Читать книгу Казки - Зірка Мензатюк - Страница 7

Іди, іди, дощику!

Оглавление

Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.

Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.

– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!

Дощик ліниво глянув додолу.

– Не піду. Ще подрімаю.

Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:

– Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!

А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…

Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.

– Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.

– Бідолашка, – пожалів її Василько. – І тобі треба дощу. Може, ще раз його покликати?

Прийшов та й знову гукає:

– Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори й капуста, в’яне квітник у Миросі, мої нові чоботи стоять без діла, все на тебе чекає!

– Добре, – погодився дощ. – Піду… коли-небудь.

– Не колись, а вже іди! – просить Василько.

Але дощ заплющив очі і спить собі далі.

Вертається хлопець, а на вулиці Мирося з подружками.

– Чого ти, Васильку, похнюпився? – питають малого.

– Не можу дощ покликати.

– Ой, чи ти ж умієш?

– Чому не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…

– Хіба так його кличуть? – засміялася Мирося. – Треба он як:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику.

Винесу на дуба,

Покличу голуба,

Голуб буде пити,

Дощик буде лити!


Миросині подружки побралися за руки та й собі заспівали:

Дощику, дощику припусти,

На бабині капусти!


Дощ почув, з-за хмари виглянув.

– Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!

Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті лишились. І хай собі. Калюжі теплі – по них можна й босоніж!

Казки

Подняться наверх