Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 4

Прохачка справді мала бідненький вигляд.

Їй було років шістнадцять, не більше. Сукенка рожева, ношена, ще й перешита. Це перше, що кинулося Вольській в очі. Та, від кого дівчина успадкувала одіж, стежила за модою, мала смак, але ж фасон минулого року, тепер талії ще вище піднімають і звужують. Плечі й груди закриті більше, проте в цих місцях не дуже охайно висіло: попередниця мала більший розмір. Тканина по краях не обтягувала, висіла вільно. Дівчина раз у раз нервово підсмикувала їх, немов намагалася довести свою цнотливість і делікатність. Нижній край не ховав коричневі черевички з заокругленими носами, і все було б нічого, аби руки, вище ліктів, дівчина не заховала в тілесного кольору рукавички – вочевидь її власні, від чого смак та розуміння міри відразу ставилися під великий сумнів.

– Вас як звати? – вирвалося в Анни найперше.

Мала право сказати незнайомці ти, але виховання не дозволило. Дівчину ж чемне звертання зовсім не збентежило, так, мовби до неї щодня говорили чемно. Кліпнула великими, повними вологи очима, знову машинально підсмикнула край сукні на грудях, далі заправила каштанові коси під дешевий солом’яний капелюшок.

– Ліза, пані. Лизавета Мироненко за пачпортом.

– Від кого рятувати, що загрожує?

Поруч виросла Христина, трохи відтерла Вольську крупним плечем, спитала строго:

– Ти чого до пані чіпляєшся, халамиднице?

– Господь з вами, тітонько! Ні до кого не чіпляюся, лиш прошу заступництва в добрих людей!

– Усе гаразд, тітонько, – легенько шпильнула помічницю Анна. – Сама ж бачиш, на жебрачку бідна Ліза не схожа.

– То ви, Ярівно, жебраків не бачили, – буркнула Христя.

Вона трохи образилася за тітоньку, і не на незнайомку в старому платті. Бо ж одна справа, коли хтось чужий від незнання її так називає. І зовсім інша, коли дражниться та, у кому Христина Попович душі не чує й за котру життя віддати готова. Ну, нехай не відразу життя, але здоров’я покласти – так.

– Не прошу я Христа ради! – тепер образилася вже дівчина. – Захисту шукаю в добрих людей, розуміння. Свято велике сьогодні, зранку не працюємо, мадам відпустила на службу. Я сюди прийшла, подалі, аби ніхто знайомий не побачив.

– Чекай, – насторожилася Вольська. – Мадам? Здається, так називають…

– А ви вгадали! – Ліза не дала їй завершити, тепер у круглих очах блимнув вогник виклику, хоч відразу й згаснув. – Салон мадам Ставніцер, на Благовіщенській[1]. Знаєте? Хоча… – щоки запашіли. – Ой, вибачте. Звідки ж вам знати…

– Я, Лизавето, знаю про деякі місця в Києві більше, ніж мені б хотілося. – Анну трохи здивувала власна сухість, тож далі пом’якшила тон, говорила вже більше до Христини. – Там справді салон, не якийсь дешевий бордельчик, яких повно на Хрещатику. Про Поділ узагалі краще помовчати. Працює офіційно, під наглядом поліції. Червоний ліхтарик над дверима тамтешню публіку не бентежить, хіба дами місцеві носами крутять. Зате поруч – університет, наш Латинський квартал[2]. Студенти, котрі не з бідних, мадам Ставніцер справно навідують.

– Ви так кажете, наче там були, – вирвалося в дівчини.

– Е-е, дівко, язика припни! – Христя піднесла голос. – Забагато собі дозволяєш!

– Нічого, – примирливо кивнула Вольська. – Дівчина хвилюється, зваж на це.

– Я її зараз так схвилюю…

– Ти-хо! – Анні довелося піднести голос. – Послухаймо людину. Просто так, ще й у свято, аж звідти сюди, на Татарку, до церкви не йдуть. Відійдімо.

Анна рушила першою, пройшла повз жебрацький ряд, уже не звертаючи на злиднів увагу. Христина, увійшовши в улюблену роль суворої церберші, грубувато підштовхнула Лізу. Даючи тим самим зрозуміти: дівчат із сороміцьким статусом не поважає, тим більше – коли беруть волю й чіпляються біля храму до порядних людей. Так, невеличким гуртом, вони пройшли вглиб вулиці, й Вольська нарешті знайшла зручне для розмови місце під розлогою липою. Стала так, аби нова знайома опинилася спиною до стовбура, запитала строго:

– Кажіть, дорогенька, але не думайте крутити.

– Дорогенька, – пирхнула Христя. – Ще панькатися з такими.

– Ти даси комусь, окрім тебе, сказати слово? – тепер Анна вже не грала, поведінка Христини справді почала дратувати.

– Мовчу вже, мовчу, – вона навіть відступила на крок далі, та вуха нашорошила, перечепила кошик на згин правої руки, ледь витягнула коротку шию.

– Бачу, ви, пані, особа поважна. – Ліза кумедно чмихнула носиком, прямим із невеличкою, дуже милою горбинкою. – Зрозумієте бідну дівчину, яка наробила дурниць. Таких, що перед батьками соромно. А тато в мене – судовий пристав у Чернігові. От як йому буде дізнатися, де єдина доця була від травня…

– З того, що вже почула, зрозуміла одне: ви служите в борделі, нехай не найбруднішому, – відрізала Вольська. – Чого вам треба від мене? Чим, на вашу думку, можу прислужитися?

– Хоча б послухайте мою історію, – дівчина жалісно кліпнула очима. – Усе зрозумієте.

– Якщо вона коротка.

– Дуже коротка, – Ліза зітхнула. – Я втекла з дому на свою голову.

– Років вам скільки? – уточнила Анна.

– Шістнадцять.

– Так я чомусь і подумала. Отже, ви втекли з дому. Пристрасне кохання?

– Ви як знали…

– У вашому віці в розпал весни юні панни тікають із домівок саме через амурів. Гадати особливо не треба. Кавалер ваш виявився негідником? Спокусив і кинув?

– Думки читаєте.

– Трошки знаюся на житті, – Вольська ледь посміхнулася. – Він офіцер чи художник?

– Ой, з вами вже страшно.

– Не треба боятися. То як?

– Художник, – сумно зітхнула Ліза. – Ще вірші пише. Гарні такі, щемливі. Про кохання, природу, природу кохання. Малював пейзажі, Десну, мене біля річки… Не знаю навіть, коли й чому вирішила йти за ним на край світу. Жили ми з ним…

– Ім’я в художника є?

– А? Так-так, Вася… Василь Деснянський, тому й на Десну тягнуло.

– Не чула про такого, – гмикнула Вольська. – Це ще нічого не значить. Хіба крім того, що ніякий ваш пан Деснянський не художник.

– Ми в його майстерні жили! – вигукнула Ліза. – Підвал цілий на Кловському узвозі! Там картин – во! – дівчина зробила руками жест, котрий мав би означати велику кількість. – Ще й гарні які! Мене він малював, кажу ж вам! Справжній художник!

– Але ви через нього опинилися в салоні мадам Ставніцер, – нагадала Вольська. – Справжнісінькому борделі.

– Його, Васю, вбити хотіли, – дівчина схлипнула. – Бачили б ви їхні мармизи, панночко! Заріжуть, ще й через тіло переступлять.

– Хто?

– Не знаю, він не казав. Без того видно – страшні люди. Гроші з нього вимагали. Вася попросив виручити. Ну, трохи пожити в салоні, побути з мужчинами. Публіка там, каже, добірна, не скривдять. Він за мене матиме від мадам винагороду. Стане, щоб відкупитися. Потім роздобуде ще грошей, викупить мене назад.

– І зник, – це було не питання.

– А в мадам мої документи, – кивнула Ліза. – Каже, що я зможу піти, щойно поверну борг. Ну, викуплю себе назад, розумієте…

– От паскуда! – не стрималася Христина, яка під час сповіді різко поміняла ставлення до дівчини. – За горлянку б того Васю потримати! Ярівно, знаєте, скільки наших, сільських дівчат до таких засранців у тенета залазить? Їдуть же до Києва на заробітки, а тут на них отаке чекає! Управи нема на шахраїв у штанях! І на мадамів отих! Фу, Господи, твоя воля! – вона перехрестилася вільною рукою. – Хай Бог простить, що у велике свято про таку гидоту говоримо.

– А біда, Христю, не розбирає, коли свято, а коли – будень, – філософськи зауважила Вольська, знову зосередившись на дівчині. – То вам, значить, гроші потрібні. Викупити себе.

– І швидко! – Ліза знову зробила круглі очі, витерла набіглу вологу. – Я батькам відписала кілька разів. Збрехала щось, аби не шукали з поліцією. Тільки ж то було до салону. Втекти не можу, куди без документів. До поліції податися – признатися в усьому. Тато знатиме правду, і не лише він. Ганьби на весь Чернігів, воно йому треба.

– Раніше треба було думати, – строго мовила Анна.

– То що ж тепер робити, пані? – дівчина схлипнула. – Сто рублів усього. Не думайте, я віддам! – заговорила швидко. – Тобто, тато надішле з великою вдячністю, щойно повернуся. Я ж усе на Васю навішаю. Мовляв, спокусив, голову заморочив, кинув. Добрі люди грішми виручили. А де я була ціле літо – кому яке діло? У бабусі, у неї маєток під Сновськом[3], економія[4].

– На вашу думку, я маю для вас зайвих сто рублів?

– Ярівно, я маю! – не витримала Христя. – Не можу слухати такого, бо ж кажу – купу історій чула про таких ось бідолашних дівчат! А ця, бачте, зовсім дитина! І як такого Васю земля носить! Художник! Розмалювала б я йому рило свиняче! – вона войовничо стиснула кулак.

Вольська не відразу звикла до манери своє служниці-помічниці слати прокльони з будь-якого приводу. Христина Попович робила це смачно, охоче, і часто вигадувала сама. Причому чимало прокльонів складали такі солоні, непристойні слівця, яких Іван Вольський, за його зізнанням, ніколи не чув від пропечених босяків-кримінальників. Анна навіть припускала, що Христя цілком може стати в пригоді котромусь університетському професору з народницькими поглядами. За нею можна, а то й треба записувати, потім – укласти словник. Звісно, якщо дозволять надрукувати – але прикритися потребами науки можна, дозволять. Під соусом старовини.

– Дурню впорола дівка, а ви хіба молодою дурного не робили? – Христя тим часом не могла зупинитися, чим далі, тим більше накручуючи й розпалюючи себе. – Я робила! Таке творила, ох творила! І битою була, за що мамі досі красно дякую! Судовий пристав не обдурить! Захована в мене «катеринка», за рік відклала. То нічого! У свято, ще й на добру справу – даю!

Поки говорила, Лізине личко поволі світлішало.

– Дай вам Боже здоров’я, тітонько! – вичавила дівчина, ледь стримуючи сльози.

– Та хай уже, – тепер Христя пропустила тітоньку повз вуха.

– При дверях у салоні досі Семен стоїть? – спитала Вольська, відразу пояснила: – Колись городовим служив, та вулиця якраз була його постом, так би мовити. Вони з мадам Ставніцер давні друзі. Як пішов у відставку, вона забрала його до себе. Свій, усе знає, гроші ті самі. У нього ще вуса руді.

– А-а-а! – протягнула Ліза. – Я й не знала, де той дядечко рудий служив раніше. Кого, думаю, він мені повадками нагадує! – раптом дівчина збавила темп, підозріло примружилася. – А ви звідки знаєте?

– Ви, Лизавето, мали б за час нашого короткого знайомства переконатися: випадково зустріли ту, котрій, так уже склалося, відомо забагато. Тому я вам і повірила. Ходімо, вип’ємо чаю, розкажу про себе більше. Як захочете, звичайно.

– Куди? – не зрозуміла Ліза.

– До мене. Я тут не дуже далеко мешкаю. Ми, – виправилася, зиркнувши на Христю. – До речі, від вас вимагала назватися, сама забула. Вольська, Анна Ярославівна.

– Хоч знатиму, кому дякувати. Тільки… до вас справді йти треба?

– Як ви розумієте, таких грошей при собі не маю. Ось Христина, моя, – Анна на мить замислилася, добираючи слово, – моя компаньйонка, погодилася виручити вас. Але ж гроші й не при ній. Прогуляємося.

Ліза зовсім заспокоїлася.

– Коли так – запросто. Я ж вам признаюся: мене до вас ніхто слухати не хотів.

– Скількох питали?

– Ой, не рахувала. Не всі люди злі, Анно Ярославівно.

– І не всі дурні.

Знайомий тон насторожив Христину. Щось небезпечне відчула й Ліза. Невпевнено ступила пів кроку вбік від стовбура. Анна не зрушила з місця, сказала дуже буденно:

– Христю, а тепер кинь кошик. Тримай її, бо втече.

Не розрахувала спритності.

Дівчина, певно, готувалася до чогось подібного – надто швидко почала рухатися.

Христині справді завадив кошик. Кидати на землю не хотіла, дуже любила порядок. Нахилилася, щоб поставити. Дівчина тим скористалася: штовхнула напівнахилену Христю. Та втратила рівновагу, поточилася, незграбно гепнулася.

У той момент Ліза встигла відскочити, тож Христина впала просто під ноги Анни.

Вольська хотіла бігти навздогін. Але втікачка бігла широкими стрибками, за короткий час устигла відірватися, мить – шаснула за найближчий ріг, зникла з виду. На коротку сутичку звернули увагу хіба місцеві хлопчаки. Один зареготав, другий – засвистів услід дівчині, вклавши до рота два пальці. Потім обоє, не змовляючись, розвернулися до Анни, яка саме допомагала Христині підвестися. Нагнулися, дружно обсвистали їх.

І зареготали під прокльони, які безбожно заглушали церковний передзвін.