Читать книгу Білі зуби - Зеді Сміт - Страница 6

Арчі був на роботі, коли дізнався про новину. Клара була вже на другому з половиною місяці.

– Не може бути, кохана!

– Не може, а є!

– Ти не вагітна!

– Вагітна! І я питала доктора, яким вуно буде, напуловину білим і чорним чи шо, ну і про решту. Я тубі кажу, всьо муже бути. Воно навіть може мати гулубі очка! Пудумай тіки!..

Арчі про таке думати не міг. Він не міг собі уявити, як ото якийсь шматок його самого змагатиметься десь у генному басейні зі шматком Клари, а потім ще візьме й переможе. Але ж яка можливість! І що це буде за істота?! Він рвонув з офісу на Еустон-роуд, щоби купити коробку сигар. Через двадцять хвилин він увірвався назад в офіс з великим пакунком індійських солодощів й почав кружляти кімнатою.

– Ноель, візьми-но оту карамельку. Вона смачна. Молодший співробітник контори Ноель з підозрою заглянув усередину масної коробки:

– А на честь чого все це?.. Арчі поплескав його по плечу.

– Хіба не видно, що у мене скоро буде дитина? Блакитнооке немовлятко, віриш? У мене свято! Проблема тільки в тому, що на Еустон-роуд можна купити чотирнадцять видів індійського плову, але довбаних сигар тобі не продадуть ні за гроші, ні по-любові. Давай, Ноель. Он та на тебе дивиться!

З цими словами Арчі витяг з пачки напівбілу-напіврожеву цукерку з дивним, не надто приємним ароматом.

– Хм, містере Джонс, це вельми… Але це не зовсім на мій смак… – Ноель зробив рух, наче збираючись повернутися до своїх папок, – я краще ще попрацюю…

– Та перестань, Ноелю. У мене ж буде дитина. Уявляєш, мені сорок сім, але в мене буде немовлятко. Правда ж ради цього варто влаштувати невеличке свято? Давай… ти ж не знатимеш, яке воно, доки не попробуєш. Хоча б шматочок.

– Але ця пакистанська їжа, вона завжди така… Словом, я потім погано почуватимусь…

Ноель поплескав себе по животу й набув зовсім нещасного вигляду. Адже, попри те що він працював у відділі прямої реклами, він не любив, аби до нього зверталися безпосередньо. У конторі «Геройський Морган» він любив виконувати роль посередника. Передавав слухавку, переказував працівникам, що їм просили передати інші працівники, пересилав листи.

– Достобіса, Ноелю… та то ж тільки цукерка. Я просто намагаюся трохи відсвяткувати радісні новини. Хіба ти настільки гіпі, що вже не їси солодощів, чи як?

Волосся Ноеля було хіба трохи довшим, ніж волосся будь-кого іншого у конторі, й ще одного разу він купив ароматичну паличку і запалив її у кімнаті відпочинку. Проте оскільки контора, в якій працював Арчі, була вельми малою, то говорити тут не було про що, й ці дві деталі одразу поставили Ноеля на друге місце після Дженіс Джоплін, так само як Арчі називали білим Джесі Овенсом, бо він двадцять два роки тому посів тринадцяте місце на Олімпійських іграх. Гері з бухгалтерії звався Моріс Шевальє, бо мав бабцю-француженку і вмів випускати цигарковий дим крізь носа, а напарник Арчі Елмот заслужив прізвисько Айнштайн, адже міг подолати дві третини кросворду в «Тайме». Ноель не на жарт стривожився.

– Арчі… Ти отримав ту записку щодо папок, яку передав тобі через мене містер Гіроу?

Арчі зітхнув.

– Ах ти ж, чесне слово… Так, Ноелю, я переказав Еліоту, щоби він зайнявся перфорацією.

Ноель пройнявся вдячністю.

– Ну, добре… До речі, вітаю з… А мені треба повертатися до… – і Ноель справді повернувся до свого столу.

Арчі пішов спробувати щастя з секретаркою Морін. Морін мала красиві, як на її вік, ноги, впаковані у панчохи, неначе дві добрі сардельки, – і вона завжди йому трішки симпатизувала.

– Морін, люба. Я скоро стану батьком!

– Справді, любий? О, я такарада. Дівчинка чи…

– Ще надто рано говорити. Але блакитні очі точно будуть! – сказав Арчі, для якого можливість появи блакитних очей вже перестала бути генетичною випадковістю і перетворилася на певний факт. – Можеш у таке повірити?

– Ти сказав, очі будуть блакитні, так, любий Арчі? – повільно, старанно добираючи слова, мовила Морін. – Я не насміхаюся, не подумай, але… хіба твоя жінка не, як би сказати, не іншого кольору шкіри?

Арчі схвильовано закивав:

– Та я знаю! У нас із нею дитина, гени змішуватимуться, але очі будуть блакитними! Таке собі чудо природи!

– Ага, чудо, – коротко кинула Морін, добираючи, як би все сказати ввічливо.

– Цукерку з’їси?

Морін завагалася. Поплескала по своїх плеканих рожевих стегнах, стягнутих білими панчохами.

– Ой, Арчі, мені неможна. Зразу відкладеться отут, хіба ні? А ніхто ж із нас насправді молодшим не стає, правда? Ніхто не може повернути стрілки годинника назад, ага? Ах ота Джоан Ріверз, хотіла б я знати, як вона це робить!

І Морін засміялася, вона довго реготала своїм специфічним сміхом, котрий уже став фірмовим сміхом усього «Геройського Моргана»: сміялася пронизливо і голосно, лише злегка відкривши рот, бо смертельно боялася заробити від сміху зморшки.

Вона скептично колупнула одну з цукерок криваво-червоним нігтем:

– Це ж індуси робили?

– Так, – відповів Арчі з ідіотською усмішкою, – вони солодкі й водночас гострі. Трошки нагадують тебе.

– Ой, Арчі, який же ти кумедний, – сказала сумно Морін, бо вона завжди трішки симпатизувала Арчі, але не більше ніж трішки, бо ж він постійно викидав дивакуваті штучки: розмовляв з цими пакистанцями та карибцями й не надавав цьому жодного значення, а потім узяв та й одружився з однією із них і нікому навіть не повідомив, якого вона кольору, – Морін мало не поперхнулася тим дурнуватим коктейлем, коли вперше побачила її, чорну, як ніч, на офісній вечірці.

– Арчі, любий, я справді не думаю, що хочу це їсти… – й Морін потягнулася через увесь стіл зняти слухавку.

– Ну, як хочеш. Ти навіть не знаєш, що ти щойно втратила. Морін слабко посміхнулася і піднесла слухавку до вуха:

– А, так, містере Гіроу, він якраз тут, він щойно дізнався, що скоро стане батьком… і його дитина, судячи з усього, буде мати блакитні очі… я йому те саме казала, думаю, все залежатиме від генів… а, так, добре… я йому скажу, я відішлю його… Ой, дякую, містере Гіроу, ви дуже добрі, — Морін прикрила своїми довгими пальцями слухавку і прошепотіла до Арчі: – Арчібальде, любий, містер Гіроу хоче тебе бачити. Каже, що негайно. Ти був нечемним хлопчиком, га?

– Мав би бути, моя солодка, – відказав Арчі й пішов у бік ліфта.

На дверях було написано:

КЕЛЬВІН ПРОУ

ДИРЕКТОР КОМПАНІЇ

«ГЕРОЙСЬКИЙ МОРГАН»

СПЕЦІАЛІСТ ІЗ ПРЯМОЇ РЕКЛАМИ

Напис був явно покликаний залякати візитерів, тому Арчі спершу постукав у двері надто тихо й обережно, а потім – надто голосно, й врешті мало не впав, коли одягнутий у добротний молескін Кельвін Гіроу рвучко відчинив двері перед самим його носом.

– Арчі, – сказав Кельвін Гіроу, демонструючи два ряди перфектних зубів, вельми схожих на перлини, хоча й не стільки через регулярну чистку, скільки завдяки успіхам дантистів, – Арчі, Арчі, Арчі, Арчі.

– Містере Гіроу, – сказав Арчі.

– Ти мене дивуєш, Арчі, – сказав містер Гіроу.

– Містере Гіроу, – сказав Арчі.

– Сідай-но отут, Арчі, – сказав містер Гіроу.

– От, дякую, містере Гіроу, – сказав Арчі.

Кельвін витер смужку поту, котра проступила під комірцем його сорочки, хвилину погрався своїм срібним «Паркером» і кілька разів глибоко зітхнув.

– Арчі, хм, питання вельми делікатне… знаєш, я ніколи не вважав себе расистом, Арчі.

– Містере Гіроу?

«А щоб тобі, – подумав Кельвін, – ніби сама совість. Коли хочеш сказати щось делікатне, то зовсім не прагнеш, щоби твоя совість отак сиділа й дивилася тобі просто в обличчя». Ці великі очі, ніби в дитини чи в маленького тюленя, – правдива тобі фізіогномія невинності: дивитися на Арчі Джонса, це ніби дивитися на когось, хто чекає, що кожної миті його можуть огріти по голові палицею.

Кельвін спробував пом’якшити становище.

– Давай я скажу по-іншому. Ти ж знаєш, що коли б трапилася подібна делікатна ситуація, я б радився, якії вирішити саме з тобою. Ти пам’ятаєш, я завжди знаходив час, щоби порадитися з тобою, Арчі. Адже я тебе поважаю. Ти не вульгарний, Арчі, ти ніколи не був вульгарним, навпаки, ти є…

– Коротше, – перебив Арчі, бо вже знав цю манеру розмови начальника.

Кельвін посміхнувся: неначе глибока рана протяла його обличчя, з’явилася і зникла з рішучістю, з якою товстий чоловік вламується крізь розсувні двері.

– Точно, буду говорити коротко. Люди довіряють тобі, Арчі. Знаю, знаю, останнім часом ти трохи подався, старі рани дають про себе знати, але за всіх обставин я намагався піклуватися про тебе, Арчі, адже я точно бачив: люди тобі довіряють. Саме тому ти втримався у бізнесі безпосереднього рекламування протягом такого тривалого часу. Й оскільки я сам довіряю тобі, Арчі, то, сподіваюся, ти сприймеш те, що я маю сказати, належним чином.

– Містере Гіроу? Кельвін знизав плечима.

– Я б міг збрехати тобі, Арчі, міг би сказати, що ми щось там наплутали зі списками; я б трохи покопався у своїх гнилих мізках і виловив би там яку-небудь смачну причину того, що маю сказати, – але ти вже великий хлопчик, Арчі. Ти б точно тоді зателефонував у ресторан і дізнався б, ти ж не бабуїн якийсь, Арчі, у тебе є клепка в голові, ти точно знаєш, скільки буде два на два….

– Чотири.

– Чотири – точно, Арчі. Ти знаєш, що буде чотири. Розумієш, Арчі, що я намагаюся тобі сказати? – прорік містер Гіроу.

– Нєа, містере Гіроу, – відповів Арчі. Кельвін наготувався припинити бігати навколо.

– Пригадай ту офісну вечірку минулого місяця, Арчі, – нам було незручно і неприємно. А незабаром ми матимемо ще одну таку ж, тільки разом з працівниками філіалу компанії в Сандерленді – нічого особливого: десь із тридцять осіб, каррі, пиво, трохи бугі… як я вже сказав, Арчі, я не расист…

– Расист…

– Та я плював на цього Еноха Павела… але, знову ж таки, де в чому він має рацію, хіба ні? Надходить певний момент перенасичення, і люди починають почуватися дещо незручно… Бачиш, і от він каже…

– Хто?

– Павел, Арчі, Павел – намагайся стежити за моєю думкою — проходив певний час, і всього, що він говорив, ставало вже забагато, ні? Я маю на увазі, що це ніби Делі, в яке ти потрапляєш у Евстоні кожного ранку в понеділок. Ото деяким людям тут – бачиш, я себе до них не зараховую – здається, що твоє ставлення є дещо дивним.

– Дивним?

– Розумієш, дружинам співробітників ця особа не подобається, тому що, скажемо прямо, вона направду красива – в неї фантастичні ноги, Арчі, я хочу привітати тебе з такими ногами, – а чоловіки, хм, чоловікам просто не подобається розуміти, що вони трохи хочуть ще когось, коли вони отак-от разом сидять на офісній вечірці зі своїми законними дружинами, особливо якщо ця особа є… ну, ти розумієш… і вони взагалі не знають, що з цим усім робити.

– Хто? – Що?

– Про що ви говорите, містере Гіроу?

– Дивись, Арчі, – сказав Кельвін (піт тепер стікав по ньому струмками, що було справжньою катастрофою для чоловіка з такими волохатими грудьми), – візьми-но оце, – Кельвін через увесь стіл підсунув до Арчі цілу купу талонів на харчування.

– Це в нас залишилося після останньої лотереї, пам’ятаєш, був розіграш, коли можна було отримати ту нову модель авто.

– А, ні, я ж тоді виграв рукавички для кухні, так що, містере Гіроу, в цьому немає необхідності…

– Бери, бери, Арчі. Тут на загальну суму п’ятдесят фунтів, і їх можна реалізувати в п’яти тисячах їдалень по всій Британії. Візьми. Кілька разів поїси за мій кошт.

Арчі обережно взяв талони, ніби кожен з них сам був купюрою в п’ятдесят фунтів. Кельвін на мить замовк, бо побачив в очах Арчі сльози щастя.

– От, я навіть не знаю, що сказати, – почав Арчі, – я майже постійно обідаю в одному й тому самому місці. Якщо вони їх приймають, то я за все життя цього не з’їм. Вельми вдячний.

Кельвін приклав до лоба хусточку.

– Та то пусте, Арчі, не варто і згадувати. Будь ласка.

– Містере Гіроу, – Арчі кивнув на двері, – а можна я… просто хотів зателефонувати кільком людям, знаєте, повідомити їм новини про мою дитину… якщо ми тут уже закінчили.

Кельвін кивнув, заспокоївся. Арчі піднявся з місця. Він уже майже взявся за клямку дверей, коли Кельвін ще раз підкинув свій «Паркер» і сказав:

– Ага, Арчі, ще одне… ну, це про ту офісну вечірку з гостями із Сандерленда… я поговорив з Морін і з’ясував, що ми не можемо запросити туди всіх… словом, ми кинули записочки з іменами у капелюх, і, знаєш, так вийшло, що якраз ти не йдеш. Ну, я сподіваюся, ти ж не надто жалкуватимеш? На таких вечірках, як правило, доволі нудно.

– Таки-так, містере Гіроу, – відповів Арчі, літаючи думками деінде (він саме молився Господу, щоби в «О’Коннелі» приймали такі талони); посміхався сам до себе, уявляючи, як полізуть на лоба очі в Самада, коли він вивалить перед ним на стіл купу цих ідіотських талонів аж на п’ятдесят фунтів.

Частково через те, що місіс Джонс завагітніла майже одночасно з місіс Ікбол, а частково через збіг їхнього розпорядку дня (на той час Клара вже працювала погодинно вихователем підліткового клубу в Кілбурні й опікувалася групою з п’ятнадцяти тінейджерів, афросів до мозку кісток, вбраних у спортивні костюми «Адідас», брунатні шийні хустки, кросівки «Велкро» – п’ятнадцять припечених сонцем тіней, – а Алсана у тому ж Кіл бурні, лише за рогом, відвідувала пренатальні курси для жінок-азіаток), обидві жінки почали бачитися частіше. Такі несміливі на початку стосунки – кілька спільних обідів у місті, десь-якась випадкова кава – починалися як своєрідна партизанська війна проти їхніх чоловіків, але з часом переросли у справжню дружбу. Вони відмовилися стати співучасниками чоловічого замилування суспільним життям, а відтак мали час насолоджуватися іншими його гранями: прогулюватися, ходити на пікніки, сперечатися і вчитися, а ще дивитися старі французькі фільми, на сеансах яких Алсана скрикувала і закривала руками обличчя, щоразу, коли з’являвся хоч натяк на оголене тіло («Заберіть це! Ми не хочемо дивитися на цю гидоту!»), а Клара ніби підглядала, як живе інша частина людства, та частина, котрій знайомі романтика почуттів, пристрасть та життєва насолода. Та, інша частина людей, котрі мають секс. Це життя могло б бути і її життям, якби вона одного прекрасного дня не опинилася на вершечку сходів, біля підніжжя яких сидів Арчібальд Джонс.

Пізніше, коли їхні животи виросли надто великими і сидіти у кріслах кінотеатру стало некомфортно, жінки почали зустрічатися в обідню пору в Кілбурнському парку; часом до них долучалася ще племінниця-соромітниця, тож усім трьом доводилося тулитися на одній лавочці, доки Алсана розливала з купленого на розпродажу термоса й тицяла в руки Кларі чай без молока та з лимоном. Далі розгорталися кілька шарів паперу і на світ з’являлись різноманітні лакоминки: смачнючі крученики, крихкі індійські солодощі, котрі випадали з пакунків, наче різнобарвні скельця калейдоскопа, пиріжки з пряною телятиною, салат з цибулі; Алсана говорила Кларі:

– їж давай! Пхай всьо це в себе, дурочка! Воно там у тобі товчеться туда-сюда твоїм пузом і чекає, коли його врешті нагодують. Так шо давай не муч його, жінко. Чи ти хочеш заморити його голодом? – Адже то тільки ззовні видавалося, що на лавочці сидять троє – насправді їх там поміщалося шестеро (троє живих і троє ще не народжених): у Клари була дівчинка, в Алсани – двоє хлопців. Алсана тоді казала:

– Та ніхто й не нарікає, якщо подумати. Діти – це благословення, і чим їх більше, тим краще. Але я тобі кажу, коли я повернула голову і побачила той самий, ультра бізнес як там його…

– Ультразвук, – поправила Клара, старанно пережовуючи рис.

– Ага, так ото мене там чуть шляк не трафив. Двоє! Тут хоча би одного прогодувати!

Клара засміялася і сказала, що вона уявляє собі Самадове лице, коли він це побачив.

– Ні, дорогенька, – відповіла Алсана з докором, ховаючи свою величезну ногу в складках сарі, – він нічого не бачив. Його там не було. Я не хочу, щоби він дивився на такі речі. Жінка мусить мати щось приватне – чоловіку не треба втручатися у її тілесні справи, пхатися до жіночих… частин тіла.

Племінниця-соромітниця, котра сиділа між ними, пирхнула крізь зуби:

– Шоб мене розірвало, Алсі, ну, він же мав якийсь стосунок до отих твоїх частин тіла чи ти зачала непорочно?

– Як грубо, – сказала Алсана Кларі з істинно британською пихою, – вона вже надто доросла, аби бути такою безкультурною, хоча й замолода, щоби краще розбиратися в таких речах.

Й тоді Алсана і Клара, неначе віддзеркалюючи одна одну, що трапляється, коли люди переживають однаковий стан, обидві водночас поклали руки собі на животи.

Ніна поспішила виправдатися:

– Да… ну, ладно… А як ви їх назвати думаєте? Є вже якісь ідеї?

– Меена і Малана, якщо народяться дівчатка, – рішуче озвалася Алсана, – а як хлопці, то будуть Маджід і Міллат. М – добра буква, сильна. Махатма, Магомет, отой кумедний містер Моркамб з «Моркамб і Вайз» – це буква, якій можна довіряти.

Однак Клара була більш обережною, бо давати ім’я видавалося їй неабиякою відповідальністю, божественним завданням, котре лягає на плечі простих смертних.

– Якщо це буде дівчинка, то мені, думаю, пудобається Айрі. Це на нашій гувірці означає окей, спукійно, мирно, розумієте?

Алсана вжахнулася до того, як вона закінчила речення:

– Окей? Це ім’я для дитини? Може, ти ще назвеш її Не хочете солі чи перцю?або Яка в нас гарна погода!

– …а Арчі хоче назвати Сарою. Ну, проти Сари нема шо усубливо заперечувати, ну але і нема чуто тоже тішитися. Я думаю, шо якби з мене була добра жінка для Авраама…

– Ібрагіма, – не стільки з коранічного педантизму, скільки інстинктивно поправила Алсана, – він народжував дітей, навіть коли йому було сто років, бо ж на то була воля Аллаха.

Ніна встряла в розмову, не даючи їй повернути в небажане русло:

– Мені подобається Айрі. Прикольне ім’я, колоритне і ні на що не схоже.

Алсана була в захопленні.

– Та дай собі спокій, думаєш Арчібальду не все одно, чи воно колоритне і ні на що не схоже? Я б на твому місці, золотко, – сказала вона, поплескавши Клару по коліні, – я б таки назвала Сарою і на тому все. Інколи цим чоловікам треба дозволяти наполягти на своєму. Все за дрібничку – як це сказати англійською? За дрібничку, – вона приклала пальця до міцно стулених губ, неначе сторож при воротах, – шш.

Але племінниця-соромітниця у відповідь швидко-швидко закліпала своїми пишними віями, накинула університетський шарф на голову, як чадру, і сказала з сильним акцентом:

– О, так, тітонько, так, така собі маленька індійська жінка, котра тільки й знає підкорятися. Весь час мовчиш, бо він до тебе говорить. І навіть якщо ви кричите і обзиваєте одне одного, він усе одно тебе не чує. Врешті-решт його все одно буде зверху, бо він може робити, що йому завгодно і коли завгодно. І більшу половину часу ти навіть не знаєш, де він, чим займається і що відчуває. Надворі 1975 рік, Алсі. Ти вже не зможеш керувати стосунками у такий спосіб, як пропонуєш. Це тобі не в Індії. Тут, на Заході, чоловік і жінка мусять спілкуватися, вони повинні слухати одне одного, інакше… – і Ніна подула на долоню, неначе зганяючи з неї примарну хмаринку.

– Ну, як горохом об стіну, – поважно відказала Алсана, закривши очі й похитуючи головою, – це якраз тобі належало б слухати. Аллах свідок, я завжди поводжуся так, як чоловік поводиться зі мною. Але можеш бути певна – мені не все одно щодо нього. А правда полягає в тому, що, аби шлюб не розпався, не потрібні всі ці розмови, розмови і ще, і ще раз розмови – всі ці «я тобі те», «мені подобається це» – всі ці викриття, про які пишуть у книжках: особливо коли твій чоловік старий, зморшкуватий і розпадається на частини, ти вже не хочеш знати, що там за таємниці ворушаться під ліжком чи торохтять кістками у шафі.

Ніна тільки поморщилася, Клара також не знайшла, що відповісти, й тому пакунок з рисом пішов на наступне коло.

– До того ж, – сказала Алсана після паузи, склавши вкриті гусячою шкірою руки попід грудьми і явно тішачись, що розмова постійно кружляє довкола тем, пов’язаних з цими пишними об’єктами її анатомії, – жінки з сімей, подібних до наших, повинні знати, що тиша, тобто все не сказане, є найкращим рецептом доброго подружнього життя.

Адже всі троє виростали у строгих, релігійних родинах, у яких Господь був незримо присутнім щоразу, коли всі сідали до столу, просочувався у всі дитячі забави й сидів під простирадлами в позі лотоса, щоби, присвічуючи ліхтариком, перевіряти, чи не коїться там бувачого недозволеного.

– Тоді давай я скажу прямо, – саркастично підсумувала Ніна, – ти вважаєш, що невелика доза гноблення просто необхідна для доброго шлюбу.

Алсана закипіла, ніби хтось натиснув на ній невидиму кнопку:

– Кажеш, гноблення?! Яке пусте і дурне слово! Я всього лиш маю на увазі здоровий глузд. Ким є мій чоловік? А ким є твій? – вона кивнула на Клару. – Вони прожили по двадцять п’ять років, коли ми ще навіть не народилися. Хто вони? На що вони здатні? Чия кров у них на руках? Який запашок, який присмак у їхніх приватних справ? Хто про те знає? – й вона рвучко піднесла вгору руки, засилаючи у несвіже кілбурнське повітря свої питання та разом із ними – зграйку переляканих горобців. – От, що ти не розумієш, племіннице-соромітнице, що не розуміє ніхто з вашого покоління…

На це Ніна так поспішала заперечити, що з рота в неї випав шматок цибулі:

– Мого покоління? Та шоб я здохла, Алсі! Ти ж тільки на два роки за мене старша!

Проте Алсана продовжувала, неначе ніж, протинаючи кпини та лайки племінниці-соромітниці:

– …так це те, що люди довкола не мають бажання знати про всі запахи чужої брудної білизни.

– Але ж, тітонько! – Ніна перейшла на вищі тони, бо цей пункт – влаштований за розрахунком шлюб Алсани – становив саме осердя їхньої постійної суперечки. – Як ти можеш жити з кимсь, кого ти не знаєш від діда-прадіда?

У відповідь Алсана злісно підморгнула; вона любила залишатися виклично-спокійною, коли її співрозмовник закипав і мок від власного шалу:

– Можу, міс Розум-так-і-пре, бо так набагато легше. Саме тому, що Єва не знала Адама від діда-прадіда, з їхнім шлюбом було все окей. Давай поясню. Точно, я пішла за Самада Ікбола того самого вечора того ж дня, коли його вперше побачила. Ясно, шо ніяких його дідів-прадідів я не знала. Але він був доволі милим. Ми зустрілися за сніданком в Делі одного паркого дня, й він обмахував мене «Таймсом», наче віялом. Я подумала, що в нього симпатичне лице, приємний голос і задниця все ще доволі пругка й округла, як на чоловіка його років. Уже добре. А тепер, коли я дізнаюся про нього щось нове, він подобається мені все менше. Бачиш, краще б нам було йти іншим шляхом.

Від такої спотвореної логіки Ніна аж зірвалася на ноги.

– До того ж, – вела своєї Алсана, – я ніколи не знатиму його на всі сто. Витягнути щось з мого чоловіка – це все одно, що видушити воду з кореня.

Ніна не змогла стримати посмішку:

– Воду з каменя.

– Так-так, ти думаєш, я тупа. Але в чоловіках я таки розбираюся. Скажу тобі, – Алсана наготувалася підсумувати все сказане так, як це робили свого часу молоді, зачесані на залакований проділ, адвокати в Делі, – чоловіки – це найбільша таємниця. Бог простий порівняно з чоловіками. А тепер досить філософії: чебурека хоч? – з цими словами вона зняла накривку з пластикового пуделка й відкинулася на спинку лавки, тлуста, гарненька і вдоволена зробленим висновком.

– Це просто ганьба, що вони в тебе будуть, – послабила хватку Ніна, – хлопці, я маю на увазі. Це ганьба, що в тебе народяться хлопці.

– Що ти маєш на увазі?

Насправді зрозуміти цю фразу мала Клара (тільки тримай це в таємниці від Алсани та Арчі), котра впродовж кількох останніх місяців позичала книжки з її особистої бібліотеки і вже встигла поглинути одна за одною і «Жінку-євнуха» Жермени Грір, і «Страх польоту» Еріки Джонг, і, звісно ж, «Другу стать» – у той спосіб Ніна приховано намагалася позбавити Клару її «сфальшованої свідомості».

– Я маю на увазі, що чоловіки й так уже натворили багато хаосу в нашому сторіччі. їх достобіса багато, цих чоловіків. Якби я знала, що в мене має народитися хлопчик, – Ніна зробила паузу, щоби її обидві подруги приготувалися осмислити нову для їх сфальшованої свідомості ідею, – я б серйозно задумалася, чи не зробити мені аборт.

Алсана скрикнула й затулила однією рукою своє вухо, а другою – Кларине, через що мало не вдавилася шматком баклажана. Одночасно з якоїсь причини ця думка видалася Кларі страшенно смішною, відчайдушно смішною, убого смішною; тож за мить племінниця-соромітниця опинилася затиснутою між двох жінок, котрі схопилися за свої яйцеподібні животи, лише одна зі сміху, а друга – охоплена страхом та нападом асфіксії.

– З вами все гаразд, леді?

Над ними стояв Сол Йозефович – підстаркуватий чолов’яга, котрий добровільно взяв на себе місію доглядати за порядком у парку, хоча відповідну посаду міська рада скоротила ще хтозна-коли.

– Ми всі будемо горіти в пеклі, містере Йозефович, – спромоглася сказати, прийшовши до тями, Алсана, – оце й усе, що з нами трапилося.

Племінниця-соромітниця закотила очі:

– Говори за себе, тітонько.

Але Алсана із вправністю меткого снайпера вже вистрелила у відповідь:

– Так, так, кожен відповідає за себе – на щастя, Аллах уклав усе саме в такий спосіб.

– Доброго дня, Ніно, доброго дня, місіс Джонс, – сказав Сол, елегантно кланяючись кожній, – місіс Джонс, ви певні, що з вами все гаразд?

Клара не могла спинити сліз, котрі котилися з кутиків її очей. У той момент вона вже не знала, плаче чи сміється.

– Все добре… добре, містере Йозефович, пробачте, що потурбувала вас… ні, справді, все добре.

– Не бачу тут нічого аж такого смішного, – пробурмотіла Алсана, – нищити невинних – хіба це смішно?

– У моєму житті такого не траплялося, місіс Ікбол, – у своїй звичній незворушній манері відповів Сол Йозефович, простягаючи Кларі хустинку.

Всіх трьох жінок це вразило – так вражає нас історія, зненацька, без попередження, немов спалах, – яким-таким було оте життя колишнього доглядача парку. Запала тиша.

– Отже, добре, – порушив мовчанку Сол, – якщо з вами, леді, все гаразд, я можу продовжувати свій обхід. – Він ще раз легенько вклонився всім трьом, надягнув капелюха, котрого був зняв, скоряючись давнім звичаям, і, сказавши наостанок, що Клара може залишити хусточку собі, повільно рушив парком, обходячи його проти годинникової стрілки. Коли Сол відійшов на достатню відстань, щоби їх не чути, Ніна озвалася:

– Ну, добре, тітонько Алсі, пробач… пробач, якого біса ти ше в мене хочеш?

– О, вся ця купа клятих питань, – простогнала Алсана, голос якої враз втратив запал і затремтів, – цілий світ проклятих питань у цих кількох твоїх словах. Я вже нічого не розумію, а я лише при початку, уяви.

Вона зітхнула, не чекаючи на відповідь, не дивлячись на Ніну, лише проводжала поглядом згорблену постать Сола, що поволі віддалявся від них, то з’являючись, то зникаючи поміж тисовими деревами.

– Ти, напевне, маєш рацію у тому, що говорила про Самада… про багато речей. Може, на світі взагалі нема добрих чоловіків, і ці двоє, котрі тут, у мене в животі, такі самі… може, я дійсно мало говорю зі своїм чоловіком, може, я справді одружилася з чужою мені людиною. Напевне, ти бачиш правду краще, ніж я. Ну, що я можу знати… босонога дівчинка з села… ніколи не ходила до університету.

– О, Алсі, – сказала зі сльозами в голосі Ніна, тремтячи від слів Алсани, наче шмат тканини на вітрі, – ти ж знаєш, що я не це мала на увазі.

– Але я не можу увесь-всенький час думати про правду. Я переймаюся тільки правдою, з якою мені доводиться жити. Одна справа – пити зі струмка, а інша – втратити глузд, ковтнувши води з солоного моря. Моя племінниця-соромітниця вірить, що можна вилікуватися словами? – Алсана сумно посміхнулася. – Що можна говорити, говорити, говорити і все вирішиться само собою? Варто тільки бути чесною, розтяти серце і випустити з нього трохи червоної сукровиці? Але минуле, дорогенька, складається не тільки зі слів. Ми, бач, одружені зі старими чоловіками. Ці діти, – вона поплескала по своєму і Клариному животах, – матимуть не батьків, а двоногих монстрів. Тато кожного з них однією ногою стоятиме у теперішньому, а другою – в минулому. І жодна розмова цього не змінить, їхнє коріння назавжди лишиться сплутаним. А свої корені треба знати. От, подивися на мій сад: кожного битого дня пташки на коріандрі… Сол Йозефович якраз дістався дальніх воріт парку і повернувся, щоби помахати жінкам рукою. Всі троє помахали у відповідь. Клара, котра махала над головою його хусточкою, почувала, що її жест є дещо театральним. Так, наче вона проводжала когось, хто від’їжджає потягом у далекі краї.

– А як вони зустрілися? – запитала Ніна, намагаючись дещо розвіяти хмару, котра нависла була над їхнім пікніком. – Я маю на увазі містера Джонса і Самада Мія.

Алсана відкинула голову назад, наче струшуючи поганий настрій:

– О, це було на війні. Десь там далеко разом убивали якихось нещасних виродків, котрі, ясна річ, аж такого не заслужили. І що вони обоє дістали за свої подвиги? Самад Мія – мертву руку, а містер Джонс – кульгаву ногу. Ну хоч щось, хоч щось – от і все.

– Арчі ранили в праву ногу, – тихо сказала Клара, показуючи на власне стегно, – думаю, там у нього засів усколок. Але він мені про то ніц не гуворить.

– Та яка різниця! – вибухнула Алсана. – Я краще віритиму багаторукому злодюжці Вішну, ніж слухатиму, що кажуть ці чоловіки.

Але Клара, котра повсякчас намагалася уявити собі образ молодого солдата Арчі, особливо коли доводилося спати зі старим і зів’ялим Арчі зі служби безпосередньої реклами, заперечила:

– Та перестань… ми ж нічого напевне не знаємо… Алсана доволі по-простацьки сплюнула на траву.

– Смердючі брехні! Якщо вони герої, то де їхні медалі? Де груди в орденах? У всіх героїв щось таке є. Хоча б якісь орденські планки. І тому кожного героя видно за десять миль.

Ну, сама то я не бачила… хіба на фотографіях, – тут вона відригнула і на секунду знітилася, – але ж ні, дорогенька, ми маємо подивитися правді в очі. Глянь, що їм залишилося. Самад має одну руку і торочить, що шукає Господа, але насправді Господь уже давно про нього забув і лишив подавати каррі в ресторані, в якому він уже два роки носить жилаву козлятину бідолахам, котрі нічого кращого у своєму житті не бачили; а Арчібальд… ні, ну подивися правді в очі…

Алсаназупинилася і глянула на Клару, щоб побачити, чи можна говорити далі й чи не зробить вона їй цим боляче. Але Клара сиділа із заплющеними очима, бо вже дивилася правді в лице; молода дівчина впритул дивилася на старого чоловіка; далі вона розплющила очі й, легко усміхнувшись, закінчила Алсанине речення:

– …а Арчібальд перекладає папери, щоби заробити собі на життя, о кусе.