Читать книгу Римські цифри - Михайло Блехман - Страница 5

Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…

Михайло Петрович, помітивши в ній і Самуїла, розчулився, обійняв його і, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:

– Слухай, Сеню, це мені здається чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?

Самуїл розсміявся на верхньому рівні свого коронного «ля» другої чи якоїсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто років тому, виконував для мліючих подружок чи колег-слюсарів, що заздрили йому тоді по-доброму, одну з незчисленних своїх неаполітанських пісень:

– Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на від’їзд до Верхнього. Це вона мене відгодувала і відпоїла.

Михайло Петрович посміхнувся:

– Розумниця, дай їй, Боже, здоровя. Які ж у вас тепер плани?

– Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цілісінький будинок виділяють. Справжня сільська хата.

– Знаю, знаю. А дитина? Залишаєте на бабусю з дідусем?

Самуїл похитав головою:

– Теща працює майже цілодобово, з відряджень повертається хіба що переночувати. Вона у нас проектує всілякі теплоелектростанції, я вам розповідав. І Володимир Федорович також працює, тільки у відрядження не їздить.

– А чим він займається?

– Залізницею. Прекрасна людина, взірцева просто. Аби вжитися з моєю тещею, доводиться бути відмінною людиною… До речі, мені тут Кларонька розповіла, як французи називають таких людей, як мій тесть. Не знаєте?

Михайло Петрович похитав головою.

– «Бон пер» вони таких називають, – сказав Самуїл. – Мені спершу почулося «старпер», бо французької, на жаль, не знаю… Але наш тесть – ніякий не «стар» і, тим більше, ніякий не «пер».

Він розсміявся, наче доспівав неаполітанський куплет.

– Та ні, Михайле Петровичу, поїдемо утрьох, звичайно. Кинути хлопчину, та ще й на три роки – це в наші плани не входить. Буде він у нас сільським хлопцем. І хай це буде нашим найбільшим «горем», як кажуть мої мама і теща.

– Мені одну склянку без сиропу, будь ласка, – попросив Михайло Петрович. – А тобі, Сеню?

– Мені з вишневим сиропом.

Випили газировку неквапно – бувають дні, коли спішити нікуди. Потихеньку пішли центральною алеєю Саду Шевченка, повз лавочки, на яких молоді і дуже молоді жінки читали книжки ще, слава Богу, маленьким дітям, а схожі на дорослих дітей чоловіки грали в шахи.

– Тобі там непросто доведеться, – зауважив Михайло Петрович. До тебе медпунктом у Верхньому завідував якийсь п’яничка, тож розвалив усе. Як у нього усе Верхнє поголівно не вимерло, дивуюся відверто. Не лікарем Божою милістю був, а коновалом немилістю дідька. Не осором нас там.

– Не осоромлю, Михайле Петровичу! Даю слово. Та я його, власне кажучи, ще шість років тому дав, коли ви мене до медінституту приймали.

Михайло Петрович посміхнувся:

– Як там Клара?

Самуїл, помовчавши, відповів:

– Зараз уже все гаразд, наче не переживає більше. Що робити – жити треба ж… Інститут закінчила з червоним дипломом.

– Хто б сумнівався! – відгукнувся Михайло Петрович.

– Утрьох будемо трудитися у цім нашім Верхньому. Я буду лікувати, Кларонька – захищати, Михайлик – рости. А далі подивимося.

– Де ти осягав українську мову? – схвально запитав Михайло Петрович.

– Так я ж, Михайле Петровичу, закінчив українську школу в Луганську. Ще й німецьку там вивчав. Якби довелося лікувати німця, певен, зрозумів би – де у нього що болить, на ноги підвів би любесенько.

– Так, якщо це «щось» у нього лікується, – посміхнувся Михайло Петрович. – А ким Клара буде працювати у вашому Верхньому?

– Адвокатом, як і мріяла. Вона, щоправда, і перекладачем хотіла бути, і філологом… Але вийшло, бачте, тільки адвокатом.

Самуїл знову розсміявся.

– Гадаю, – обняв його за плечі Михайло Петрович, – зовсім навіть не «тільки». Адвокатом вона, певен, буде чудовим, професійним, ну, а все інше за неї, дасть Бог, колись Мишко надолужить. А професіонал, Сеню, це справжній любитель, на відміну від аматора, лжелюбителя. Ви обоє – любителі справжні.

Випадкова хмаринка припливла з-за Держпрому, підморгнула і ствердно бризкнула теплим, короткочасним дощиком.