Читать книгу Римські цифри - Михайло Блехман - Страница 3

А у березні по-справжньому похолоднішало.

Щоправда, не було божевільних в’юнких поземок-вісімок, не було зарозумілого улюлюкання та завивання за вікнами.

Але був траурно чорний, плаский, як дурний жарт, репродуктор на стіні в їхній єдиній кімнаті, що каркав не згірш будь-якої ворони.

Марія Ісааківна та Володимир Федорович пішли на роботу. Самуїл – до свого медінституту: там, як і передбачав Володимир Федорович, відмінили відміну занять. А Клара з Михайликом залишилися вдома.

Було саме п’яте березня. Михайликові два місяці тому піщов другий рочок.

Зовсім начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хіба то були проблеми? Найбільша з них – це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подіти свої руки. Він усе тягнув до рота і жував усе підряд, ба, навіть те, що ніколи не жувалося.

Начебто мало вже хоч трішки ж потеплішати…

Репродуктор помовчав, збираючись із духом, і прорік, нарешті, те про що не міг уже змовчати.

Те, що пробачити йому було неможливо…

Він сказав це голосом, яким колись оголошував про початок війни, а зовсім ще нещодавно – про Перемогу. Голосом, що не розмінювався на дрібниці. Голосом, який говорив тільки те, що, окрім нього, ніхто більше озвучити не насмілився б.

Він насмілився.

Репродуктор, ніби аж почорнівши з горя, зібрався таки з духом і сповістив своїм урочисто-печальним голосом останні новини. Кларі здавалося, що вони й насправді будуть останніми.

Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоїти його, – ось і не привчай дитину до рук, – але він ніяк не заспокоювався, бо вона і сама плакала – як ніколи…

Раніше у неї не було причин плакати, тим більше – так…

Коли більше року тому вони з Самуїлом у передноворічний грудневий вечір йшли до пологового будинку і вона час від часу сідала в замети, аби перевести дух, їй було боляче, – але зовсім не так, як зараз… Той грудневий біль мав якийсь сенс, і якби у Клари були сили радіти йому, вона б раділа… А цей, березневий, був дико недолугим і безнадійним. Найгірше за все те, що – зовсім безнадійним. Який же сенс у тому, що немає надії? Надія – це ж і є сенс, адже так?…

Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надія при тому все одно залишалася.

І лише зараз, лише цього лихого дня, який так і не став весняним, надії не було ніякої.

Клара та Михайлик плакали – якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увірвалися з вулиці зимові стогони, що, здавалося, вже стихли до наступної зими.

І голос у репродукторі хотів би заплакати з ними, але йому було не можна. Він не міг дозволити собі цього. Тільки їм…

А бюст у формі генералісимуса, що стояв на шафі, не моргаючи і, мабуть, зовсім не підозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вікно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.

Дивився і не знав, що його вже немає.