Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 9

– Він не вкусить, не бійтеся.

На підтвердження хазяйчиної правоти пес повернув до ґанку велику голову з трикутниками вух, приязно гавкнув і знову заходився тертися об штанину візитера. Молодик у новенькому віцмундирі вже пересвідчився в миролюбності собаки, що вибіг назустріч. Але все одно боязко зиркав і ступив ще крок назад.

Анна зітхнула, а Христина почула це й почервоніла. Бо вкотре прийняла зітхання як докір на свою адресу. Вольська багато разів просила не брати в голову дурного. Вибір пса став усе ж таки їхньою спільною помилкою.

Хоча сама ідея завести чотирилапого сторожа не була хибною, особливо – після нападу на будинок.

Мешканки пережили небезпечну пригоду на початку липня. Анна саме підібралася впритул до таємної спільноти вбивць. Раніше Вольська лиш відчула її, злочинці тільки замаячили на обрії, заховані в пелені київського туману. Щойно спрямувала на них чоловікову увагу, Івана вбили на її очах. Той, кого душогуби називали Хазяїном, зробив ту саму помилку, що й усі інші, хто знав Вольського як одного з найкращих київських слідчих. Більшість складних і заплутаних справ розкривала його молода дружина, тож ударили боляче – але не туди. Надалі довелося мати справу з Анною, і вона вирахувала кубло. Звісно, без допомоги не обійшлося, і сьогодні Вольська абсолютно переконана: прикру крадійку Розу Лисицьку їй у той важкий час послало небо. Хай би там що не думала про неї віддана Христя – помічниця взагалі без приязні ставилася до більшості з тих, хто оточував королівну.

Розина допомога виявилася вчасною й безцінною, без неї Анна б ніколи сама не добула доказів проти душогубської спільноти.

Але саме Роза привела за собою нападників тієї страшної ночі.

Так, спритна, бувала в бувальцях шахрайка прийняла тоді на себе головний удар і без її вчасної допомоги Анна з Христею навряд чи лишилися б живими.

Але якби двір стеріг пильний собака, сторож попередив би гавкотом про небезпеку й трьох беззахисних жінок убивці не заскочили б зненацька.

Тож після того, як справа остаточно вляглася, перестала цікавити газети й гармидер довкола неї вщухнув, Вольська вирішила завести пса. Христина радісно підтримала й визвалася сама роздобути тварину. У їхньому селі собак мали всі, навіть місцева злидота й голота. Охороняти бідні двори не було від кого. Проте саме злидні робили своїх псів агресивнішими за інших й охоче нацьковували їх на тих, хто не подобався.

Справедливості ради слід згадати, що Іван за життя кілька разів пропонував Анні купити цуцика. Вона щоразу відмовляла, бо побоювалася собак, симпатизуючи котам. У них навіть якийсь час жила кицька, та чимось отруїлася, тож більше домашніх улюбленців Анна тримати не хотіла.

Хто б знав тоді, що доведеться скоро ховати коханого мужа, ще й передчасно…

Вольська довірила своїй помічниці вибір, бо повірила: Христина знається на породах. Просила лиш, аби собака був молодим за віком і красивим, отак захотілося. Як дуже скоро показав час, ставка на собачу зовнішність виявилася фатальною помилкою. Христя довгенько шукала, проводила кожному кандидатові ретельні й прискіпливі оглядини, старанно розпитувала знавців, навіть записувала й потім переповідала Анні.

Урешті вибір постав між однорічною німецькою вівчаркою і на пів року старшим чукотським їздовим псом. Спершу Вольська без коливань обрала німця, спрацював інстинкт викладачки німецької. Та потім, коли сама по черзі глянула на кожного, поміняла рішення. Сибіряк вразив не так благородною статурою, як поглядом блакитних очей – Анна відчула саме в ньому силу й шляхетність породи. Кличка відповідала уявленням: Лорд. Тож Вольська відкинула останній сумнів.

Уже під кінець першого тижня жінки остаточно зрозуміли – красивий пес, чий чорно-білий колір хутра нагадував аристократа в елегантному фраку, до охорони будь-чого зовсім не придатний. До всього сибірська порода робила його погано чутливим до літнього тепла, тож більшу частину дня Лорд вештався в садку, у вишнево-яблуневому затінку. Там же довелося поставити його буду. Загалом собака був добрим, охайним, лагідним, швидко визнав нову хазяйку, за першої ж нагоди лащився і, що найбільш бентежило й наганяло смуток, – дуже рідко гавкав.

Отак воно – вестися на красунчиків…

Але не виганяти ж його, самі приручили.

Коли Христина впустила несподіваного гостя в поліцейському віцмундирі й новенькому кашкеті, Лорд стрімко кинувся назустріч, чим налякав молодика. Та собака просто вирішив привітати нову людину, привітно дзявкнув, обнюхав напрасовані штани й заходився тертися об ногу. За цим заняттям і застала собаку Анна, вийшовши на Христин поклик.

– Дуже милий у вас песик, – ввічливо мовив візитер. – У нас лисичка.

– Справжня? – брови Вольської здивовано стрибнули вгору, мимоволі згадалася Роза.

– Та ну, – відмахнувся гість. – Так називають ісландських вівчарок. Руді, пухнасті, нам подарували цуцика.

– На весілля?

Настала візитерова черга дивуватися.

– Звідки ви знаєте?

– Ви побралися зовсім недавно, – Вольська мовби не чула питання. – На поліцейській службі теж не так давно, припускаю – вступили на посаду десь за рік до весілля. Винаймаєте помешкання, кімнату або флігель. Навіть напевне флігель, – Анна кивнула сама собі. – Ваша дружина з пристойної, шанованої, проте навряд чи дуже заможної родини. Вона дуже дбає про вас і вашу кар’єру. Робить усе, аби ви справили на начальство найкраще враження, бо це – крок до швидкого підвищення. – Говорячи так, вона неквапом спустилася з ґанку, пройшла через дворик до гостя, машинально нахилилася, аби почухати за вухом наспілого зі своїми ласками Лорда, примружила очі. – А ще ви обоє – доволі сучасні молоді люди.

Слухаючи свою королівну, Христина гордо розправила плечі, склала руки на пишних грудях. Її завжди розпирала гордість, коли Анна знічев’я, здебільшого від нудьги, управлялася в прозорливості. На враженого наповал візитера вона дивилася так, мовби вразила його сама.

– Ми… знайомі? – вичавив із себе візитер.

– Не маю честі. Хіба знаю, що служите при канцелярії розшукової поліції. Ви повернули послання штампом до мене, – Вольська кивнула на казенний конверт у лівій руці візитера.

– Антон, – він обсмикнув поли віцмундира. – Резников Антон, син Іванів. Справді служу лише рік. Точніше, чотирнадцятий місяць. Як ви…

– Просто. – Анна перервала не дуже ввічливо, уже охолонувши до гри й подумки шпетячи себе за те, що взагалі почала, припекло показати себе. – У вас обручка на пальці. У розмові ви машинально поправляєте її, причому – дуже часто. Отже, не звикли її носити. Значить, обзавелися нею не так давно. Зблизька бачу: вона не аж така коштовна, проте не дуже дешева. Середня ціна. Тож ваші статки цілком відповідають виплатам, які отримуєте на службі. Могли б купити ще дешевшу, проте статус, Антоне Івановичу, тримаєте марку поліцейського службовця. – Вона легенько посміхнулася. – Згаданий статус ви демонструєте не так нареченій, як її батькам. Тут вартість обручки знову все пояснює: аби її родина була заможною, ви б зі шкіри геть вилізли, а купили б дорожчу, більш презентабельну. Нарешті, тільки не ображайтеся, дівчину із заможної родини ніхто б не пустив за поліцейського чиновника найнижчого рангу. Що ще? – Вольська легенько торкнулася скроні пучкою зігнутого пальця. – А… Ви б не наважилися ні до кого свататися, не маючи постійної й пристойної служби. Тобто ви спершу знайшли її, потім – заявили дамі свого серця про серйозність намірів. Вона, як уже відомо, з поважної, пристойної родини. Тож рішення приймаються не швидко. Так?

– Так точно, – Резников зовсім по-дитячому кліпнув і для чогось поправив верхній ґудзик.

– Кажете, цуцика подарували? Або на весілля, або – незабаром після нього, на новосілля. Не всякий може жити під одним дахом з батьками та собакою. Коли так, новосілля виглядає реальнішим висновком. Квартирна господиня теж може погано ставитися до собак, котів, навіть канарок під своїм дахом. Якщо ви мешкаєте окремо, ризиків нема. Звідси висновок: після весілля ви знайшли флігель. Не в центральній частині міста, але й не на далекій околиці. На службі мусите бути вчасно, молода дружина дбає про це. Серед іншого, про зовнішній вигляд. Штани напрасовані, ґудзики на мундирі блищать. Дружина чистить щодня, вгадала? Ще й зубним порошком, тепер краще бачу білі смужки по краях герба. – Вольська націлила палець на ґудзик посеред тулуба. – Ось пояснення, чому ви молоді й сучасні. Старші люди навіть у наш час здебільшого уникають цього засобу догляду за зубами.

– Відразу видно дружину найкращого слідчого.

Юний Резников щиро вірив – сказав Анні комплімент. Мовляв, навчилася жінка мудрості від чоловіка. Язик запекло від гострого, непереборного бажання відбрити, кинути щось образливе. Натомість порахувала повільно до десяти, потім – ще раз, уже швидко.

– Дякую, – мовила стримано. – Даруйте, затримала вас трохи. Казенний конверт із печаткою – серйозна річ. Дарма до скромної тихої вдови найкращого слідчого людину не пошлють.

Вона простягнула руку. Візитер передав послання, видихнув із почуттям виконаного обов’язку. Відкланятися не квапився, чекав на відповідь. Анна спершу оглянула печатку на сургучі. Брови знову скочили вгору, несподіваний візит почав виглядати серйознішим, ніж спершу здалося. Розламавши сургучне кружальце, Вольська видобула складений удвоє аркуш.

Пробігла короткий лист.

Підвела голову, глянула на Резникова. Потім скосувала на Христину. Зиркнула на Лорда, який крутився поруч і хекав, лащачись. Знову перечитала написане.

– Не відпускайте візника, Антоне Івановичу, – розпорядилася діловито. – Чекайте, поїдемо разом.

– Мені натякнули, що так буде, – обережно проказав візитер. – Аби ви відмовилися їхати, маю наказ переконати вас.

– Цікаво, як би ви це зробили.

– Ви ж їдете зі мною, – зараз Резников говорив упевнено. – Пощо розводитися про те, що вже не має значення.

– Ярівно, а обідати! – Христина сплеснула руками, неприязно глянувши на того, хто своєю появою порушив звичний порядок, запроваджений нею в цьому домі. – У мене ж усе готове, гаряче все!

– Прошу почекати мене, – Вольська кивнула гостеві на альтанку, аж тоді повернулася до Христини. – Подай панові Резникову каву. Потім зайди до мене, допоможеш одягнутися. Якраз на обід я й запрошена.