Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 13

Дівчина чекала в вітальні.

На канапі Вольська побачила миле дівча, втілення скромності й покори. Таких фотографують для гарного прикладу й виставляють у вітрини салонів світлопису. Назустріч їй підвелася гімназистка в білій, хрусткій від крохмалю сукенці, яку вигідно відтіняли короткі темні підплічники. Каштанове волосся Катерина Градова міцно заплела. Товсту косу, перев’язану чорною мереживною стрічкою, дівчина перекинула через плече вперед. Край торкався того місця, де виднілися округлі груденята.

Формами доня пішла в маму. Емілія Дмитрівна стояла поруч, але мовчала. Говорив голова сімейства, який хтозна для чого вбрався в парадний мундир.

– Вам, Анно Ярославівно, слід було пояснити все ще вчора, – Градов явно готував промову. – Хоча розумію й навіть поважаю вас за намір не розголошувати чужу таємницю. Я в Києві людина нова, уже переконався – тут у вас ходять дещо інші звичаї, ніж у нас у Москві. Скажімо так, більш родинні. У Києві всі або родичі одне одному, близькі чи далекі, або – вважають себе такими, або – куми, теж дивна традиція.

– Хіба в Москві дітей не хрестять? – перервала Анна.

– Хрестять. Проте там, де хрестили мене і де я хрестив свою доньку, хрещені батьки не мають аж такого сакрального значення й впливу. Надалі прошу не збивати, – Градов окреслив роздратування. – Веду до того, що ваші дивні традиції дозволяють отак, по-свійськи, домовлятися про поліцейські розслідування приватно. І тим більше – залучати до нього цілком сторонніх осіб. Тим більше – жінок. У Москві, Петербурзі, загалом – у великій Росії таке ніде не можливе. Київ дивує. Не скажу, що приємно.

Вольська знову не стрималася, уже відкрила рота, але титулярний радник випередив – зупинив жестом.

– Не треба зараз дискусій, добродійко. Пан Пивоваров – відома особа, ще й депутат Думи. Його право – не бажати розголосу. Юлій Маркович пояснив мені: Ольга могла наробити дурниць, у її віці таке трапляється. Скоєне могло налякати дівчину з пристойної родини. Сором і страх покарання змусив її заховатися й не давати про себе знати. Коли так, для чого починати слідство й привертати увагу? Я прийняв аргумент пана Пивоварова. І загалом погодився з паном Харитоновим: ви, жінка, удова поліцейського, якій можна довірити делікатну справу. Від вас розголос не піде. А коли все стало на свої місця, Еміліє Дмитрівно, – він розвернувся до дружини корпусом, – я прямо запитав пані Вольську, до чого тут наша донька. Пояснення прийнятне. Катерина дружить з Ольгою, вони близькі подруги. Анна Ярославівна пильна, тут не відмовиш: бачила дівчат на заручинах, зрозуміла їхні стосунки. Отже, бесіда з Катериною в цій ситуації потрібна.

– У моїй присутності, – з часу, коли Вольська зайшла в квартиру, Градова повторила це вже втретє.

– Ми ж, Еміліє Дмитрівно, довіряємо нашій доньці.

– До чого тут довіра? Я не довіряю цій особі, – вона кивнула на Анну.

– Моє ставлення до пані Вольської аналогічне. Але ж ідеться про Катю, – нагадав Градов. – Вона в нас чесна, щира дівчинка. І слово в слово перекаже нам їхню розмову. Це так, Катерино?

Дівчина витримала батьків погляд.

– Звісно, так і буде! – якби Анна не знала, як гімназистка вміє брехати, повірила б у щирість. – Якщо вона не хоче, щоб ви лишилися при розмові, то хай собі. Раптом пані Вольська соромиться вас!

Доньчина відповідь заспокоїла та явно потішила батьків.

– На цьому лишаємо вас, – кивнув Градов. – І, Анно Ярославівно, усе одно не займайте багато часу. Маємо надію, Катя скаже вам щось корисне. Проте до зникнення своєї подруги навряд причетна.

Нарешті вони лишилися без свідків.

– Ми зустрілися втретє, – посміхнулася Вольська. – Ти справді розкажеш батькам усе, про що ми будемо говорити? Наприклад, про Лізу, одну хитру дівчинку зі Сновська.

– Чого вам треба від мене? – скромна гімназистка враз перетворилася на агресивну не по роках вуличну дівку. – Аби хотіли, давно б уже виказали мене. Значить, не хочете.

– Молодець, розумниця, – Анна посміхнулася ще ширше. – Не хочу. Поки що.

– І що ж я винна вам за мовчання? – Катя примружила очі. – Навряд вимагатимете грошей. Не змусите ж красти перли й персні з матусиної шкатулки.

– Домовмося відразу, Катерино. Як кажуть, на березі, – Вольська прискорила події, бо вже втратила добу й не збиралася тягнути далі. – Ти відповідаєш на мої питання чесно, не крутиш. Коли я почую все, що мені треба, ми вдвох вирішимо, що саме з нашої товариської бесіди ти переповіси мамі й татові. Ти вже встигла переконатися – брехню я не лише почую, а й побачу. Тож попереджати не збираюся. Щойно збрешеш – тет-а-тет завершено. Гукаю сюди пана Градова, знайомлю з Лізою, далі хай батько-поліцейський тебе допитує. Згода?

Катя з недовірою глянула на простягнуту долонею вгору правицю.

– Я не знаю, куди зникла Олька, – мовила нарешті. – Уперше почула про це сьогодні, від тата. А йому ви сказали. Я… Ми не бачилися чотири дні. І чому ви взагалі чіпаєте саме мене, а не інших подружок?

– З іншими не знайома. До речі, назвеш мені їх, як треба буде. А на висновки наштовхує вже відома тобі дівчинка Ліза. Кого маємо? Двох подружок одного віку. Двох доньок заможних і впливових батьків. Не дивує, коли дітки нудяться й бісяться з жиру. Одна вдає з себе повію-втікачку, розігрує виставу, тисне на жалість, виманює в сердечних жіночок гроші. Яке їхало, таке й здибало. Бо інша подруга займається ось чим.

Анна розстебнула сумочку.

На столик одна за одною лягли три фотокартки. Вольська постукала пучкою по одному з зображень Ольги. Дівчина стояла рачки на розстеленому ліжку. Спідниця високо задрана, голий задок спокусливо виставлений. Позуючи, благородна дівиця озиралася на фотографа з хтивою усмішкою.

– У кожної з подруг є спокуси й брудненькі таємниці. Ніколи не повірю, що ви не хвалилися одна одній своїми таємними забавами. Це ваші дівочі секретики. Що ти знаєш про ці фото? Хто, де і коли їх робив? Оля ховала їх у себе в спальні. Поклала їх у сховок за три дні до свого зникнення. Ви не бачилися, – Анна задля наочності виставила чотири пальці, – чотири дні. Одне витікає з іншого. Тільки спробуй мені заперечити.

Поки Вольська говорила, Катя повільно спадала з лиця. На останньому слові зробилася білою, колір шкіри на лиці майже злився з білизною гімназійної сукенки. Пальці судомно перебирали косу, ще трохи – розплетуть стрічку.

– Я злякалася, – дівчина зовсім по-дитячому шморгнула носом.

– Уже тепліше.

– Якщо батьки дізнаються… Не про Лізу… То мене ще в Москві подружка навчила. Як не нахабніти, часто не світитися, можна до тисячі рублів назбирати. Добре ж мати гроші… свої…

– Лірика, – відрізала Анна. – Ближче до діла.

– Я розказала Олі… Просто так, ми гуляли, я запросила в кондитерську, замовила шампанського. Похвалилася… Ну, звідки гроші… А вона мені: є кращий спосіб. Платять більше, не треба вештатися вулицями, не нарвешся ні на кого. Показала отакі фотокартки.

– Такі – чи саме ці?

– Схожі. На решті не Оля була, інші дівчата.

– Але такі самі?

– Це мистецтво. Їх художники роблять, – Катя знову шморгнула.

– Ти спокусилася? Десь є твої такі самі знімки? Тебе шантажують ними? – Анна не питала – випускала кулі.

– Нема. Я не змогла. Утекла. Тому ми посварилися. Чи… ні, не так. З того дня я уникала Олі, а Оля не шукала мене. Я навіть збиралася сьогодні нарешті побалакати з нею, прояснити все…

– Звідки втекла? Про який день ідеться? Чому втекла? – Вольська натиснула сильніше.

– Злякалася. Страшно стало… в останній момент. Ми вже там були. А коли Оля зайшла – у мене отут щось бомкнуло, – Катя торкнулася скроні. – Зірвалася – і ходу. Двері зачинені. Гаратаю, кричу, в мене істерика, тіпає всю. Тоді він вибіг, ричить – кого, мовляв, привела, усім через неї амба. Так і сказав: амба. Звелів мовчати, знову наказав очі зав’язати туго… Нам обом, Ольку так само не лишав, вона ще шипіла на мене… Вивезли звідти так само, як привезли.

Почуте виглядало абияк накиданою копицею сіна.

– Не барабань, – Анна спробувала зосередитися. – Вивезли – звідки? Привезли – куди? Були там – де? Вивіз так само – як? Він – хто?

– Не знаю, – жалібно промекала дівчина, і Вольській враз щиро зробилося її шкода. – Покажете, то впізнаю. Чоловік, дорослий.

– Тобі шістнадцять. Будь-який старший пан виглядатиме дорослим.

– Йому тридцять… може… Бáки. – Катя пустила до половини розплетену косу, провела двома пальцями вниз від скронь, зображаючи бакенбарди. – Олька називала його просто майстром. Він приїхав по нас в критому екіпажі, коли сіли – дав обом хустки, аби очі зав’язали. Та сама карета чекала у дворі. Висадили, де взяли. Біля Шато-де-Флер.

– Там народу повно, загубитися в натовпі легко, – Вольська мовила до себе, ще трохи подумала. – Кажеш, злякалася. Майстра чи як його там?

– Ось цього. Уявила себе такою – лячно зробилося.

Схоже, Катя зараз не грала. Фото справді настрашило її. Причому настільки, що вона навіть зараз, у себе вдома, у своїй вітальні, ще й коли за дверима батько-поліцейський, не наважилася взяти відбиток до рук. Кивком указала на потрібний.

Він справді вирізнявся серед усіх трьох, Анна теж помітила й відзначила.

Щось вгадувалося небезпечне. Подавало тривожний сигнал, хоча пояснити відчуття Вольська не могла. Але коли вже здатна до ризикованих оборудок гімназистка відчула тривогу, значить, варто зважити.

Вольська взяла фотографію, поклала між іншими двома. Тією, де найменша донька мільйонера й депутата міської Думи стояла рачки із задертою спідницею. І тією, на якій вона теж задирала спідницю, але вже стоячи передом.

На третьому знімку Ольга сиділа в глибокому кріслі.

Теж напівгола, з великим білим бантом на голові.

У ляльковому платтячку.

Зображала зламану – мертву – дівчачу іграшку.