сказали про Делії — Шіва накинув на руку свій фартух і пішов, жалісливо кривляючись, кухнею, – я і сам там бував, знаєте, університет, о так, це прекрасно, так, я воював, за Британію, так, так, так, мило, дужемило, – Шіва намотував кола кухнею, трусячи головою й роблячи паси руками, подібно до «Юрая Гіп», він кланявся та виструнчувався і перед шеф-кухарем, старшим чоловіком, котрий неспішно складав шматки м’яса до людського зросту холодильника, і перед хлопчиком-практикантом, котрий чистив велику, як усесвіт, духовку.

– Самаде, Самаде… – сказав він зі, здавалося б, нескінченним жалем у голосі, а далі різко урвав, одним рухом скинув фартух з руки і обв’язав його довкола пояса, – та ти просто сумний маленький чоловічок.

Мухамед підняв голову від горщиків, котрі чистив, і сказав, наче ні до кого й не звертаючись:

– Ото вже ця молодь. Як так можна говорити до старших? Як так можна? Де ділася повага? Як так можна?

– І ти теж іди в лупу, старий, – сказав Шіва, відмахнувшись від нього черпаком, – не вчи мене, ти ж мені не тато.

– Я троюрідний брат дядька твоєї матері, – відповів той.

– Клав я на це, – огризнувся Шіва, – клав і всьо.

Він узяв швабру і потяг її у бік туалетів, але, порівнявшись із Самадом, повернув її і ткнув йому в обличчя.

– Цілуй! – розреготався, а далі, копіюючи сповільнену манеру Ардашіра, додав: – Мооже, колиись ти дістанеш підвиищення, браатіку!

І так велося в усі вечори: приниження від Шіви та інших кельнерів, пихата зверхність Ардашіра; ніколи не бачити Алсани, ніколи не бачити сонця; ховати в кулаку п’ятнадцять пенсів, а потім віддавати їх… Як же відчайдушно йому хотілося начепити собі на груди плакат, великий білий транспарант, на якому б писалося:

Я НЕ ОФІЦІАНТ. Я БУВ СТУДЕНТОМ, НАУКОВЦЕМ, СОЛДАТОМ. МОЮ ДРУЖИНУ ЗВАТИ АЛСАНА МИ ЖИВЕМО У СХІДНОМУ ЛОНДОНІ, АЛЕ МРІЄМО ПЕРЕЇХАТИ НА ПІВНІЧ. Я МУСУЛЬМАНИН, АЛЕ АЛЛАХ ПОКИНУВ МЕНЕ АБО Я ПОКИНУВ АЛЛАХА – ЩОДО ЦЬОГО НЕ ПЕВЕН. У МЕНЕ Є ДРУГ АРЧІІ ЩЕ КІЛЬКА ІНШИХ. МЕНІ СОРОК ДЕВ’ЯТЬ, АЛЕ ЖІНКИ ЩЕ Й ДОСІ ОБЕРТАЮТЬСЯ МЕНІ ВСЛІД НА ВУЛИЦІ. ПРИНАЙМНІ ІНКОЛИ.

Але такого плаката він не мав, а тому набув звички, пристрасті все всім пояснювати, пояснювати постійно, прискіпливо, немов Старий Моряк, говорити з кожним і про все. Чи це важило? А тоді, одного вечора, настає гірке розчарування: і ти розумієш, що важливо вміти схиляти голову, важливо спритно записати замовлення – оце важливо, дуже важливо бути добрим кельнером і слухати, коли хтось каже:

– Молоду баранину з рисом. І чипси. Дякую.

І тоді п’ятнадцять пенсів брязнуть об порцеляну. «Ой, дякую, сер. Який же я вам вдячний».

У вівторок, за кілька днів після весілля Арчі, Самад почекав, поки всі підуть, склав свої білі кельнерські штани (зроблені з тієї самої блискучої тканини, що й скатертини) у правильний квадрат і пішов сходами нагору до контори Ардашіра, оскільки мав його щось запитати.

– Братіку! – скорчив дружню гримасу Ардашір, вгледівши Самада, котрий нервово тупцяв біля дверей його кімнати. Ардашір знав, що Самад прийшов просити надбавку до платні, й хотів продемонструвати свою доброзичливу зацікавленість його становищем, перш ніж остаточно відмовити в проханні. – Братіку, заходь!

– Доброго вечора, Ардашіре Мухул, – сказав Самад, входячи нарешті до кімнати.

– Та сідай, сідай, – з теплом у голосі сказав Ардашір, – не стій, які церемонії між своїми?

Самад був радий такому початку. Все складалося добре. Використав момент, щоби з неодмінним зачудуванням оглянути кімнату: безжальне золото, потрійний килим, меблі усіх відтінків жовтого та зеленого… Тут усі мали захоплюватися Ардашіровим умінням вести справи. Він використав просту ідею індійського ресторану (маленьке приміщення, рожеві скатертини, гучна музика, жахливі шпалери, страви, про які в Індії ніхто й не чув, купа різних соусів) – і просто збільшив кількість усього цього. Нічого не поліпшував, усе залишив по-старому, але збільшив: більша будівля у найбільшій туристичній пастці Лондона – на Лестершир Сквер. Треба було всім цим захоплюватися, а надто – захоплюватися чоловіком, котрий зараз нависав над столом, усміхнений, як милосердна сарана, потопав своїм комашиним тілом у чорному шкіряному кріслі – паразит, замаскований під філантропа.

– Братіку, а що я можу для тебе зробити? Самад набрав повітря.

– Справа от у чому…

Доки він говорив, очі Ардашіра дедалі більше скляніли, його худющі ноги конвульсивно сіпались під столом, а пальці згинали та розгинали скріпку, аж доки не вигнули її у формі літери А. А – Ардашір. «Справа от у чому…» Так, учому, власне, справа? Ага, справа в будинку. Самад якраз переїжджав зі Східного Лондона (де абсолютно неможливо виховувати дітей, справді – тут Ардашір погодився – там не можна виховувати дітей, якщо тільки не хочеш завдати їм каліцтва), зі Східного Лондона, з його неофашистськими бандами, на Північ, навіть північний захід, де все більш… більш… ліберально.

А тепер що, його черга говорити?

– Братіку… – сказав Ардашір, змінюючись на обличчі, —… це не моя справа купувати будинки працівникам, брати вони мені чи ні… я даю тобі зарплату, братіку… Так робиться бізнес у цій країні.

Ардашір навіть пересмикнув плечима, коли говорив, неначе вказуючи, що глибоко засуджує «бізнес у цій країні», але мусить йому коритися. Увесь його вигляд казав, що його змушують, це британці змушують його заробляти такі скажені гроші.

– Ти не зрозумів мене, Ардашіре. Я взяв позику і купив будинок. Це вже наш будинок і ми вже переїхали…

«Яким же чином йому вдалося це зробити? – думав собі Ардашір, дістаючи ще одну скріпку з нижньої шухлядки столу. – Та він, напевне, змусив по-рабськи працювати свою дружину».

– Мені треба лише маленьку надбавку до зарплати, щоби легше збутися того кредиту. Щоби нам трохи вільніше дихалося на новому місці. Щоби Алсані було легше, бо, ну, вона ж вагітна.

Вагітна. Важко. Тут треба було проявити чудеса дипломатії.

– Не зрозумій мене неправильно, Самаде, ми обоє інтелігентні, щирілюди, тожя можу сказати тобі прямо… Я знаю, що ніякий ти не довбаний офіціант, – зашепотів він, аби заповнити чимось паузу, а після того поблажливо посміхнувся, так, ніби сказав щось сороміцьке, щось, що мало б їх зблизити, – я дуже добре розумію твоє становище… Звісно ж, розумію… але й ти повинен зрозуміти моє… Якщо я роздаватиму на дурничку гроші кожному родичу, котрий у мене працює, то скоро ходитиму по світу, як той божевільний містер Ганді. Не матиму горщика, щоб попісяти. Я і так кручуся, як можу. От тобі приклад: якраз оце зараз отой нікчемний Товстий Елвіс, брат моєї дружини Гусейн-Ішмаель…

– Різник?

– Ага, різник – він вимагає, щоби я платив більше за його смердюче м’ясо! «Ардашіре, ну ти ж чоловік моєї сестри!» – каже він мені. А я йому кажу: «Але Мухамеде, це ж роздрібна торгівля…»

Тепер була Самадова черга завмерти і подивитися перед себе скляними очима. Він подумав про свою дружину Алсану, котра була зовсім не така покірна, як він думав про неї, коли одружувався, – їй він сьогодні мав принести погані новини; а вона ж, Алсана, часом впадала у справжню лють, та що там казати – то були цілі напади гніву. Дальші та ближчі родичі Самада вважали це поганим знаком, побоювалися, чи немає в родині Алсани якоїсь «підозрілої розумової недуги»; вони співчували Самадові, як співчувають людині, яка придбала крадену машину з набагато більшим пробігом, ніж можна було собі думати. Самад же у своїй наївності вважав, що жити з такою молодою жінкою буде… просто. Проте Алсана – ні, Алсана простою не була. Напевне, тепер всі молоді жінки такі, думав Самад. Наприклад, наречена Арчі… минулого вівторка він також побачив щось вельми непросте у її очах. З молодими жінками все тепер не так, як раніш.

Ардашір закінчив свою, як він вважав, вельми красномовну тираду, відкинувся на крісло вдоволений і заходився скручувати зі скріпки букву М – Мухул, котра мала спочивати на його коліні поруч з А – Ардашір.

– Ой, дякую, сер, – сказав Самад, – який же я вам вдячний.

Того вечора був жахливий скандал. Алсана пожбурила на підлогу швейну машинку разом з недошитими модними чорними штанами.

– Усе це дарма! Скажи мені, Самаде Мія, який сенс переїжджати у цей красивий, справді вельми красивий будинок, якщо в нас нема що їсти?

– Це гарний район, у нас тут друзі.

– А хто вони? – вона грюкнула своїм маленьким кулачком по кухонному столу, від чого сіль і перець підлетіли вгору в красивому піруеті й видовищно розсипались у повітрі. – Я їх не знаю! Ти бився на давній забутій війні з якимось британцем, котрий тепер одружився з чорною дівкою! Чиї вони друзі? І серед цих людей мають рости мої діти? Будуть гратися з їхніми чорно-білими дітьми? Але ти мені не сказав, – вигукнула вона, повертаючись до своєї улюбленої теми, – де у цьому домі їжа? – Алсана театральним жестом розчахнула кухонну шафку: – Де їжа? Може, будемо їсти порцеляну? – Дві тарілки полетіли на підлогу й розбилися на друзки. Вона поплескала по своєму животу, наче звертаючись до ще не народженої дитини, і кивнула на порцелянові скалки: – Хочеш їстоньки?

Тоді Самад, котрий теж любив мелодраматичні жести, кинувся до холодильника, розчахнув його і вивалив на підлогу кухні цілу гору м’яса. Його мати, говорив він, ночами не спала, аби приготувати сім’ї попоїсти. Вона не витрачала родинні гроші, казав він, як Алсана, купуючи готові страви, йогурти і консервовані спагеті.

Алсана з розмаху лупнула його в пузо.

– Ах, Самад Ікбол – традиціоналіст! Може, мені ше вийти на вулицю і одяг у відрі попрати? До речі, цікаво, як там мій одяг? Його їсти можна?

Доки Самад переводив подих, тримаючись за живіт, вона тут же, на кухні, заходилася скидати з себе все до останньої нитки, жбурляючи одяг просто на морожену ягнятину, залишки якої Самад приносив з ресторану. Вона постояла перед ним гола, демонструючи перші ознаки вагітності, а далі накинула довгий брунатний плащ і пішла з будинку.

Одначе й вона, гупнувши за собою дверима, подумала і зрозуміла, що це була правда: гарний район; не могла заперечувати, що, поки йшла зараз до траси, змушена була минати хіба дерева, а не бездомних та купи сміття, як у Вайтчепел. І дитині тут було б добре – цього теж не могла відкинути. Алсана десь глибоко всередині вірила, що життя серед зелені добре впливає на моральність дітей, а тут праворуч від її будинку починався Гладстон Парк, потужний зелений масив, названий на честь ліберального прем’єр-міністра (Алсана походила з поважної й давньої бенгальської сім’ї, а тому читала британську історію; але подивіться на неї тепер! Ото якби хтось із родичів побачив її зараз!..), а в ліберальній традиції всі парки облаштовувались без загорож, не те що елітний Королівський парк (часів королеви Вікторії), з його шпичастим металевим парканом довкола. Віллесден не був аж таким мальовничим, як район Королівського парку, але тут було гарно. Нічого заперечити. Зовсім не схоже на Вайтчепел, де після промови першого-ліпшого божевільного неофашиста доводилося ховатися в підвалі, доки скінгеди розбивали їм вікна своїми кованими сталлю черевиками. Цілі потоки дешевої та безглуздої тупості. А тепер вона вагітна, їй потрібно трохи миру і спокою. Хоча й тут було чимось подібно: от чого вони всі так дивно витріщаються на неї, малу жінку-індуску, котра крокує вздовж траси у довгому макінтоші, а її пишне волосся розвівається у всі боки, як саме бажає? «Кебаби Маліка», «У містераЧонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича», – читала вона нові для неї вивіски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут є насправді. «Ліберальний район? А дзуськи!»

Ніхто не є більш ліберальним нині, ніж будь-хто інший. Просто тут, у Віллесдені, не було якихось одних, які б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось інших і заганяти їх у підвали, доки розлітаються вщент їхні вікна.

– Сенс виживання у самому виживанні, – сказала Алсана вголос (вона зверталася до своєї дитини – поклала собі передавати їй хоча б одну мудру думку щодня) і зайшла до салону «Дикі капці», сповістивши дзвіночком про свій прихід. Тут працювала її племінниця Ніна. Старомодна швацька майстерня. Ніна прибивала шпильки до жіночих туфель.

– Алсано, ти виглядаєш, як чорті-шо! – вигукнула Ніна по-бенгальськи. – Шо за жахливий плащ?

– Не твоя справа, що це, – відповіла Алсана по-англійськи, – я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловіка, а не щоби базікати зі своєю племінницею-соромітницею.

Ніна вже до такого звикла і знала, що з приїздом Алсани у Віллесден нападок тільки побільшає. Раніше речення були довшими, наприклад, Ти нічо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племіннице… Проте зараз у Алсани вже не було ні бажання, ні сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила своє «племінниця-соромітниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано і відчуто.

– Бачиш ці підошви? – запитала Ніна, відкидаючи з очей пасмо пофарбованого набіло волосся й подаючи Алсані з полиці Самадові черевики разом з невеликим блакитним талончиком. – Вони настільки стерті, тітонько Алсі, що мені довелося реконструювати їх від основи. Від самої основи! Шо він в них робив? Бігав марафон?

– Він працює, – скупо кинула Алсана. – І ще молиться, – додала вона, бо любила виказувати людям свою поважність та й, врешті, була насправді вельми традиційною та релігійною й не потребувала, власне, нічого, окрім дрібки віри. – І не називай мене тітонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, – Алсана кинула черевики в пластиковий пакет і наготувалася йти.

– А я думала, люди моляться на колінах, – відповіла Ніна з легким смішком.

– Та по-різному, – кинула Алсана, вже виходячи за двері, від чого знову дзеленькнув дзвінок, – моляться, коли сплять, коли прокидаються, гуляють. Ми завжди перед очима Творця.

– Ей, а як там новий будинок? – крикнула Ніна їй услід. Але та вже пішла. Ніна струснула головою й зітхнула, спостерігаючи, як її молода тітка зникає вдалині вулиці, неначе маленька брунатна куля. Алсана. «Вона, – думала собі Ніна, – водночас і молода, і стара. Така чуттєва, така прямолінійна у своєму довгому, також сповненому чуттєвості плащі, але при цьому виникає враження…»

– Хей, міс! Я тута маю мешти, до яких тре глянути, – почувся голос із глибини кімнати.

– Дивись краще за своїми цицьками, – сказала Ніна у відповідь.

На розі біля пошти Алсана пригальмувала, скинула свої незручні сандалі й узула черевики Самада. (Дивовижно, але при своєму малому зрості вона мала величезні ноги. Тому коли дивитися на неї, складалося враження, що їй треба ще трохи підрости.) Вона миттю скрутила своє волосся у зручний вузол й щільніше загорнулася в плащ від надокучливого вітру. Далі вона рушила вгору вулицею попри бібліотеку й почала підніматися невеликою зеленою алеєю, котрою ніколи не ходила раніше.

– Виживання – це все, маленький Ікболе, – сказала вона своєму животу, – виживання.

Десь на половині дороги на пагорб вона перетнула вулицю, маючи намір звернути ліворуч і, зробивши коло, повернутися назад на головну дорогу. Проте коли вона наблизилася до великого білого фургона з відчиненими задніми дверцятами і заздрісно кинула поглядом на меблі всередині нього, їй довелося такожупізнати і їхню господиню – чорношкіру дівчину, котра лежала тут же, на моріжку за огорожею, й задумано дивилася в бік бібліотеки (а сама ж майже гола, ага! Якоюсь рожевою курточкою тільки й прикрита – мало що не в білизні), так ніби у цьому напрямку лежало її майбутнє. Алсана одразу ж спробувала знову перейти на інший бік, але відчула, що її помітили.

– Місіс Ікбол! – гукнула Клара й помахала їй рукою.

– Місіс Джонс.

Обидві жінки миттєво знітилися через свій одяг, проте, ще раз глянувши одна на одну, одразу ж віднайшли певність.

– Хіба ж це не дивно, Арчі? – почала Клара, старанно вимовляючи всі приголосні. Вона поклала собі за мету позбутися акценту й намагалася використати кожну нагоду, щоби повправлятися.

– Що-що? – запитав Арчі, котрий на той час був у холі й роздратовано воював з книжковою шафою.

– Ми ж щойно про вас говорили, – знову повернулася Клара до Алсани, – ви в нас нині обідаєте, так?

«Чорношкірі люди, як правило, вельми доброзичливі», – подумала та, усміхаючись до Клари у відповідь і підсвідомо додавши цей факт до решти «за» у переліку «за» і «проти», котрі стосувалися її нової знайомої. З-поміж осіб кожної меншини, котра їй не подобалася, Алсана любила вирізняти когось, хто б слугував винятком для її духовної рівноваги. У Вайтчепел залишилося багато таких спасенних. Китайський хіромант містер Ван, столяр-єврей містер Сегал, домініканка Розі, котра вчащала до них, сподіваючись, на превелике задоволення та жаль Алсани, навернути її в лоно адвентистів сьомого дня, – всі ці щасливчики заслуговували на Алсанине золоте всепрощення, ніби бенгальські тигри, магічним чином позбавлені своїх шкур.

– Ага, Самад казав про це, – відповіла Алсана, хоча цього й не було.

Клара розцвіла:

– Добре… добре!

На мить запала мовчанка. Ніхто не знав, що сказати далі. Обидві жінки глянули вниз уздовж вулиці.

– Ваші черевики виглядають вельми зручними, – завважила Клара.

– Так. Так Бачите, мені доводиться багато ходити. Та ще й з цим… – Алсана поплескала себе по животу.

– Ви вагітні? – здивовано запитала Клара. – Ви така ладна, шо туго навіть не скажеш.

Клара сказала і вмить зашарілася: коли вона хвилювалася або тішилася, то знову збивалася на свою звичну говірку. Алсана тільки посміхнулася, бо не до кінця зрозуміла, що та мала на увазі.

– По вас важко помітити, – поправилася Клара, дещо заспокоївшись.

– Ото вже, – відповіла Алсана з награною веселістю, – невже наші чоловіки нічого одне одному не розказують?

Проте, як тільки вона це вимовила, обом жінкам з неприємністю подумалося якраз протилежне. Що їхні чоловіки насправді розповідають одне одному все. І лише їх вони тримають у пітьмі незнання.