Читать книгу Білі зуби - Зеді Сміт - Страница 7

До речі: видається, що порада Алсани дивитися правді в очі є вельми слушною; зазирнути їй точно в самі зіниці; такий собі сумовитий та чесний погляд, доскіпливий аналіз, котрий крізь проблему прозиратиме у саму її серцевину, а крізь серцевину – в самий її корінь; питання лише, як глибоко ти хочеш зазирнути. І наскільки глибоко варто зазирати? Старе американське запитання: то чого ти хочеш, кровії Майже напевне захочеш більше, ніж крові: знати сказане подумки, почути взагалі не сказане, побачити медалі та фото, списки та посвідчення, жовті клапті старого паперу, крізь який проступатимуть слабкі брунатні начерки дат. Назад, назад, назад. Ну добре, нехай. Повертаємося назад до Арчі, нічим не заплямованого, рожевощокого, виплеканого Арчі, котрий виглядає у свої сімнадцять достатньо дорослим, щоби одурити членів медичної комісії з їх олівцями та ростомірами. Назад до Самада, котрий на два роки старший, а на вигляд немов свіжоспечений теплий хліб. Назад аж до того дня, коли вони вперше опинилися один побіч одного, Самад Мія Ікбол (другий ряд, рядовий Ікбол, крок вперед!) і Альфред Арчібальд Джонс (ліва, ліва, раз, два, три!), у той день, коли Арчі зненацька забув найістотнішу з добрих манер справжнього британця. Увесь час повертався до Ікбола поглядом. Вони стояли плече до плеча на узбіччі очорнілої, випрасуваної російською бронетехнікою дороги, в однакових маленьких трикутних пілотках, натягнутих на голови, немов паперові кораблики, в однакових кусючих уніформах, а їхні змерзлі на кінчиках пальців ноги однаково спочивали у чорних запилених черевиках. Проте Арчі відвести погляду від сусіда не міг. І Самад здався, перестав звертати на те увагу, чекав, доки минеться, й лише пізніше, коли вони вже битий тиждень тряслися скоцюрблені в танку, в задусі та спеці замкнутого броньованого корпусу, він відповів на той недремний погляд, з яким був уже змирився, якщо тільки такі гарячі голови, як він, здатні були з чимось миритися.

– Друже, що ти там у мені знайшов такого таємничого, що так привертає твою увагу?

– Мою що? – занепокоївся Арчі, котрий зовсім не збирався на війні вести особисті розмови. – А, ні, ніхто, тобто ніщо, нічого такого, а що ти маєш на увазі?

Вони майже шепотіли, бо інакше розмова аж ніяк не була б особистою: в кабіні їхнього «Черчілля», котрий саме гуркотів Афінами дорогою до Фесалонік, окрім них, було ще двоє солдатів та капітан. Це було 1 квітня 1945 року. Арчі Джонс був водієм танка, Самад – радистом, Рой Макінтош виконував функції другого водія, далі на своєму сидінні коцюрбився гарматник Віл Джонсон, а ще вище сидів Томас Дікінсон Сміт, котрому, щоправда, низька стеля заважала гордо піднести голову і виявити всю велич свого нещодавно отриманого капітанства. Усі п’ятеро от уже три тижні не бачили нікого, крім як одне одного.

– Я просто маю на увазі, що ми, схоже, промучимось у цій бляшанці ще зо два роки.

Зненацька у навушниках почулися позивні, й Самад, котрий не хотів, аби вважали, що він нехтує своїми обов’язками, швидко й ефективно відповів на них.

– Ну і? – запитав Арчі, після того як Самад повідомив їхні координати.

– Ну і такого довбаного роззирання жодна людина не витримає. Ти що, досліджуєш повадки танкових радистів чи тобі просто подобається моя задниця?..

їхній капітан Дікінсон Сміт, котрому направду подобалася задниця Самада (але не тільки вона, а ще його розум, його стрункі м’язисті руки, котрим би краще обіймати коханця, а також його звабливі зелені/ карі очі), негайно перервав балачку.

– Ікболе! Джонсе! Ану займіться справою. Хто тут ще мені язики чесати буде?

– Я лише зауважив йому, сер. Людині важко сконцентруватися на всіх цих Еффокстротах і Зетзебрах, на всіх цих крапках-тире, коли твій псячий напарник стежить своїми псячими очима за кожним твоїм рухом, сер. У Бенгалії сказали б, що людина з такими очима наповнена…

– Заткнись, султан, гомік ти нещасний, – втрутився Рой, котрий ненавидів Самада, і особливо ці-його-радистські-штучки.

– Макінтоше, – сказав Дікінсон Сміт, – зачекай, не перебивай нашого султана. Хай султан скаже.

Аби уникнути припущень щодо його симпатії до Самада, капітан Дікінсон Сміт завів собі звичку насміхатися з нього, повторюючи ненависне йому прізвисько «султан», але ніяк не потрафляв зробити це достатньо ущипливо; капітан вимовляв те слово надто м’яко, надто близько до розкішної рідної Самаду мови, через що Рой і ще вісімдесят інших Роїв під прямою орудою Дікінсона Сміта ненавиділи капітана, насміхалися з нього і відверто виказували йому свою зневагу; до квітня 1945 року всі вони були сповнені презирством і по горло ситі цими його командирсько-збоченськими штучками. Арчі, котрий у Першому штурмовому полку був новеньким, про такі речі лише починав здогадуватися.

– Я лише сказав йому заткнутися, і він би заткнувся, цей індійський султанячий виродок, якби розумів, що так буде для нього краще. При тому жодної неповаги до вас, сер, звісно, – додав Рой з увічливим жестом.

Дікінсон Сміт знав, що в інших полках, в інших танках не бувало такого, щоби підлеглі огризалися своїм командирам, та й навіть взагалі говорили. Навіть Ввічливий Жест Роя означав капітанову поразку. У всіх цих інших танках, у численних «Шерманах», «Черчіллях», «Матільдах», котрі металевими тарганами повзли просторами Європи, взагалі не існувало питань поваги чи неповаги. Тільки Послух, Непослух, Покарання.

– Султан… султан… – медитував собі тим часом Самад, – знаєте, містере Макінтош, я зовсім не проти такого прізвиська, але якби воно було хоча б точніш. Знаєте, воно не є точним з погляду історії. І навіть якщо мати на увазі географію, воно також неточне. Я певен, я пояснював вам, що походжу з Бенгалії. А слово «султан» стосується володарів арабських земель, котрі лежать за сотні миль на захід від бенгальських кордонів. Називати мене султаном, враховуючи цю відстань, так само, знаєте, неточно, як коли б я йменував вас товстозадим нацистським виродком.

– Я назвав тебе султаном і ще раз назву, ясно?

– О, містере Макінтош. Як же це складно, як же це безглуздо, що ми з вами застрягли разом у цьому британському танку, та ще й знайшли спосіб розсваритися – а ми ж обоє піддані британської корони.

Віл Джонсон, котрий був трохи простакуватим, одразу ж зняв свою пілотку, як він робив завжди, коли хтось згадував про британську корону.

– А через що вся ця довбана заваруха? – запитав Макінтош, вмощуючи зручніше своє пивне пузо.

– Нічого особливого, – відповів Самад, – боюсь, що взагалі не через «щось»; я просто говорив, говорив, знаєте, як то кажуть, молов язиком, а ще намагався привести до тями сапера Джонса, щоби він перестав на мене вилуплятися своїми вибалушеними очима, ото тільки й всього… і, схоже, я провалив усю справу.

Здавалося, його зачепило за живе, й Арчі зненацька відчув зовсім не типове для солдата бажання притлумити біль. Але то були не той час і не те місце.

– Ну все. Досить вам, – сказав Дікінсон Сміт, – Джонсе, звірся з картою.

Й Арчі почав звірятися з картою.

їхня подорож була довгою і виснажливою, а діяти їм під час неї доводилося вкрай рідко. Танк Арчі був мостобудівною машиною й належав до одного зі спецпідрозділів британської армії, а не до регіональних чи ординарних танкових частин; хлопці обслуговували армію загалом, мандрували від країни до країни, ремонтуючи пошкоджене обладнання, прокладаючи мости, розміновуючи проходи, відновлюючи дороги там, де їх було зруйновано. їхня робота полягала не в тому, щоби битися, а в тому, щоби війна йшла гладко. До того часу, коли Арчі долучився до боротьби, вже стало ясно, що найбільш жорстокі та криваві рішення прийматимуться в небі й не залежатимуть від 30-сантиметрової різниці між товщиною німецької та британської броні й потужності бронебійних снарядів. Справжня війна, в якій цілі міста ставали на коліна, війна з її смертоносними обрахунками обсягів, детонації, населення, відбувалася за багато миль вгорі, в Арчі над головою. Тим часом їхній важкий, броньований танк-розвідник мав набагато простіше завдання: не втручатися в громадянську війну в горах – війну, котра точилася всередині війни, – між ЕАМ та ELAS[1]; прокладати дорогу крізь осклянілі очі мертвої статистики та тіла «втраченого покоління»; докладати зусиль, щоби дороги та решта комунікацій, які тяглися від одного кінця пекла до іншого, залишалися придатними до використання.

– Розбомблена фабрика спорядження знаходиться за двадцять миль на південний захід від нас, сер. На нас покладено завдання зібрати, що там ще можна зібрати, сер. О 16.47 рядовий Ікбол передав мені радіоповідомлення, в якому сказано, що територія довкола нас, настільки, наскільки це видно з повітря, не є окупованою, сер, – відрапортував Арчі.

– Це не війна, – тихо сказав Самад.

Два тижні потому, коли Арчі вивіряв по карті їхній маршрут до Софії, Самад, ні до кого не звертаючись, сказав:

– Мене тут не мало бути.

Як завжди, його слова проігнорували; найбільш свідомо і вперто це зробив Арчі, якому кортіло послухати, що той скаже далі.

– Я ж освічений. Мені не бракує підготовки. Я повинен був ширяти зараз небом у складі Королівського Повітряного Флоту, кидаючи з висоти бомби! Я мав би бути офіцером! Я ж не якийсь посильний чи сипай, які мусять протирати штани на важкій службі. Мого прадіда звали Мангал Панде, – він зробив паузу й обвів усіх поглядом, розраховуючи побачити в очах екіпажу визнання, на яке це ім’я заслуговувало, проте побачив лише пісні британські обличчя, атому продовжив, – мій прадід був великим героєм часів Індійського повстання!

Тиша.

– То був 1857 рік! І він тоді першим зробив постріл змащеною свинячим жиром кулею – послав її у забуття!

Довша, щільніша тиша.

– Якби не ця довбана рука, – Самад, проклинаючи всередині себе англійську історичну забудькуватість, підняв своїх п’ять змертвілих, міцно стиснутих пальців з їх звичного місця у нього на грудях, – якби не ця смердюча рука, якою безглузда індійська армія нагородила мене за мої старання, я б пішов ще далі, ніж прадід. Ачому мене скалічено? А тому, що в індійській армії більше знають про лизання задів, ніж про пал та піт битви! Ніколи не їдьте в Індію, сапере Джонс, мій дорогий друже, бо то місце для дурнів і ще гірших, ніж дурні. Там є дурні, хінді, сикхи і пенджабці. А тепер ще всі ці розмови про незалежність – дайте Бенгалії незалежність, Арчі, от що я кажу – лишіть Індію в ліжку з британцями, якщо їй це так подобається.

Його рука гупнула об стегно з мертвою важкістю й заспокоїлася, як заспокоюється старша людина після несподіваного нападу гніву. Самад завжди звертався до Арчі, так ніби вони були у змові проти решти екіпажу. І дарма, що Арчі намагався уникати його, здавалось, ті кілька днів уважного допитливого видивляння протягнули між двома чоловіками невидиму шовкову ниточку зв’язку, за яку Самад не лінувався смикати, коли тільки мав можливість.

– Бачиш, Джонсе, – не вгавав Самад, – справжньою помилкою віце-короля було дати владу до рук сикхів, розумієш? І все тому, що вони мали певні успіхи у боротьбі з кафрами в Африці та їм сказали: «Так, містере Такий-то, ти, з твоїм жирним спітнілим обличчям, твоїми фальшивими британськими вусами і пов’язкою пагрі, що сидить у тебе на голові, ніби великий кізяк, ти можеш бути офіцером – ми індіанізуємо армію; йди, йди битися в Італію, майоре Рісалдар Пуфі, Дафадаре Пуфі, бийся разом з моїми старими добрими британськими військами!» І це була помилка! Так само вони прийшли до мене, героя Дев’ятого північнобенгальського ескадрону кінних сфільців, героя Бенгальського летючого корпусу, і сказали: «Самаде Мія Ікбол, Самаде, ми хочемо виказати тобі велику честь. Ти битимешся у самій Європі – не голодуватимеш і питимеш власну сечу в Єгипті чи Малайї, – будеш знищувати фріців у їхньому ж кодлі». От, не зійти мені з місця, сапере Джонс, саме так мені й сказали. Добре! Я пішов. Італія, розмірковував я, це справді місце, де я доведу британській армії, що бенгальські чоловіки-мусульмани можуть геройствувати у боях незгірш за якихось сикхів. Ми кращі! Сильніші! Більш освічені, зі свіжішою кров’ю – це якраз ми зліплені зі справжнього Офіцерського Матеріалу.

– Офіцери-індуси? – перепитав Рой, – це був би чорний день.

– Першого ж дня мого перебування там, – продовжував Самад, – я знищив з повітря нацистський дзот. Я пікірував, як орел.

– От брехло, – сказав Рой.

– Наступного дня я з повітря завдав удару по ворогові, який наближався до Готичної лінії, намагаючись вирватися з оточення в районі Аргенти й зіштовхнути союзників у долину ріки По. Лорд Маунтбатен особисто, власною персоною, мав мене привітати й нагородити за це. Він би потиснув цю руку. Але все змінилося. Хочеш знати, Джонсе, що сталося на третій день? Ти знаєш, як мене поранили? Як зламали мою юність у розквіті моєї слави?

– Ні, – тихо сказав Арчі.

– Це все один виродок-сикх, сапере Джонс, дурноголовий виродок-сикх. Ми стояли у траншеї, і його рушниця випадково вистрелила в мій бік – відстрелила мені зап’ясток. Але я не дав його ампутувати. Адже кожна частина мого тіла дана мені Аллахом. Значить, я повинен всі їх йому потім повернути.

Таким чином, Самад опинився у всіма забутому мостобудівному підрозділі армії Його Королівської Величності разом з іншими невдахами: такими як Арчі, як Дікінсон Сміт (у його воєнному досьє у графі «Ризики» написано – «гомосексуаліст») або як випадки тотальної лоботомії на кшталт Макінтоша і Джонсона. Покидьки війни. Рой емоційно називав їхню частину – Батальйон Виродків. Утім, найбільшою проблемою Першого штурмового полку був, звісно, капітан Дікінсон Сміт, котрий аж ніяк не надавався на доброго солдата. Добрим командиром він також не був, хоча командирство було в нього в генах. Дікінсона Сміта проти його волі витягнули з коледжу, в якому вчився його батько, запакували у форму, що дісталася йому від батька, і, як і його батька, послали битися на Війні. Як і його батько до нього, і батько його батька, і так до нескінченності, молодий Томас здався на милість долі і доєднався до родинної справи (вже четвертий рік поспіль), аби потім його ім’я можна було гордо додати до нескінченного списку Дікінсонів Смітів, викарбуваного на довжелезному надгробку в селі Малі Торфовиська, а його самого покласти в родинний склеп на тіла його родичів, котрі давніше спочили у цій шпротовій могилі – головній окрасі цілого місцевого кладовища.

Родинною рисою Дікінсонів Смітів було невситиме бажання побачити родову кров Дікінсонів Смітів на чужій землі: і тому їх убивали фріци, воги, китайози, кафри, жабоїди, шкоти, гішпанці, зулуси, індуси (південні, східні і червоні); зафіксовано навіть випадок, коли представника роду випадково проштрикнули списами на великому полюванні в Найробі. Коли ж з якихось причин не було війни, Дікінсони Сміти займалися вирішенням Ірландського питання – та країна була чимось на кшталт їхнього родового курорту смерті, – і цей процес тягнувся від 1600 року без видимих ознак його остаточного завершення. Але померти – не така вже й проста штука. Попри родову пристрасть кидатися груддю на перші-ліпші види смертоносної зброї, котра керувала діями родини упродовж багатьох сторіч, наш Дікінсон Сміт міг дати собі з тим ради. Бідного Томаса екзотичні краї вабили зовсім з інших причин. Він хотів знати, вивчати, смакувати, любити їх. Просто не був аматором війни.

Довга історія про те, як Самад від вершини своєї військової кар’єри в Бенгальському корпусі скотився до служби в Батальйоні Виродків, переповідалася Арчі з доповненнями та змінами принаймні раз на день упродовж наступних двох тижнів, незалежно від його бажання і настрою слухати. Попри нудність цього оповідання, воно, все ж, було найкращим з-поміж інших, якими солдати Батальйону Виродків заповнювали довгі воєнні ночі, щоби підтримувати в собі притаманний їхній частині дух розпачу і зневіри. Затертий канон цих історій складали: Переказ про Трагічну Смерть Нареченої Роя, перукарки, котра посковзнулася на розсипаних бігуді і зламала собі шию, вдарившись об мийку, Історія про Те, Як Арчі Не Вступив до Гімназії, бо його мати не мала грошей на шкільну форму, історії Дікінсона Сміта про його численних замордованих родичів; що ж до Віла Джонсона, то вдень він історій не розповідав, але вночі уві сні хлипав з таким жалісливим виразом обличчя, що ніхто й не зважився б зазирнути у безміри його страждань. Отак якийсь час і тривало життя Батальйону Виродків: маленьке коло невдоволених, котрі безцільно блукають Східною Європою, диваки і дурні, у котрих немає інших слухачів, ніж вони самі. Актори і глядачі по черзі. Нарешті, їхній танк в’їхав у день, котрий Історія не пам’ятатиме. Пам’ять не зробить зусилля, щоби зберегти його. Він, як випадковий камінь, котрий кане у воду. Як штучна щелепа, що тихо опускається на дно склянки з водою. 6 травня 1945 року.

Близько 18.00 дня 6 травня 1945 року в танку щось вибухнуло. Це були не снаряд і не бомба – просто щось трапилося в моторі, після чого танк повільно заглух і зупинився. Вони опинилися на кордоні між Грецією та Туреччиною у болгарському селі, мешканці якого вже стомилися від війни і майже повністю повернулися до рутинного мирного життя.

– Точно, – сказав Рой, оглянувши механізми, – ми роздовбали мотор і порвали гусеницю. Треба викликати по радіо допомогу і потерпіти, поки вона прибуде. Нічого більше ми вдіяти не можемо.

– Ми що, взагалі не спробуємо полагодити самі? – перепитав Самад.

– Ні, – сказав Дікінсон Сміт, – рядовий Макінтош має рацію. Нам не вдасться усунути пошкодження тими інструментами, які ми маємо. Мусимо сидіти й чекати, доки прибуде допомога.

– Як довго це може тривати?

– Думаю, день, – випалив Джонсон, – ми дещо відбилися від решти.

– А це обов’язково, капітане Сміт, щоби ми залишалися всі ці двадцять чотири години в танку? – знову запитав Самад, котрого доводила до розпачу особиста гігієна Роя, атому пітніти поруч з ним увесь вечір йому дуже не хотілося.

– Що ти собі там надумав? Це тобі що, вихідний? – визвірився Рой.

– Ні-ні… я не бачу причин, чому б вам не пошвендяти трохи навкола – нема сенсу нам усім тут сидіти. Спочатку підуть Самад і Джонс, повернуться, відрапортують про обстановку, а далі підуть рядові Макінтош, Джонсон і я.

Таким чином, Самад і Арчі опинилися у маленькій кав’ярні, в якій три години пили самбуку і слухали оповідки власника про міні-вторгнення двох нацистів, котрі вломилися у село, поїли всі його припаси, переспали з двома місцевими шльондрамм і застрелили чоловіка, який не зміг достатньо чітко їм пояснити дорогу до наступного містечка.

– Вони були такі нетерплячі, – сказав, сумно похитуючи головою, старий корчмар. Самад оплатив рахунок.

Дорогою назад Арчі спробував зав’язати розмову:

– То їм навіть не треба, щоби їх було багато для ґвалту і грабунку.

– Коли зустрічаються один сильний і один слабкий чоловік, сапере Джонсе, то це вже колонія, – відповів Самад.

Коли Арчі та Самад повернулися до свого танка, то знайшли рядових Макінтоша і Джонсона, а також капітана Томаса Дікінсона Сміта мертвими. Джонсона задушили колючим дротом, Роя застрелили в спину, розтисли йому щелепи і повисмикували срібні коронки; тепер у нього з рота, немов металевий язик, стирчали плоскогубці. Виглядало, що капітан Дікінсон Сміт не став чекати, коли черга дійде до нього, і вистрелив собі в обличчя. Єдиний Дікінсон Сміт, котрий потрафив загинути від британських рук.

У той самий час, коли Арчі та Самад з усіх сил намагалися осмислити те, що сталося, генерал-полковник Йодль сидів у маленькій цегляній школі міста Реймс і трусив свою чорнильну ручку. Раз. Другий. Далі ручка розпочала священний танець уздовж лінії на папері й генерал своїм ім’ям відкрив нову сторінку історії. Кінець війни у Європі. Чоловік з-поза його плеча ввічливо забрав папір, і Йодль низько схилив голову, усвідомивши зненацька всю вагу того, що було щойно зроблено. Втім, мине ще не менш як два тижні, перш ніж Арчі чи Самад дізнаються про це.

То були дивні часи, достатньо дивні, щоби зав’язалася дружба між Ікболом та Джонсом. Того дня, коли вся Європа святкувала, Самад і Арчі стояли поруч на узбіччі болгарської дороги. Здоровою рукою Самад тримав вирваний з м’ясом мідний корпус своєї радіостанції.

– Оголена ганьба мого радіо, – сказав Самад, – нам треба почати з самого початку. Кепські у нас справи, Джонсе. Дуже кепські. Ми втратили засоби зв’язку, пересування і захисту. Що гірше – ми втратили командування. Якщо на війні втратиш командира, то твої справи дійсно кепські.

Арчі відвернувся від Самада і судомно виблював на сусідні кущі. Рядовий Макінтош, яким би героєм він не прагнув видаватися, взяв та й обкалявся перед самими ворітьми святого Петра; тепер той запах сягнув легенів Арчі та хлопець виплеснув назовні надлишки своїх нервів, страху та вранішнього сніданку.

Полагодити радіо ніби й належало до компетенції Самада, проте він знав лише теорію, зате Арчі мав пару рук, котрі виявили неабияку спритність у поводженні з дротами, цвяшками та клеєм. Між знаннями одного та практичними навичками іншого точилася кумедна боротьба – вони намагалися приторочити одне до одного шматочки металу, котрі могли б врятувати їх обох.

– Передай мені резистор на три оми, можеш?

Арчі почервонів, бо не був певен, яку саме деталь Самад має на увазі. Його руки невпевнено почали перебирати купу дротиків та всякої всячини. Самад коротко кашлянув, коли мізинець Арчі торкнувся потрібної йому деталі. Якось було обом незручно, що індус пояснює британцю, що до чого, але за якийсь час людськість та спокій спільної роботи взяли верх. Саме тоді Арчі зрозумів усю її могутність, усю привабливість отого «зроби сам», коли молоток і цвяхи поступово замінюють іменники та прикметники і відкривають людям нові можливості для розмови. Цей урок зостався з ним на все життя.

– О, молодця! – сказав Самад Арчі, коли той передав йому електрод, а за мить, зрозумівши, що однієї його руки не вистачить, аби маніпулювати дротами і до ладу вставити їх у панель приймача, передав усе те Арчі, жестами вказуючи, куди що має пасувати.

– Та ми з цим швиденько впораємося, – бадьоро сказав Арчі.

– Бубльгум! Пліз, містер!

На четвертий день їхньої роботи довкола танка почали збиратися сільські дітлахи, котрих приваблювали чутки про жахливих трупів, зеленоока краса Самада і американська жуйка, яку роздавав Арчі.

– Містер солдат, – сказав, старанно добираючи англійські слова, хлопчик з горобця зростом зі шкірою, засмаглою до кольору каштана, – бубльгум, пліз, дякую.

Арчі сягнув у кишеню і витяг звідти п’ять тонких рожевих пастилок. Хлопчик зверхньо поділив їх між рештою дітей. Далі всі вони почали натужно жувати, аж, здавалося, зараз очі випорснуть їм з орбіт. Коли ж гумки втратили смак, хлопці на якийсь час затихли, шанобливо поглядаючи на свого благодійника. За кілька хвилин того самого худющого хлопчика як Народного Представника було вислано до Арчі знов.

– Містер солдат, – простягнуло хлоп’я руку, – бубльгум, пліз, дякую.

– Нема, – розвів руками, вдаючись до перевіреної мови жестів, Арчі, – більше немає.

– Пліз, дякую. Пліз, – наче заведений, повторював хлопчик.

– Ой, заради Бога, – перебив його Самад, – ми мусимо полагодити радіо і відремонтувати всю цю машинерію. В нас багато роботи, ясно?

– Бубльгум, містер, містер солдат, бубльгум, – це був майже кант: діти різними голосами і водночас повторювали всі слова, які знали, переставляючи їх у будь-якому порядку.

– Пліз! – хлопчик випростав руку вперед з таким зусиллям, що аж мусив піднятися на пальцях ніг.

Зненацька він розтиснув свій кулачок і кокетливо посміхнувся, готуючись торгуватися. На його розкритій долоні, немов жмут трави, лежали чотири скручені в рурку доларові купюри.

– Долари, містер?

– Де ти це взяв? – запитав Самад, мимоволі сягнувши по гроші. Хлопчик миттю сховав руку. Стояв, хитро переступаючи з ноги на ногу, – шельмуватий танець, вивчений дітьми за час війни. І водночас захисна стійка.

– Спершу бубльгум, містер.

– Скажи мені, де ти це взяв. Тільки не обманюй. Самад ступив крок до хлопчика і схопив його за рукав сорочки. Той відчайдушно намагався вивільнитися. Малі його друзі почали по одному тікати геть, покидаючи свого колишнього зверхника напризволяще.

– Ти когось убив і відібрав це?

Вена на лобі у Самада пульсувала, аж, здавалося, от-от мала випорснути зі шкіри. Він мав намір захистити країну, котра не була його країною, і помститися за смерть чоловіка, котрий би навіть не впізнав його на вулиці за мирних часів. Арчі був вражений. Адже війну веде таки його країна; якимось робом він почував себе її малою частинкою, дрібним опорним хребцем, що оберігав її застиглий спинний мозок, проте нічого подібного до Самадових емоцій Арчі не мав.

– Ні, містере, ні, ні. Це він мені дав. Він.

І хлопчик вільною рукою показав на великий занедбаний будинок, котрий, подібно до гігантської квочки, бовванів на горизонті.

– У тому будинку хтось убивав наших людей, – гарчав далі Самад.

– Що ви кажете, містере? – писнув хлопець.

– Хто там ховається?

– Він доктор. Він там. Але він хворий. Не може ходити. Доктор Каліка.

– Що з ним таке?

Хлопчик, бачачи, що йому вділяють стільки уваги, скривився, ніби збирався заплакати.

– Він англієць? Як ми? Німець? Француз? Болгарин? Грек? – Самад, утомившись від спонтанного спалаху гніву, відпустив хлопця.

– Нє, він ніхто. Він доктор Каліка, – сказав щасливий зі свого звільнення хлопець, – бубльгум?

Навіть через кілька днів жодної допомоги не надійшло. Однак у такому приємному селі щоденна напруга війни почала потроху спадати, і Арчі з Самадом поступово дедалі більше втягувались у неквапливе мирне життя. Щовечора вони заходили попоїсти у кав’ярню старого Гозана. Водянистий суп вартував кожному по п’ять цигарок. Будь-яку рибу можна було виміняти на дешеву бронзову медаль. Й оскільки Арчі тепер носив одну із запасних уніформ Дікінсона Сміта, бо його власна давно зітліла на клапті, то в нього була дещиця нагород покійного, на які можна було виміняти різні потрібні та приємні дрібнички: каву, мило та шоколад. За порцію свинини Арчі довелося віддати фотографію напівроздягнутої Дорогі Ламур, котру він носив у задній кишені форми ще від першого дня служби.

– Пригощайся, Семе, ми використаємо всі ці дрібнички як жетони, як талони на харчування, а потім викупимо, якщо матимемо можливість.

– Я мусульманин, – Самад рішуче відсунув тарілку зі свининою, – і віддам мою Риту Гейворт хіба разом з душею.

– Чого ти не їси? – здивовано перепитав Арчі, жадібно, немов божевільний, пожираючи два шматки м’яса, – як на мене, це дивно.

– Я не їм тому ж, чому ви, англійці, ніколи не можете повністю вдовольнити жінку.

– Це ще чому? – Арчі аж припинив на мить свій бенкет.

– Це через різницю наших культур, друже, – Самад подумав хвилинку, – а може, відмінність сидить ще глибше, аж у наших кістках.

Після доброї вечері вони часом влаштовували в селі пошуки убивць: нишпорили туди-сюди вулицями, щоразу інспектуючи три занедбані бари і заглядаючи у вікна спалень гарненьких жінок, проте й це обом незабаром набридло, тож вони просто сиділи біля свого танка, курили дешеві сигари й спостерігали малинову барву заходу сонця, а ще – розповідали одне одному про давніші свої реінкарнації як хлопчика-газетяра (Арчі) та студента біології (Самад). Вони обговорювали ідеї, котрі Арчі не до кінця розумів, а Самад виказував прохолодній ночі таємниці, які раніше ніколи не зважувався висловити вголос. Довгі затишні хвилі тиші западали між ними, як западають вони між знайомими впродовж багатьох років жінками. Вони дивилися на зорі, котрі світили на незнану їм країну, проте жоден особливо не тужив за домом. Коротше, це була та дружба, яку англієць заводить, поїхавши у відпустку, і яка можлива тільки у відпустці. Дружба, котра долає межі майнових класів та кольорів шкіри, яка має своїм підґрунтям фізичну близькість і яку англієць щиро дозволяє, бо знає, що незабаром ця близькість завершиться.

Через півтора тижня після того, як радіо було полагоджено, відповіді на прохання про допомогу їм усе ще не надійшло, тож вони збавляли час, блукаючи ефіром у сподіванні знайти вуха, котрі їх почують. (До того моменту в селі вже знали про завершення війни, проте не мали жодного бажання повідомити цей факт своїм двом гостям, зважаючи на винятково вигідний вплив щоденного бартеру з ними на загальний стан економіки села.) Коли друзі стомлювалися передавати радіосигнали, Арчі піднімав ушкоджений трак на металевому пруті, а Самад намагався докопатися до суті аварії.

За тисячі кілометрів одна від одної сім’ї обох солдатів почали вважати їх загиблими.

– А у тебе в Брайтоні є жінка, котра на тебе чекає? – запитав Самад, просунувши голову між лев’ячі щелепи гусениць.

Арчі не був аж таким красенем. Якщо б ви взяли його фото і прикрили великим пальцем рот і ніс, то він міг би навіть видатися симпатичним, але на загал нічим особливим він не вирізнявся. Дівчат могли привабити його великі, сумні і блакитні, як у Сінатри, очі, проте далі їх мали відштовхнути вуха, як у Бінга Кросбі, та ніс, котрий закінчувався правдивою цибулиною, яку В. К. Філдса.

– Є навіть кілька, – байдуже відповів Арчі, – і там, і там. А в тебе?

– О, мені вже дібрали гарненьку молоду особу. Міс Бегам – дочка містера та місіс Бегам. Гарні родичі будуть. Знаєш, вони мають настільки високий статус серед бенгальської аристократії й настільки відмінні від решти цих покидьків, що навіть сам лорд-губернатор переживає, чи приймуть вони його запрошення на обід!

Самад голосно розсміявся, явно чекаючи, що Арчі приєднається до нього, проте той з його мови зрозумів дуже мало, а тому стояв, як завжди, із байдужим виразом на обличчі.

– О, вони шановані люди, – продовжував Самад, злегка розчарований його мовчанкою, – вельми шановані люди. Дуже шляхетна кров… і ще додатковий плюс: так повелося, що у жінок їхнього роду в усі часи були справді великі цицьки, розумієш то чи нє?

Самад руками показав усе необхідне, а далі знову пірнув під танк, намагаючись вставити зазубрини трака в правильні пази.

– Ну і? – запитав Арчі.

– І що?

– Вони справді?.. – Арчі повторив жест Самада, але так перебільшив відповідні анатомічні особливості, що якби така жінка народилася, то просто не могла би стояти прямо.

– Ага, але мені ще треба буде трохи зачекати, – відповів Самад, сумно посміхнувшись, – на жаль, у сімейства Бегам ще немає нащадків жіночої статі.

– Ти маєш на увазі, що твоя жінка ще взагалі не народилася?

– Ну й що з того? – запитав Самад, висмикуючи з верхньої кишені уніформи Арчі цигарку. Він черкнув сірником об броню танка і прикурив. Арчі засмальцьованою рукою витер з обличчя піт.

– Там, звідки я приїхав, – сказав Арчі, – хлопець, як правило, спершу мусить побачити дівчину, а потім уже обіцяє з нею одружитися.

– Там, звідки ти приїхав, овочі, як правило, варять доти, доки вони не порозварюються, – скупо відповів Самад, – але це не означає, що то добра ідея.

їхня остання ніч у селі була абсолютно темною і тихою. Від вологого повітря навіть не хотілося курити, тому Арчі й Самад мовчки барабанили пальцями по холодному камінні церковних сходів, оскільки більше зайняти руки було нічим. У сутінках Арчі навіть забув про війну, котра насправді вже закінчилася. Така собі ніч у минулому часі майбутнього доконаного виду.

Саме тоді, коли вони ще наївно не підозрювали про мир, у цю останню ніч їхнього незнання, Самад вирішив скріпити свою дружбу з Арчі. Часто для цього варто лише поділитися якимсь таємним знанням: розповісти про сексуальну пригоду, видати секрет, викрити приховану пристрасть, про яку раніше новому знайомому годі було сказати. Але для Самада не було нічого більш інтимного й більш значущого, ніж його кровне походження. Тому, коли вони обоє отак сиділи на священній землі, він міг говорити лише про те, що видавалося йому найвищою святинею. А могутній поклик крові, котра струмувала у ньому, та землі, яку кров його роду століттями зрошувала, спонукав його розповісти про свого прадіда. Отак Самад і заходився розказувати Арчі до болі забуту, запліснявілу, столітньої давнини історію про Мангала Панде.

– Отже, це був твій дід? – перепитав вражений Арчі, коли історію було розказано, а місяць визирнув з-за хмар. – Твій рідний дід?

– Не дід, а прадід.

– Ага, у цьому щось є. Знаєш, я пам’ятаю про все це ще зі школи – таки пам’ятаю – з історії колоній, котру нам читав містер Джагс. Лисий, лупатий, прикрий стариган – я маю на увазі того містера Джагса, а не твого діда. Ми мусили продовжувати відповідати урок, навіть коли він лупив нас лінійкою по руках… Ти чув, у армії солдати називають одне одного панде, якщо тільки хтось із них має хоч якусь схильність до бунту?.. Я ніколи не задумувався, звідки це… Панде був бунтівником, він не любив англійців і першим зробив постріл, з якого почалося повстання. Я пригадую, як про це говорили на уроці, так чітко, ніби чую удар дзвона. І це був твій рідний дід!

– Прадід.

– Так-так. У цьому точно щось є, хіба ні? – сказав Арчі й, закинувши руки за голову, ліг на спину, щоби бачити зорі. – Це ж сама історія струмує у твоїй крові. Заохочує тебе діяти, можу собі уявити. Бачиш, а моє прізвище Джонс. Це ніби «Сміт». Ми взагалі ніхто. Мій батько любив повторювати: «Ми прості гречкосії, хлопче, звичайні гречкосії». Ні, ну мене це ніколи особливо не хвилювало. Я, знаєш, все одно пишався своїм родом. Справжні англійці. Але ж у твоїй рідні був справжній герой!

Самад гордо пирхнув:

– Точно, Арчібальде, ти вжив правильне слово. Але глянь-но на цих англійських академіків: вони всіляко намагаються обмовити його, бо хіба можна віддати індусу належне? А він був справжнім героєм, і кожен мій вчинок на цій війні неначе надихала його незрима присутність.

– Це правда, – відповів Арчі задумливо, – там, у нас в Англії, про індусів ніхто доброго слова не скаже; ясно, що нікому не сподобається, якщо котрогось із вас назвати героєм… всі будуть хіба підсміюватися.

Зненацька Самад схопив його руку у свої гарячі долоні, що тремтіли, немов у лихоманці. Жоден чоловік до того не хапав Арчі за руку, й тому першою його реакцією було висмикнути її або відштовхнути Самада, проте зрештою він заспокоївся: вони ж такі емоційні, ці індуси, хіба ні? Гостра їжа і все таке інше.

– Будь ласка, Джонсе, зроби мені цю велику послугу. Якщо ти коли-небудь пізніше у себе вдома – якщо тільки ти, якщо ми повернемося до наших домівок, – якщо ти почуєш, що хто-небудь говорить про Схід (тут його голос зламався і став сумовитим), згадай про ці свої слова. Якщо тобі скажуть «всі вони такі», або «вони чинять так», або «вони думають так», згадай ці свої слова, доки якісь факти не змінять твою думку. Тому що та земля, яку вони називають Індією, має тисячу імен і населена мільйонами люду, а тому якщо хтось думає, що серед того огрому можна знайти двох однакових людей, то це помилка. Прикра гра місячного світла.

З цими словами Самад почав порпатися в кишені й вихопив звідти дрібку білого пороху, котрий там зберігав; далі відправив той порох просто до рота. Після цього також відкинувся на спину і знову забарабанив пальцями по камінню. Вони лежали на порозі крихітної місіонерської церкви, котру з початком воєнних дій було перетворено на госпіталь, але потім, за два місяці, зоставлено, коли гуркіт вибухів почав стрясати підвіконня. Самад і Арчі ночували в ній, бо тут були матраци і великі вікна, які пропускали багато повітря. Самад також захопився (лише через самотність, заспокоював він себе, лише через меланхолію) порошкоподібним морфієм, котрий можна було то тут, то там знайти у покинутих сховищах, – ще один таємний слід східної пристрасті. Як тільки Арчі йшов відлити чи знову намагався налагодити із кимсь радіозв’язок, Самад починав нишпорити малою, розділеною на палати церквою, як невиправний грішник, котрий мандрує від сповідника до сповідника. Знайшовши чергову порцію гріха, він намагався втерти порошок у ясна або викурював його у своїй невеликій люлечці, а далі простягався на прохолодній теракотовій підлозі й годинами вдивлявся у витончені лінії церковних склепінь. Стіни церкви вкривали написи. Триста років тому їх залишили тут розкольники, котрі не забажали платити поховального податку під час епідемії холери і котрих за це жорстокий пан зачинив у церкві помирати. Перш ніж померти, ці люди вкрили стіни літерами – посланнями до своїх родин, псалмами, свідченнями вселенського непослуху. Самаду сподобалася ця історія вже тоді, коли він вперше її почув, проте повністю зрозумів її лише за допомогою морфію. У такі хвилини оживав кожен нерв його тіла, і таємниці, всі таємниці світу, всі таємниці з церковних стін ставали йому зрозумілі, текли крізь нього, як струм через дріт заземлення. Тоді його голова розкривалася, немов шезлонг. І він вмощувався у ньому й спостерігав, як світ минає перед його очима. В цю ніч, хапнувши порошку трохи більше звичного, Самад розумів усе особливо добре. Його язик наче хто намастив маслом, а світ видавався йому подібним до відшліфованої мармурової кульки. Він почував глибинну рідність до всіх загиблих тут розкольників, адже вони були братами Панде – кожен бунтар, як видавалося Самадові тієї ночі, був тепер йому братом, – він поривався поговорити з ними, запитати їх, який карб зоставили вони світові? Чи був той карб важливим? Чи вдоволені вони були з того, що зробили, коли прийшла смерть? Чи достатньо слів залишили вони на стінах церкви?

– Я хочу тобі дещо сказати, – мовив Арчі, спостерігаючи, як склепіння церкви відбиваються в Самадових очах, – знаєш, якби мені залишилося всього кілька годин життя, я б не малював на стелі картини.

– Ну, тоді скажи мені, – відізвався Самад, роздратований, що йому перервали такі любі роздуми, – що б ти такого значного зробив, якби тобі лишалося жити лише кілька годин? Довів би теорему Ферма? Вивчив би аристотелівську філософію?

– Що? Чию? Ні… я б, знаєш… я б зайнявся коханням – з дамою, – відповів Арчі, засоромившись власної недосвідченості, – розумієш… то було б востаннє.

Самад розреготався:

– Скоріше, вперше.

– Та перестань. Я серйозно.

– Ну, добре. А якби під рукою не було отих самих дамі.

– Хм, ну можна завжди, – тут Арчі зашарівся, ніби скринька британської пошти, бо то був його власний спосіб скріпити дружбу, – можна, як то кажуть в армії, поганяти шкурку!

– Поганяти… – перепитав зневажливо Самад, – шкурку…! це все, так? Останнє, що б ти хотів зробити, перед тим як покинути цю марноту марнот, – це «поганяти шкурку»? Дістати оргазм?

Арчі, котрий походив з Брайтона, де ніхто не зважувався вимовляти такі слова, як оргазм, почав корчитися в конвульсіях істеричної сором’язливості.

– З кого смієшся? Є щось смішного? – здивувався Самад, намагаючись перебороти напад роздратування, хоча морфій ніс його думки десь далеко звідси.

– Ні з кого, – почав, затинаючись, Арчі, – ні з чого.

– Хіба ти не розумієш, Джонсе? Не розумієш… – Самад ліг на порозі церкви так, що його ноги опинилися надворі, далі підняв руки догори, до бані, – справа в намірі. Вони не ганяли шкурок, не тратили білу речовину, вони прагнули чогось більш тривкого.

– Чесно – не бачу різниці, – відповів Арчі, – якщо вже ти мертвий, то мертвий.

– О, ні, Арчібальде, ні, — меланхолійно шепотів Самад, – краще так не кажи. Треба проживати життя з чіткою певністю, що по тобі щось залишиться. Ми є істотами, котрим важать наслідки, Арчібальде, – продовжував він, вказуючи на церковні стіни, – вони це знали. І мій прадід це знав. Одного дня це зрозуміють і наші діти.

– Наші діти?! – Арчі аж підкинуло, так він здивувався. Можливість мати нащадків видавалася йому більш ніж віддаленою.

– Наші діти народжуються з наших вчинків. Те, що з нами стається, буде їхньою долею. О, вчинки таки залишаються. Дуже просто дізнатися, що буде, коли на тебе сипатимуть землю, мій друже. Коли заспіває товста жінка. Коли стіни западуться, небо потемніє, а земля втече із-під ніг. У той самий момент наші вчинки постануть перед нами. І не важливо, будуть на тебе дивитися Аллах, Ісус, Будда чи ні. В холодні дні людина може бачити своє дихання, а у спекотні – не може. Але в обох випадках вона дихає.

– Знаєш що? – сказав Арчі після паузи. – Якраз тоді, коли я покидав Фелікстоу, я бачив новий інструмент, на який можна насадити хоч гайковий ключ, хоч молоток, хоч і кор-котяг. Дуже корисна штука. Я б достобіса хотів мати таку річ.

Самад секунду дивився на Арчі, а тоді струснув головою:

– Зайдемо всередину. Вся ця болгарська їжа мені просто шлунок вивертає. Треба трохи поспати.

– Ти зблід, – сказав Арчі, допомагаючи йому зайти.

– То все за мої гріхи, Джонсе, за мої гріхи, хоча грішу я так, аби не грішити більше, – Самад хихикнув сам до себе.

– Що ти робиш?

Арчі переніс вагу Самада на інше плече, й вони зайшли всередину.

– Я спожив дещо, – відказав Самад, перекривляючи літературну англійську, – ви, певно, не будете мати нагоди мене зрозуміти.

Арчі вельми добре знав, що Самад промишляє морфієм, знаходячи його в покинутих медичних шафках, проте він бачив, що той не хоче, аби він про це довідався, а тому лише сказав:

– Ану, покладімо тебе в ліжко, – і доніс Самада до купи матраців.

– Коли все це скінчиться, – сказав Самад, падаючи на них, – ми ще зустрінемося в Англії, правда?

– Звісно, – відповів Арчі, намагаючись уявити, як вони з Самадом прогулюються уздовж брайтонського пірса.

– Ти незвичайний англієць, сапере Джонс, я вважаю тебе своїм другом.

Арчі не був певен, чи є йому другом Самад, проте на такий вияв почуттів відповів широкою усмішкою.

– Побачиш, я і моя дружина запросимо тебе на обід десь у році так 75-му, коли ми обоє вже будемо пузатими дядьками і сидітимемо на купах грошей. Якось ми точно зустрінемося.

Арчі, котрому завжди не йшла іноземна їжа, лише слабко всміхнувся.

– Ми все життя залишатимемося друзями!

Арчі облишив Самада, витягнув і собі матрац й наготувався заснути.

– Добраніч, друже, – сказав Самад спокійним, вдоволеним голосом.

Вранці у село приїхав справжній цирк. Прокинувшись від вигуків і реготу, Самад швиденько вскочив в уніформу і схопився здоровою рукою за пістолет. Вийшов на просочене сонцем подвір’я і побачив російських солдатів у їхніх зеленавих гімнастерках; вони грали в чехарду, стріляли по бляшанках на головах одне в одного і кидали ножі у виставлені на паличках картоплини з примальованими до кожної з них вузькими чорними вусами. Виснажений таким відкриттям, Самад рухнув на сходи, зітхнув і, обхопивши коліна руками, підставив обличчя сонячному теплу. За секунду з їхньої схованки вигулькнув напіводягнутий Арчі й, не довго думаючи, вистрелив у повітря, щоби налякати уявного ворога. Проте цирк на подвір’ї й далі тривав – на них ніхто не звернув уваги. Самад посмикав Арчі за холошу штанів і жестом запросив сісти поруч.

– Що тут діється? – вимагав відповіді Арчі, протираючи очі.

– Нічого. Тут абсолютно нічого не відбувається. Фактично, все уже відбулося.

– Але ці люди, вони можуть бути…

– Подивись на картоплини, Джонсе.

Арчі глянув на нього широко вибалушеними очима:

– При чому тут картоплини?

– Це не картоплини, а гітлерівські голови, мій друже. Овочеві диктатори. Екс-диктатори, – він ткнув у одну із проколотих картоплин паличкою, – бачиш ці вузенькі вуса? Все закінчилося, Джонсе. Хтось усе закінчив замість нас.

Арчі взяв картоплину в руки.

– Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану війну.

Арчі гукнув до худющого росіянина, котрий саме намірився пронизати гітлерівську картоплину:

– Говорите англійською? Як давно все це закінчилося?

– Війна? – засміявся той, не вірячи своїм вухам. – Уже два тижні минуло, товаришу! Якщо маєте бажання ще постріляти, їдьте в Японію!

– Ніби пропустили автобус, – повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злість, жовч підступала до горла. Ця війна могла дати йому нагоду. Він сподівався повернутися додому, вкритим славою, в’їхати в Делі тріумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усі знали, що війни, такої, як ця, напевне більше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчі, прогулювався подвір’ям. На ньому була літня російська форма: тонка матерія, трохи завелика гімнастерка з високим коміром, пілотка; міцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонці й сліпила Арчі зайчиками. Коли засліплення минуло, Арчі перевів погляд на кругле відкрите обличчя, побачив, що у солдата косує ліве око, а волосся кольору піску стирчить з-під пілотки абияк, навсібіч. Він був майже досконалим втіленням сонячного ранку, говорив англійською вільно, проте з американським акцентом, через що його мова шуміла в Арчі у вухах, немов морський прибій.

– То війна закінчилася от уже два тижні, а ви про це не знали?

– Наша радіостанція… вона не… – Арчі обірвав речення, не договоривши.

Солдат широко усміхнувся і завзято потиснув кожному з них руку:

– Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росіяни про все дізнаються останніми! – і він знову радісно засміявся. Далі повернувся до Самада: – А де решта екіпажу?

– Більше нікого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого танка мертві, і ми гадки не маємо, де наш батальйон.

– То ви тут не виконуєте жодного завдання?

– Е… ну, ні, – мовив спантеличено Арчі.

– Яке завдання, товаришу? – відказав Самад, котрого справді непокоїв шлунок. – Війну закінчено, і тому в нас більше немає завдань, – він сумно посміхнувся і потиснув руку росіянина своєю здоровою рукою. – Я піду всередину, – додав по хвилі, жмурячись. – Сонце. В баньки мені світить. Радий був вас бачити.

– Та дійсно, – сказав росіянин, стежачи, як Самад зникає у глибині церкви. Далі він повернувся до Арчі. – Дивний хлопець.

– Гм, – промимрив той, беручи запропоновану росіянином цигарку, – а чого ви тут?

З’ясувалось, що його співрозмовник, аз ним ще семеро солдатів рухались у Польщу визволяти в’язнів концентраційних таборів, чутки про які тихцем передавалися з вуст в уста. А тут, на захід від Токата, вони спинилися, щоби власноруч арештувати нациста.

– Але тут нікого немає, друже, – ввічливо сказав Арчі, – нікого, окрім мене, індуса, кількох старих та дітей у селі. Решта згинули або здиміли.

– Згинули або здиміли… згинули або здиміли, – повторив, тішачись фразою, росіянин, крутячи сірник між вказівним та великим пальцями руки. – Цікава фразочка… кумедна. Ні, ну, знаєте, ми так само думали, але нам надійшла дуже надійна інформація – до речі, від ваших спецслужб, – що тут саме зараз переховується один високий чин. Отам, у тому будинку, – і він показав на горизонт.

– Доктор? Тут малі пацани нам про нього розказували. Та він уже обкалявся там, напевне, бачачи, що ви за ним прийшли, – сказав Арчі, намагаючись зробити комплімент, – але я пригадую, що вони говорили – він зовсім хворий; називали його доктор Каліка. Ага, так він не британець, ні? Зрадник чи щось таке?

– Га? О, ні. Ні, ні, ні, ні. Доктор Мак П’єр Перре. Молодий француз. Вельми обдарована особа. Блискучий вчений. Він працював у нацистів у лабораторіях від самого початку війни. Займався програмами стерилізації, а потім – питаннями евтаназії. Внутрішня політика. Був дуже лояльним.

– Ніфіга собі, – сказав Арчі, майже нічого не розуміючи, – і шо будете робить?

– Його треба зловити і відвезти в Польщу, де ним займуться органи.

– Органи, – вражено, але без значного інтересу повторив Арчі, – ніфіга собі.

Арчі взагалі не міг довго концентрувати на чомусь свою увагу, а тут його ще й збивали очі росіянина, котрі дивилися водночас у двох напрямках.

– Оскільки ми отримали інформацію від ваших спец-служб, а ви тут найстарший у чині, капітане… капітане…

Скляне око. У нього було скляне око, котре не хотіло повертатися, не рухалося.

– Боюсь, я не можу точно визначити ваше звання і не знаю імені, – сказав росіянин, одним оком дивлячись на Арчі, а другим – позираючи десь у зарості плюща, що ріс при вході в церкву.

– Ім’я? Мене звати Джонс, – відповів Арчі, намагаючись простежити траєкторію погляду його здорового ока: дерево – картоплина – Арчі – картоплина.

– Добре, капітане Джонс, ми матимемо за честь, якщо ви очолите нашу вилазку на пагорб.

– Капітан хто? Ніфіга собі, ви все зрозуміли догори дригом, – випалив Арчі, намагаючись уникнути магнетичної сили його ока й зненацька усвідомивши, що на ньому виблискує всіма ґудзиками форма Дікінсона Сміта, – я ніякий не довбаний…

– Пан лейтенант і я будемо раді взяти участь в операції, – почувся голос поза його спиною, – ми вже достатньо заледачіли. Тепер якраз можна, як то кажуть, пірнути в саму пащу небезпеки.

Самад ступив на сходи тихо, наче тінь. На ньому була ще одна уніформа Дікінсона Сміта, а з рота, з якого щойно вилетіло це мудре речення, недбало стирчала цигарка.

Він завжди був красенем, й офіцерська форма з блискучими ґудзиками лише посилювала це враження; а з’явившись у ніші дверей церкви, освітлений сонцем Самад видавався постаттю, достойною мало не поклоніння.

– Мій друг мав на увазі, – сказав він щонайвишуканішою англо-індійською говіркою, – що не є жодним довбаним капітаном. Це я довбаний капітан. Капітан Самад Ікбол.

– Товариш Ніколай. Нік. Пєсоцький.

Самад і росіянин від усього серця розсміялися і знову потисли одне одному руки. Самад запалив цигарку.

– А це мій лейтенант Арчібальд Джонс. Пробачте, що раніше я поводився дивно – дещо не поладнав з місцевою їжею. Отже: будемо виступати увечері. Коли стемніє. Так, лейтенанте? – запитав Самад, виразно глянувши на Арчі.

– Єсть, – ляпнув той.

– До речі, товаришу, – повернувся Самад до росіянина, черкнувши сірником об стіну і знову припалюючи згаслу цигарку, – ви не заперечуєте, якщо я спитаю: це у вас скляне око? Виглядає, наче справжнє.

– Так! Я його купив у Ленінграді. Бо власне втратив під Берліном. Неймовірна подібність, правда?

Життєрадісний росіянин миттю витяг око з очниці й простягнув на долоні, немов коштовну перлину, щоби Самад і Арчі могли його бачити. «Коли почалася війна, – думав собі Арчі, – ми з вами, хлопці, розглядали на еротичних фото ніжки Бетті Грейбл. А тепер, коли війні кінець, ми зиримо на скляне око якогось нещасного виродка. Ніфіга собі». Якийсь час росіянин перекидав око долонею, а далі зупинив його в центрі, точно посередині своєї видовженої, чітко окресленої лінії життя. Воно дивилося на лейтенанта Арчі та капітана Самада довгим, уважним поглядом.

Того вечора лейтенант Джонс уперше відчув смак справжньої війни. Під командою Самада Арчі, вісім росіян, старий Гозан та його племінник повантажилися на два військових джипи і рушили вгору пагорбом, щоби спіймати нациста. Росіяни дудлили самбуку, доки вже ніхто з них не міг пригадати навіть перших слів їх національного гімну, Гозан продавав їм за найвищими ставками шматочки смаженої курятини, й лише Самад стояв несхитно на передньому сидінні першого джипа, і поли його капітанського кітеля майоріли на вітрі, наче повітряний змій серед білого пилу; його руки метлялись і, здавалось, краяли ніч направо і наліво, він вигукував команди, але підрозділ був надто п’яний, аби їх слухати, а він сам надто захоплений вилазкою, щоби усвідомлювати, що він наказує. Арчі вмостився на задньому сидінні другого джипа, тихий, тверезий, переляканий, і з шанобливим трепетом поглядав на постать свого друга. В родині Арчі ніколи не було героя: коли йому виповнилося лише п ’ять, його батько приєднався до вже відомої нам чоловічої компанії і якось забув повернутися додому; а ще Арчі ніколи не був затятим читачем і йому до рук не втрапили всі ті жахливі книги, покликані наповнити свідомість хлопчаків безглуздими у своєму героїзмі постатями – на життєвому шляху Арчі не з’являлися ні лісові розбійники, ні одноокі пірати, ні безстрашні повстанці. Але Самад, котрий оце зараз мчав попереду, а ґудзики на його офіцерському кітелі блищали проти місяця, немов монети у казковій криниці, він вразив сімнадцятирічного Арчі як ніхто інший, і, немов отямившись після доброго аперкоту, Арчі сказав собі: о, так, цей чоловік здатен здолати будь-яку життєву дорогу. В одній людині поєднувалися і дивний сновида з їхнього танка, і його друг, і справжній герой, чого Арчі ніколи не міг запідозрити. Втім, коли вони здолали три чверті відстані до вершини пагорба, дорога, котру обрали майже спонтанно, зненацька сильно звузилась, джипи різко загальмували і геройський капітан, перелетівши в ефектному сальто-мортале лобове скло, приземлився в пилюку задом догори.

– Ніхто тут довго не їздив, – обгризаючи курячу кістку, заявив з філософським виглядом племінник Гозана. – Не вийде, – він показав на Самада, котрий знову збирався всістися в машину, – далі дороги нема.

Тоді Самад зібрав свій напівпаралізований батальйон і розпочав марш-кидок на вершину пагорба, шукаючи ту війну, про котру одного дня зможе розповісти своїм онукам так, як колись розповідали йому про подвиги його прадіда. Йти було важко, бо обабіч стежки, котрою вони поволі просувалися, рясніла купа вирв від колишніх бомбардувань. Повалені дерева довкола вистромляли в повітря імпотентні, приречені на вмирання корені – щоби пробратися вгору, доводилося розчищати дорогу багнетами російських карабінів.

– Ніби ми в пеклі! – бурчав племінник Гозана, п’яно дряпаючись на якийсь із повалених стовбурів. – Тут усе, ніби в пеклі!

– Пробачте його. Він так емоційно на все реагує, бо ще молодий. Але це правда. Адже ми – як би це сказати – ми цього не прагнули, лейтенанте Джонс, – мовив Гозан, котрому дали на хабар дві пари черевиків, щоби він мовчав про несподіване підвищення обох друзів у чині. – Що нам з усім цим тепер робити! – Він витирав з обличчя сльози, котрі текли трохи від алкоголю й трохи від розчулення. – Що нам робити? Ми мирні люди. Ми не хотіли воювати! Цей пагорб, знаєте, він колись був мальовничим. Квіти, птахи, вони співали, розумієте? Ми люди Сходу. Чого нас мають зачіпати битви Заходу?

Цілком інстинктивно Арчі повернувся до Самада, очікуючи на одну з його промов, проте ще до того, як Гозан закінчив говорити, новоспечений капітан пришвидшив крок, а далі перейшов на біг, спонукаючи зробити те саме сп’янілих росіян, котрі поволі потрюхикали за ним з багнетами навпереваги. А Самад біг з такою швидкістю, що незабаром зник, завернувши за якусь перешкоду, неначе його ковтнула ніч. Арчі ще кілька хвилин вагався, а потім рішуче вивільнився з чіпких обіймів Гозанового племінника (той саме починав розповідати історію про кубинську повію, з котрою запізнався в Амстердамі) і побіг у той бік, де востаннє бачив блиск срібного ґудзика – якраз там гірська стежка робила черговий примхливий поворот.

– Капітане Ікбол! Зачекайте, капітане Ікбол!

Він біг, повторюючи цю фразу, розмахуючи ліхтарем, котрий вихоплював з пітьми ексцентричні антропоморфні тіні: ось чоловік, ось жінка на колінах, ось три собаки виють на місяць. Кілька разів Арчі помилково сприймав їх за справжніх істот.

– Ввімкніть ліхтарика! Ікбол! Капітане Ікбол! Жодної відповіді.

– Капітане Ікбол!

– Навіщо ти так мене називаєш? – почув він голос десь дуже близько праворуч. – Ти жзнаєш, що я ніякий не капітан?

– Ікбол? – ліхтар Арчі метнувся туди, звідки прозвучав голос, і висвітив Самада, котрий сидів на валуні, схопивши голову в руки.

– Нащо? Я ж знаю, що ти не ідіот, так? Отже, смію припустити, ти маєш знати, що насправді я рядовий Армії Його Величності.

– Ну, так. Але ми ж маємо тримати це в таємниці, ага? Це ж наше прикриття, і все таке.

– Прикриття? Хлопче… – Самад тихо розсміявся сам до себе, однак Арчі цей сміх видався зловісним. Самад підняв голову – його очі були налиті кров’ю і наповнені слізьми: —…як ти думаєш, що тут відбувається? Ми граємо в піратський абордаж?

– Ні, я лише… з тобою все гаразд, Семе? Ти зле виглядаєш.

Самад ледве чи усвідомлював, що він зле виглядає. Цього вечора він втер трохи білого порошку під кожну повіку. Морфій зробив його розум гострим, як ніж, а далі розтяв і залишив відкритим. Спершу це було високе яскраве відчуття, але коли порошок перестав діяти і звільнені ним думки шубовснули в баюру з алкоголем, Самад перетворився з героя на понурого п’яницю. Він ніби бачив своє відображення цього вечора, і воно було потворним. Він розумів, що відбувається: він бере участь у прощальній вечірці в одному з глухих закутків Європи, а йому страшенно хочеться на Схід. Подивився на свою мертву руку з п’ятьма непотрібними пальцями-придатками, на засмаглу до кольору шоколаду шкіру, заглянув у свій мозок, де товклися відлуння непотрібних розмов та кволі спонуки до смерті, й страшенно захотів стати знову тим чоловіком, яким був колись: ерудитом, красенем, шовкошкірим Самад ом Мія, таким гарним, що мати його ховала від сонячного проміння, посилала до найкращих вчителів і двічі на день натирала олією з льону.

– Семе? Семе? Ти паскудно виглядаєш, Семе. Ну, будь ласка… вони будуть тут за хвилину… Семе?

Ненависть до себе, як правило, спонукає перекинути злість на першого зустрічного. Самаду було ще важче, бо над ним стояв Арчі, дивився з увічливим співчуттям, водночас з острахом та гнівом, котрі мішалися на його невиразному, зовсім не пристосованому до таких складних емоцій обличчі.

– Не називай мене Семом, – загарчав він голосом, котрий Арчі не міг упізнати, – я тобі не англійський хлопчик з сусіднього двору. Мене звати Самад Мія Ікбол. Не Сем. Не Семмі. І – ради всього – не Самуель. Я Самад.

На Арчі ніби хто відро води вилив.

– Добре, у будь-якому разі, – Самад раптом заговорив офіційним тоном, бажаючи перервати емоційну сцену, – я радий, що ви опинилися тут, бо я хотів вам сказати, що я ні на що не годжуся, лейтенанте Джонсе. Ви правильно сказали: я зле виглядаю. І я рішуче ні до чого не вдатний.

Він піднявся, але за мить знову повалився на свій валун.

– Вставай, – засичав крізь зуби Арчі, – вставай, та що з тобою трапилося?

– Це правда. З мене нічого путнього не буде, – сказав Самад, беручи в здорову руку пістолет, – але я тут надумав…

– Поклади його.

– Я задовбався жити, лейтенанте Джонс. Я не бачу майбутнього. Може, це вас здивує – кажуть, найкращий метод – вкласти дуло до рота, – але факт залишається. Я бачу попереду тільки…

– Поклади його!

–.. темряву. Я нещасний каліка, Джонсе. – Самад хитався з боку на бік, і пістолет весело танцював у його здоровій руці. – І моя віра так само скалічена, розумієте? Я нікому тепер не потрібен, навіть всесильному у своїй милості Аллаху. Що я робитиму, коли ця війна закінчиться, після війни, яка вже закінчилася, – що я тепер маю робити? Вертатися до Бенгалії? В Делі? Кому там потрібні такі англійці, як я? їхати в Британію? Кому там потрібні індуси? Вони обіцяють нам у нагороду незалежність? Диявольська угода. Що мені тепер робити? Залишитися тут? їхати кудись світ за очі? Може, якійсь лабораторії потрібні однорукі? На що я годжуся?

– Послухай, Семе… ти поводишся, як дурень.

– Справдії І оце ти мені кажеш, друже? – Самад сперся на камінь і знову встав, але не втримався на ногах і навалився на Арчі. – За один день я перетворив тебе із паршивого рядового на лейтенанта Британської армії, й оце така твоя вдячність? Оце так ти мені став у пригоді в годину скрути? Гозане! – гукнув він товстому власнику кав’ярні, котрий, жорстоко пітніючи, підтюпцем поспішав за солдатами, котрі саме вигулькнули з-за рогу скелі. – Гозане, мій мусульманський побратиме, заради Аллаха, скажи – хіба це правильно?

– Заткнись, – шикнув Арчі, – хочеш, щоб тебе всі почули? І опусти його нарешті.

Звідкись із темряви вигулькнула Самадова рука з пістолетом і обвилася довкола шиї Арчі – тепер обидві голови і рука сплелися у єдиних міцних обіймах.

– Для чого я годжуся, Джонсе? Якщо я не натисну цей курок, то що мене чекає далі? Я індус, індус-ренегат на службі у англійців, з пробитою довбаною рукоюі без медалей, які можна показати вдома. – Він відпустив Арчі й схопив себе за лацкани.

– Та, ради всього святого, ось візьми, – сказав Арчі, відриваючи три медалі з власного кітеля і кидаючи їх Самадові, – в мене такого добра повно.

– А як щодо однієї маленької деталі? Ти усвідомлюєш, що ми дезертири? Глянь на нас збоку, друже. Наш командир загинув. А ми одягнули його уніформу і почали командувати офіцерами, котрі вищі за нас рангом. І в який спосіб? За допомогою обману. Хіба після цього нас не вважатимуть дезертирами?

– Війна закінчилася! І потім, ми ж намагалися зв’язатися з нашими.

– Намагалися? Ти так думаєш, мій друже Арчі? Справді? А може, ми просто сиділи кожен на своїй задниці і, як дезертири, ховалися у церкві, доки довкола валився світ і люди продовжували гинути на полях битв?

Зав’язалася невелика бійка, бо Арчі намагався вирвати в Самада пістолет – той навіть доволі боляче його копнув. Знизу хтось затягнув «Татуйовану Лідію»: решта осіб з їхнього різношерстого загону вже вигулькнули з-за повороту й наближалися, зливаючись у сутінках в одну сіру масу.

– Так, давай тихо. І заспокойся, – сказав Арчі, відпускаючи Самада.

– Ми самозванці. Ренегати у формах інших людей. Хіба ми виконуємо свій обов’язок, Арчібальде? Виконуємо? Чесно? Я втягнув тебе в усю цю історію, Арчі, – ось через що мені справді шкода. Правда полягає в тому, що це моя доля. Мені віддавна було так на роду написано.

Самад байдуже вставив пістолет у рот і звів курок.

– Ікболе, послухай мене, – сказав Арчі, – коли ми їхали в нашому танку з капітаном, Роєм і всіма решта…

– Ти ж завжди намагався стати героєм і все таке, як і твій прадядько, як там його ім’я…

Самад витяг пістолет із рота.

– Його звали Панде, – сказав він, – то був мій прадід, – і знову засунув пістолет у рот.

– І от, ти маєш шанс, який просто дивиться на тебе. Ти ж не любиш запізнюватися на автобус, і ми не запізнимося, якщо все зробимо правильно. Так що не видурюйся тут.

– Товаришу! Та що там, ради всього святого, сталося?!

Не помічений ними раніше життєрадісний росіянин вигулькнув у них із-за спини, з жахом зиркнувши на Самада, котрий тримав пістолет у роті, немов льодяник.

– Продуваю, – затинаючись від несподіванки, сказав Самад і витяг пістолет з рота.

– Це у них такі звичаї перед атакою, – пояснив Арчі, – в Бенгалії.

Війна, котру дванадцятеро чоловіків очікували знайти у величезному будинку на пагорбі, та війна, котру Самад мріяв привезти зі собою у глечику й передати пізніше онукам як спогад своєї молодості, вже давно там не ночувала. Доктор Каліка повністю виправдовував своє ім’я: тихо сидів собі у м’якому кріслі перед вогнищем. Хворий. Закутаний у плед. Блідий. Худющий. На ньому не було жодної уніформи – тільки біла сорочка без комірця і зношені темні штани. Так, він був молодим, хіба трохи старше двадцяти п’яти, однак він не протестував і навіть не здригнувся, коли вони всі вломилися у його кімнату зі зброєю напоготові. Збоку можна було подумати, що ці люди просто випадково зайшли в гості на симпатичну малу французьку ферму, хіба що проштрафилися, бо їх ніхто не запрошував, та ще й принесли за обідній стіл рушниці. Кімнату освітлювали тільки гасові лампи на підставках у формі жіночих фігурок – світло танцювало на стінах, на яких висіла серія з восьми картин, що зображали різні болгарські пейзажі. На п’ятій з них Самад упізнав їхню церкву, позначену маленьким мазком жовтавої фарби десь аж під обрієм. Картини висіли на рівних проміжках одна від одної і творили єдину панораму. Дев’ята картина, все ще не обрамлений, нудотний начерк у модерному стилі, стояла на мольберті, трохи ближче до каміна, й фарба на ній ще не до кінця висохла. Дванадцять дул націлилися на художника. І коли він повернувся до них, по його обличчю стікало щось схоже на криваві сльози.

Самад ступив наперед. Він потримав у роті пістолет, й це додало йому мужності. Він спожив абсурдно велику дозу морфію, випав у пробиту морфієм діру, але вижив. «Людина ніколи не буває більш сильною, – думав Самад, підступаючи до доктора, – ніж тоді, коли приземлиться по той бік розпачу».

– Ви доктор Перре? – голосно спитав він, аж француз поморщився від його британського акценту й ще більше сліз потекло його щоками. Самад продовжував тримати його під прицілом.

– Так, я це він.

– Що це? Що у вас з очима? – запитав Самад.

– У мене діабетична ретинопатія, месьє.

– Що? – перепитав Самад, все ще не опускаючи пістолет і вирішивши не дати зіпсувати героїчний момент тривіальними медичними поясненнями.

– Це означає, що як мені не вколоти інсулін, то з мене починає виділятися кров, мій друже. Через очі. Проте це нітрохи не заважає моєму хобі, – і він жестом показав на картини довкола. – Картин має бути десять. Тоді вони утворять повну 180-градусну панораму. Але, здається, ви прийшли мене потурбувати? – він зітхнув і піднявся. – Ви збираєтеся розстріляти мене, мій друже?

– Я вам не друг.

– Та ні, я так і не думаю. Але ви справді прийшли мене вбити? На вигляд ви надто молоді, щоби мати подібний досвід, – далі він глянув на нашивки Самада. – Боже мій, ви так швидко просунулись у житті, капітане!

Самад незручно переступив з ноги на ногу і краєм ока побачив паніку в очах Арчі. Тоді поставив стопу трохи вперед і став міцніше.

– Не хочу набридати вам одним і тим самим, але… ви справді маєте намір мене вбити?

Самадова рука анітрохи не тремтіла, дуло пістолета не рухалося. Він може його вбити, він холоднокровно може його вбити. Самадові для цього не потрібно ховатися в темряві чи прикриватися законами воєнного часу. Він міг його убити, і обоє це знали. Росіянин, побачивши в очах індуса небезпеку, ступив наперед:

– Пробачте, капітане.

Самад залишався незворушним і дивився на Доктора. Росіянин знову зробив крок.

– Ми не маємо наміру вас убивати, – сказав він, – нам наказано відвезти вас до Польщі.

– А там мене розстріляють?

– Там це вирішуватимуть відповідні органи. Доктор сміливо підняв голову, і його очі звузилися:

– Це всього лиш… це всього лиш річ, яку хоче знати кожна людина. Важливо, щоби їй про це сказали. Врешті, це проста вихованість. Людина хоче знати, загине вона чи її помилують.

– Там це вирішуватимуть відповідні органи, – повторив росіянин.

Самад встав у Доктора за спиною і приставив пістолет до його потилиці.

– Йди, – наказав він.

– Відповідні органи вирішуватимуть… хіба в мирний час цивілізовані закони не діють? – бурмотів доктор Каліка, коли дванадцятеро чоловіків, націливши зброю йому в голову, виводили його з будинку.

Трохи пізніше тієї ж самої ночі всі вони спустилися з пагорба і, прикувавши наручниками доктора Каліку в джипі, почимчикували у кав’ярню.

– Ви в покер граєте? – весело запитав Ніколай у Самада й Арчі, коли вони зайшли до кімнати.

– Я в усе граю, – відповів Арчі.

– Краще було б спитати, – сказав Самад, вмощуючись за столом з кривою усмішкою, – чи добре я в нього граю.

– Так і ви граєте, капітане Ікболе?

– Я справжній майстер, – відповів Самад, – беручи запропоновану йому колоду і спритно тасуючи її однією рукою.

– Ага, – сказав Ніколай, наливаючи всім ще по трохи самбуки, – оскільки наш друг Ікбол такий упевнений у собі, то краще почати з чогось дрібного. Почнемо з цигарок, а там побачимо, куди нас заведе гра.

Гра завела їх від цигарок до медалей, потім до зброї, до радіостанцій, врешті – до джипів. До півночі Самад виграв три джипи, сім карабінів, чотирнадцять медалей, землю довкола хати Гозанової сестри, розписки на чотирьох коней, трьох курчат і качку.

– Мій друже, – сказав Ніколай Пєсоцький, щира теплота в голосі якого поступилася місцем схвильованій урочистості, – ти мусиш нам дати шанс відіграти наші речі. Ми не можемо все зоставити у твоїх руках.

– Мені потрібен Доктор, – сказав Самад, вперто не дивлячись на Арчібальда Джонса, котрий сидів у своєму кріслі п’яний і з відкритим ротом, – міняю на Доктора всі речі, які виграв.

– Але ж навіщо він вам здався? – аж відкинувся на стільці здивований Ніколай. – Що ви з ним робитимете?

– Це вже мої справи. Я хочу забрати його нині вночі і прошу, щоби за мною не стежили і про цей випадок нікому не повідомляли.

Ніколай Пєсоцький глянув на свої руки, обвів поглядом стіл і глянув на руки знову. Далі сягнув у кишеню і кинув Самадові ключі.

Вийшовши назовні, Самад і Арчі знайшли у джипі доктора Каліку, котрий спав, поклавши голову на передню панель, завели мотор і рушили в темряву. Через тридцять миль доктор Каліка прокинувся і почув стишену розмову, котра стосувалася його майбутнього.

– Але навіщо? – сичав Арчі.

– Тому що, на мій погляд, ми повинні заплямувати руки кров’ю – в цьому вся проблема, розумієш? Це ніби вибавлення від гріхів. Хіба ти не можеш зрозуміти, Джонсе? Нас водили за носа всю війну, тебе і мене. Ми не спромоглися стати на бій з великим лихом, а тепер уже надто пізно. Він наша остання можливість. Скажи мені: для чого була вся ця бійня?

– Не говори дурниць, – огризнувся Арчі, замість відповіді.

– Для того, щоби у майбутньому ми були вільними. Питання завжди стояло так: в якому світі ти хочеш ростити своїх дітей? І ми нічого для цього не зробили. Тільки опинилися на моральному роздоріжжі.

– Послухай, я не розумію, що ти намагаєшся мені втовкмачити, і знати про це не хочу, – кинув різко Арчі. – Давай-но залишимо оцього типа, – і він кивнув на ледве притомного Каліку, – у першій же казармі, на яку натрапимо, і підемо кожен своєю дорогою. Це єдине роздоріжжя, про яке я зараз думаю.

– Я нещодавно зрозумів, – провадив далі Самад, доки вони їхали миля за милею все тією ж пусткою, – що покоління насправді промовляють одне до одного, Джонсе. Вони не слідують одне за одним, бо життя – це не пряма лінія, як твердять хіроманти. Життя – це коло, і тому вони можуть промовляти до нас. Тому ти не можеш прочитати долю на руці, вона має стати твоїм досвідом, – Самад знову відчув, як морфій починає накачувати в нього інформацію – всі знання всесвіту, всі знання, котрі містилися на стінах, поставали перед ним у одному фантастичному прозрінні. – Ти знаєш, хто цей чоловік, Джонсе? – Самад схопив Доктора за загривок і силоміць повернув його голову до свого заднього сидіння. – Росіяни сказали мені. Він науковець, як і я, але в чому полягає його наука? Вирішувати, хто має народитися, ахто ні – розводити людей, наче курчат, і знищувати їх, якщо зразки вийшли не надто вдалими. Він хотів контролювати, диктувати майбутнє. Він хотів вивести нову расу людей, расу незнищенних людей, котрі мали вижити навіть в останні дні цієї планети. Але таке не робиться у лабораторії. Таке треба робити, таке можна зробити лише, коли у тебе є віра! Рятує лише Аллах! Я не є релігійною людиною – я занадто слабкий для цього – але не настільки дурний, щоби заперечувати правду!

– А, отак, але ж ти казав – це ж ти казав, – що ви цього не прагнули. Тоді, на пагорбі, ти так говорив, – випалив Арчі, схвильований, що йому вдалося підловити Самада на суперечності, – а тому, тому, тому… тому, що як зроблене цим чолов’ягою – неважливо, чим він займався, – це, як ти сказав тоді, насправді наша проблема, проблема, як ти говорив, Заходу?

Залитий кривавими слізьми доктор Каліка, котрого Самад усе ще тримав за волосся, почав щось бубоніти своєю мовою.

– Вважай, бо ти йому голову скрутиш, – сказав Арчі.

– Та й що з того?! – заволав Самад на всю пустку довкола. – Такі люди, як він, вірять, що людські органи можна проектувати. Вони моляться науці про тіло, а не тому, хто його нам дав! Він нацист. І то найгіршого ґатунку.

– Але ж ти говорив, – торочив Арчі, намагаючись довести свою думку, – ти казав, що то не ваша війна. Що ви цього не хотіли. Якщо вже хтось і має у цьому джипі причини, щоби звести порахунки з цим божевільним бошем…

– Французом. Він француз.

– Гаразд, нехай француз. Так от, якщо вже хто і має за що з ним порахуватися, то хіба я. Ми ж билися за англійське майбутнє. За Англію. Розумієш? – викрикував Арчі, напружуючи свій мозок, – за демократію там, недільні обіди і… і… прогулянки по пірсу, і сосиски, і вівсянку – за всі речі, які є нашими. Не твоїми.

– Ти маєш рацію, – сказав Самад. – Що?

– Саме ти і мусиш це зробити, Арчі.

– Я б краще випив какао!

– Джонсе, твоя доля дивиться тобі просто в обличчя, а ти у цей час шкурку ганяєш, – злісно розсміявся Самад, усе ще міцно тримаючи Доктора за волосся.

– Обережно! – гукнув Арчі, намагаючись дивитися на дорогу, хоча Самад крутнув шию полоненого, мало її не зламавши. – Послухай, я не кажу, що він не заслуговує смерті.

– Тоді зроби це. Зроби це.

– Але чому тобі так достобіса важливо, щоби це зробив я? Знаєш, я ніколи ще не убивав людей – ні в такий спосіб, ні в бою. Людину не можна убивати в машині… я цього не зроблю.

– Джонсе, це просто питання, що ти робитимеш, коли настане твій час. І воно дуже мене цікавить. Давай вважатимемо цю ніч перевіркою одного давнього переконання. Експериментом, якщо хочеш.

– Я не знаю, про що ти.

– Я хочу знати, що ти за людина, Джонсе. На що ти здатен. Джонсе, ти боягуз?

Арчі зненацька спинив джип.

– До біса, он як ти ставиш питання?

– Ти ні за що не борешся, Джонсе, – продовжував Самад, – ні за віру, ні за політику. Навіть за свою країну ти не борешся. Як твої кревні підкорили моїх – це якась довбана таємниця. Ти ж нуль без палички, хіба ні?

– Хто?

– І ще й ідіот на додачу. Що ти збираєшся розказати своїм дітям, коли вони запитають тебе, хто ти і що ти? Ти хіба знатимеш? І взагалі, хіба ти коли-небудь це знав?

– А ти хто такий, достобіса?

– Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні.

– Ти довбаний пияцюра і ще… ще ти наркоман. Ти ж на порошку зараз, нє?

– Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні, – повторив Самад, наче мантру.

– Та що вся ця довбана фігня значить? – вигукнув Арчі й схопив загривок доктора Каліки. Потягнув його залите кров’ю обличчя до себе так, що їхні носи майже зіткнулися. – Ти, – прохрипів Арчі, – ти йдеш зі мною.

– Я б зробив це, месьє, але… – і Доктор показав на свої прикуті до панелі руки.

Арчі відімкнув наручники іржавим ключем, випхав Доктора з машини і повів його у пітьму, геть від дороги, мітячи цівкою пістолета Мак П’єру Перре точно в основу черепа.

– Ти збираєшся вбити мене, хлопче? – запитав доктор Каліка, доки вони йшли.

– Схоже на те, нє? – сказав Арчі.

– А можна попросити пощади?

– Якщо тобі так хочеться, – відказав Арчі, штовхаючи його вперед.

Через п’ять хвилин Самад, який залишився у джипі, почув постріл. Це змусило його зірватися на ноги. Забив комара, котрий кружляв довкола зап’ястка, шукаючи, де б смачніше вкусити. Піднявши голову, побачив, що Арчі повертається весь у крові й накульгуючи, то видимий, то невидимий, освітлений і знов ледве помітний у світлі автомобільних фар. Тепер він виглядав на свій ніжний вік, його біляве волосся, здавалось, палало, а кругле, як місяць, обличчя мало вираз, як у дитини, коли вона вперше бачить світ.