Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 15

– Знайшла б ти когось йому.

Вони сиділи в садку біля альтанки. Добряк-пес примостився в ногах Христини, приязно дзявкав і махав хвостом. Христя почухала за вухом, як Лорд любив, поцікавилася діловито:

– Сýчку знайти, Ярівно? В’язати? Так ніби рано, молодий ще. Хоча, – повела далі по-філософськи, явно думаючи зараз зовсім не про собак, – для такого діла ніколи не рано. Пізно – буває. У нас у селі живе один…

– Що в тебе в голові, – буркнула Вольська. – Треба, аби його хтось навчив на чужих гавкати й кусатися. Чи хоча б гавкати, інакше пощо ми сторожа у дворі завели й годуємо.

– А-а-а, – протягнула Христя з розчарованими нотками. – Отут не знаю, як раду дати.

– Дізнайся. Нам потрібен злий собака, розумієш? Злий до чужих, добрий до своїх. Є ж якесь дресирування чи не знаю… Словом, оце тобі завдання на найближчий час. Не заводити ж ще одного пса, бо цей дружить з усіма.

– Отут не варто, – погодилася Христина. – Усе ж, Ярівно, розкажу вам історію. Теж у нашому селі трапилася, і якраз про собак.

Анна зітхнула. Помічниця мала настрій побазікати, і зупинити її в подібних випадках не міг ніхто. Хіба станеться щось, здатне перемкнути увагу Христини Попович на серйозніші справи. Наприклад, виникне потреба й нагода когось насварити, а краще – проклясти.

– Значить, жив у нас через три двори Панько Заплава, – задоволена, що її слухають, Христя вмостилася зручніше, легенько відштовхнувши Лорда, і той подибав у затінок саду. – Ой, чому жив – досі живе, дай йому Бог здоров’ячка. Хазяїн, усе є в хаті й біля хати. І мав у дворі здоровенного пса, отакого! – Вона показала руками, і Анна уявила щось розміром з дорослого ведмедя. – А потім Панько забрав собі ще одного собаку, приблудного. Ну, як приблудного… Хутір один згорів, куди погорілим ще пса. Віддавали, хто брав, Заплава й зголосився. Так що ви думаєте, Ярівно? Кобелі хазяїна не поділили! – Христя вдарила руками в поли. – Знаєте, як ото вредні баби сваряться за чоловіка й одна одну за патли на людях тягають! Панько приблудного годує, а отой, здоровило, його від їжі відганяє! Спершу ціла комедія була, люди збігалися поглядіти. Заплава приблудного потай годує – та де, здоровило все одно знаходить! Носом чує! Не витерпів зайда, огризнувся. Тут уже не до комедій, бо таки порвали б собаки одне одного. Довелося Панькові приблудного везти аж у сусіднє село, тут би йому життя не було.

– І для чого ти це мені зараз розказала?

– Не ризикуйте, королівно, – мовила Христя повчально. – Хтозна, як воно піде, коли другого собаку заведемо, злого. Лордові до компанії.

– Тому займися нашим Лордом. Сама ж розумієш, двоє псів – зайвий клопіт. Ще собачих бід нам тут бракувало.

Весь час, поки говорили, Вольська тихенько стукала спицями. З блудною донькою Градова говорила ще хвилин тридцять, вичавила все, що змогла. Сортувати почуте й розкладати по поличках почала ще дорогою з Липок на Татарку. Та все одно найкраще думалося в улюбленому кріслі-гойдалці за необов’язковим, але звичним для рук і мозку плетивом.

Нічого. Хай буде ще одна велика серветка. Знайде, куди прилаштувати. Ось хоча б Коваленку в його холостяцький барліг.

– То що ви виходили? – Христя зрозуміла, що розмову про собак закінчено і її королівна переймається іншим, значно серйознішим. – Може б, я до чогось вам придалася?

За більш як півтора року, що помічниця жила тут, вона чула й бачила достатньо, аби Вольські цілковито їй довіряли. Тепер, коли Анна лишилася сама, ближчої за Христину людини в неї не було. Звісно, є батьки, та й свекор зі свекрухою наполягали не вважати їх чужими. Проте всі таємниці, пов’язані зі слідчою практикою, за межі стін їхнього будинку не виходили.

У Києві, та де – в усій губернії про справжню роль Вольської в житті й успіхах її чоловіка знали четверо. Христя – давніше. Старший слідчий Юлій Харитонов, репортер Гліб Коваленко та шахрайка Роза Лисицька – віднедавна, після Іванової загибелі. І якщо до того трагічного дня Іван радився з Анною і вони зовсім не боялися Христиних вух, відтепер Вольській потрібен був живий співрозмовник. Без того, щоб проговорити історію, вона не могла рухатися далі. Не з дзеркалом же балакати, не з собакою – однаково, що сама до себе, так і звихнутися недовго.

Христя Попович, утаємничена й віддана особа, годилася на роль слухачки цілковито. Ба більше: ще за Іванового життя могла, з дозволу, звісно, висловити свою думку. Адже проста дівчина багато чого також сприймала простіше. Часом саме її думка направляла на правильний шлях, адже Христина не залежала від купи умовностей, що тримали в полоні Вольську.

– Меншенька Пивоварова знімалася голяка, – край спиці підхопив нову петельку.

– Так це ви ще вчора мені показали, – Христя скривилася. – Гидота. Чого їм не вистачає в житті. Сиру мало чи масла, у якому качаються?

– Оленька підбивала до цього Катрусю, доцю пана Градова. Та призналася сьогодні.

– Оту малу лярву, яка гроші у нас біля церкви ледь не видурила? А знаєте, Ярівно, от не дивує мене таке, ні грама не дивує! Яке їхало, таке й здибало!

– Дівчата вже їдуть кудись позувати фотографу. Аж раптом Катрусю лякає дивний знімок, на якому треба зображувати зламану ляльку.

– У мене від тієї картинки теж мурахи шкірою побігли, – визнала Христя. – Дівчисько там справді мов неживе.

– Дивний сюжет, гратися в мертву, – спиці забігали швидше, в унісон із Анниними думками. – Щось мені підказує: донька Пивоварова вскочила в халепу. І халепа ця безпосередньо пов’язана з непристойними фотографіями. Але, – Вольська на мить зупинилася, багатозначно глянула на помічницю, – Оленьку саму хтось до того підштовхнув. Заманюючи Катрусю, вона показала подрузі знімки іншої дівчини. Зі слів нашої знайомої, та виглядала старшою. Це означає, – спиці зарухалися знову, – що справа прибуткова. Вона поставлена серйозно, на потік. Той, кого дівчата знають як Майстра, діє давно й не сам. А гра в поламану іграшку підказує: комусь до вподоби саме такі картинки. Отже, Христю, не напрошується іншого висновку, крім одного – десь у Києві завівся збоченець. Я б навіть сказала, маніакальний.

– Ой! – Христина зойкнула, прикрила рота долонею. – Їх тут, у місті, ніколи мало не було. А тут ще один.

– Чому дівчина не боялася позувати з відкритим обличчям? – Анна вже запалилася так, що відклала почате плетиво на столик. – Зазвичай такі знімки продають у певних, – вона наголосила на цьому слові, – місцях. Не завжди їх купляють босяки й дегенерати. Забавляють себе похабними картинками цілком собі поважні аристократи. Та Господи, гімназисти старших класів залюбки платять за голих жінок заощаджені на обідах гроші! Є ризик, невеличкий, але – є, що одного разу Оленьку Пивоварову впізнають.

– Хіба вона того не знає?

– О! – Вольська задоволено підняла палець. – Дуже мудро сказано, Христю! Гімназистка, донька депутата міської Думи мала б розуміти всі ризики. Та все одно пішла. Чому? Невже така дурна? Навряд. Невже стільки грошей платять, що забула про обережність? Теж навряд. Відповідь одна. Оленька Пивоварова була впевнена – її голу на фотокартках навіть випадково не впізнають. Знімки призначені для дуже вузького кола зацікавлених осіб. І особи ці, Христю, на всі боки фотографії не роздають. Милуються самі. Особливо – оцією, поламаною лялькою. Таких більше, ніж одна. Закладаюся.

– Та ну вас у баню, Ярівно! – відмахнулася Христина. – Чого б я ото з вами закладалася! Кажете, наче в тирі стріляєте, який на Контрактах. Бабах – у точку! Бабах – влучили! Бабах – збили!

Вольська не приховувала, що їй лестять такі компліменти. Аби ще вони підказували розгадку. Чи бодай напрямок, куди слід рухатися.

– Питань однаково забагато, – мовила вона. – На одну знайдену відповідь щонайменше два припадає. Власне, відповідь поки одна і є. – Анна зітхнула. – Дівчисько зникло, воно в небезпеці, це прямо пов’язано з її забавками. Але як до Ольги потрапили її ж знімки? Украла, віддали? Якщо віддали – для чого. Якщо вкрала – навіщо. Вимагали щось в обмін на них? Батькові гроші? Де дівчина їх візьме… Поцупить? Звідки? Та й у неї ж фотокартки, не пластини. Надрукувати можна ще, смисл їх викрадати? Ще й ховати у своїй спальні… Голова обертом, а все лиш почалося.

– Мені що треба робити? – Христина потерла руки.

– Поки нічого. Не дмися, без тебе хоч як не обійдуся, – тут же підбадьорила Вольська. – Є один слід, який ти не візьмеш, і я не зможу. Майстер. Чи так званий Майстер… Його б знайти, відразу б усе прояснилося.

– Ви ж кажете – слід. Отже, бачите його.

– Хтозна, – Анна невпевнено повела плечима. – Ольга не призналася Катрусі, як його звати. Зате поділилася інтимним секретом: має коханця.

– Полюбовник! – ахнула Христя. – Їй же шістнадцять!

– Молода, та рання. Та й вік кохання не зупинить, – мовила Вольська повчально.

– Господь з вами, королівно! Де там кохання, де любов! Блуд, срамота! – у пориві помічниця перехрестилася, сплюнула, знову поклала хреста.

– Неважливо, як воно збоку. Ще менш важливо, як ми з тобою його назвемо. Тут інше важить. Чи є той коханець насправді.

Христина кліпнула очима, труснула головою.

Зрозуміло.

Анна й сама заплуталася.