Читать книгу Римські цифри - Михайло Блехман - Страница 6

– Гарно у тебе, татку! – сказала Клара, всідаючись на улюбленому, єдиному дивані. – Майже як у нас. А де Берта?

– У неї сьогодні робочий день, тож я на господарстві, – відповів Зіновій. – Можу поспілкуватися з єдиною донечкою, сказати щось розумне, якесь напуття. Бо ж, коли приїдете офіційно, усім святим сімейством, буде вже не до напуття, вся душевна енергія піде на Михайлика.

– Ця енергія нікуди не подівається, – посміхнулася Клара. – Вірніше, чим більше її витрачаєш, тим більше прибуває.

Зіновій кивнув, затим запитав:

– Слухай, ну як ви вирішили щодо дитсадка? Є там дитсадок? І взагалі…

Клара похитала головою – чи то байдуже, чи то все-таки трохи стурбовано:

– По господарству та з Мітуликом нам буде Надійка Писаревська допомагати. Це місцева дівчина, нам дали її адресу, ми вже з нею списалися. Будемо у неї жити, вона буде готувати їжу і за Мітуликом доглядати.

З платівки Бернес співав «Темну ніч», а в кімнаті на розі Маяковського та Сумської було світло і затишно. Клара подивилася на платівку і зітхнула.

– Це пісні стомлених чоловіків, а не аж зайво бадьорих «перемірків», – зауважив Зиновій. – Якщо така людина говорить, що з тобою все буде добре, значить, йому можна і треба вірити.

– Згодна, – прогнала сумніви Клара. – Гірше зневаження майбутніх труднощів – лише їхнє перебільшення.

– Ось це слова моєї доньки, а не вихованки пансіону благородних дівиць!

Клара розсміялася.

– Отже, я недостатньо благородна? Чи вже не дотягую до дівиці – чи то пак, перетягую? Скажи прямо, татку, маніритися тут не годиться!

Зіновій поцілував її густе чорне волосся, неначе старанно завите, а в дійсності – майже від народження хвилясте. Не кучеряве – так було б усе-таки не надто красиво, – а саме в міру хвилясте. Втім, як це у Клари може бути щось та не в міру?

– Значить, будеш захищати невинних? – посміхаючись, запитав Зіновій.

Клара навзаєм поцілувала батька і, не замислюючись, – адже вона вже й так достатньо передумала про це на лекціях професора Фукса, – відповіла:

– І винних також. Audiatur et altera pars – тобто нехай я буду почутою. Я, татку, і є та сама «протилежна сторона», і я хочу, щоб мене чули і дослухалися. А без мене так ніколи й не розберуться, хто винен: «народ, що камінь божеством вважав, чи ниций кат прекрасного творіння».

Зіновій сів у крісло, слухняно і з задоволенням слухаючи доньку.

– Можна, звичайно, страчувати усіх без винятку, на лобному місці. Але для того треба лише кільканадцять вбивць, до того ж не «поганих», як ті, кого вони вбиватимуть, а «хороших», аби вони вбивали тільки визначених кимось «поганих». У начальства ж тонкі види, як говорять Гоголь та Володимир Федорович. Начальству видніше.

Зіновій пожалкував, що кинув палити. Вийняв кілька монпансьє з кольорової бляшаної коробки, яку Клара принесла йому в подарунок від Володимира Федоровича, посмоктав їх, потім розгриз і з’їв. Мабуть, саме красива бляшанка надавала маленьким різнокольоровим льодяникам особливий присмак. Навіть палити розхотілося, так було смачно.

– Начальству, – замислено сказав Зіновій, намагаючись не обвалювати на Клару все, що коли-небудь усе одно обвалиться, – без огляду на його «тонкі види», завжди чогось, та не видно і завжди чогось та не вистачає. Одному – пасовищ для незчисленних скакунів, іншому скринь для небачених скарбів, третьому – просто тісно, жити ніде бідоласі. Ну, й не жив би, навіщо свої проблеми вирішувати за чужий рахунок?

Клара посміхнулася:

– Мабуть, у нього немає власного рахунку, от і доводиться користуватися чужим.

Помовчали.

– А це Верхнє, – спитав Зіновій, – що це за населений пункт такий? Якщо це – дрімуче село, то навіщо там адвокат?

Клара ствердно похитала головою:

– Верхнє, татку, хоч і село, але зовсім не дрімуче. У всякому разі, я намагаюся на це надіятися, а Сеня мені в цьому допомагає. Усе, що не робиться, – на краще.

– А що не робиться, доню?

– Щоб це зрозуміти, треба спершу щось зробити. Ну, а те, що зроблене, – вже зроблено, – продовжила Клара. – Райцентр, селище міського, зазнач, а не зовсім уже сільського, типу. А я буду адвокатом районної прокуратури.

На обличчі Зіновія промайнув вираз гордості за доньку та частково й за себе.

– Це зовсім інша справа, – зауважив він. – А персоналії тобі уже відомі? Я маю на увазі не підзахисних, а начальство.

– Я дізнавалася (щоби Клара не дізналася?): мій начальник – адвокат району, його звуть Никифор Федорович. А от прізвище, татку, боюся промовити.

– Чому ж так?

– Вивести рідного батька з рівноваги – не тільки безжалісно, але й надто легко, а от увести назад – незміримо складніше. Надіюся лише на твій фронтовий гарт.

Зіновій виколупав з бляшанки червону цукерцу, потім, мабуть, щоби притлумити хвилювання, – й жовту.

– А саме?

– Даремно ти наполягав, – зітхнула Клара. – Ну, гаразд. Гнида – його прізвище. Тільки не «Гнида» a la russ, а одвічно полтавська Гнида.

Вона вимовила «г» по-українськи – як дзвінке «х».

Зіновій відколупнув третю цукерку, зелену.

– Мало там що, – заперечив він, заспокоюючи і Клару, і, здається, себе також. – Прізвище саме по собі зовсім нічого не означає. Я ось – Стольберг, ну і що в мені від сталевої гори? Ти тепер – Блехман, але на бляхаря зовсім не схожа. Або візьми династію Романових. Одне й те ж самісіньке прізвище, а якщо вдуматися, люди всі – зовсім різні, навіть нічого, можна сказати, спільного, особливо між такими, як, наприклад, Олександр ІІ і такий же другий, але Ніколашка.

Клара подивилася на нього чи то з сумнівом, чи то з надією.

– Ти мені все-таки не відповіла, – Зіновій перевів розмову на іншу тему, більш предметну. – Тобі ніколи не хотілося стати не адвокатом, а прокурором?

– Інколи хочеться, – відповіла Клара, майже не замислюючись. – Таке, буває, бере зло на всяку сявоту. Розвелося її… До війни усе-таки їх стільки не було… А тепер, боюся, настає сявотська ера.

– Це в тебе вікове, доню! – розсміявся Зіновій. – Раніше було краще, зараз стало гірше, а буде зовсім поганюче – коли постарієш. Або зовсім ніяк не буде.

– Татку, ну ти ж мене знаєш. Мені завжди добре. Але сявок раніше стільки не було. Особливо зараз їх може розплодитися, як ніколи.

– Ну, сявки та ракли – це явище вічне, – усміхнувшись, кивнув Зіновій. – Ти просто не одразу почала їх помічати. До війни тобі було – всього нічого… Щоправда, зараз і дійсно багато що зміниться, але сявкам привільніше, гадаю, не буде. Ну, хіба що ледь-ледь.

Він знову розсміявся. Клара подумала, також кивнула і продовжила, зовсім не засмучено, не зважаючи на невеселість теми:

– Уже стало, татку, і не ледь-ледь. Обсявили все довкруж. Подивишся на такого: усе ж у нього є, то чого йому ще треба? Чого ж він казиться? Ну, був би якийсь нещасний, голодний, або ще якийсь-там, а то ж, ген, стільки ситих сявок – глузду не добереш! Буття ж має визначати свідомість, а воно поводить себе непередбачувано, як перезріла дівиця.

– Ну ось, а ти збираєшся їх захищати?

Клара знову недовго подумала.

– Якщо не існуватиме altera pars, значить, сявки перемогли.

– Сявки no pasaran! – весело підняв стиснутий кулак Зіновій. Інша рука в кулак не стискалася: три пальці відірвало під Сталінградом, разом зі шматком рукояті кинджалу, коли вони ішли, вірніше, бігли, мороз був скажений, в рукопашну і він зчепився з дивовижно дужим фріцем.

– Мабуть, – Клара зітхнула, – є категорія людей, котрим призначено бути сявками. Як деяким – холопами, скільки не відміняй холопство. І скільки потому не стріляй у тих, хто його відмінив.

– Та й хто такий – сявка? – стенув плечима Зіновій. – Той же самісінький холоп, тільки ситий та не битий… Але проблем довкола і без того вистачає, донечко. Сявки – не найбільша, ти ж знаєш…

Клара похитала головою:

– Це, таточку, все з однієї опери, усе – ланки одного ланцюга. Маленький сявка – маленькі проблеми. Великий – великі.

Зіновій зітхнув: ще й які!.. Поставив іншу платівку – Шульженко.

– Молодець, землячко! – похвалив Зіновій. – Скільки часу не мине, ніякий прогрес не замінить мистецтво.

Клара замислилася ще довше. Подивилася у вікно, повз їхні вікна саме проїзджала «четвірка», акуратно тримаючись штангами за електричні проводи. Темно-коричневий дерматин сидінь так затишно пахне, але зараз тимчасово – не для Клари, а для не чисельних пасажирів: у суботу вранці в тролейбусі народу небагато.

– Знаєш, татку, я гадаю, – промовила вона, помовчавши, – що прогрес і цивілізація – це зовсім різні поняття. Більше того, вони – протилежні. Чим більше прогресу, тим, врешті-решт, менше цивілізації… Мистецтво – це частина цивілізації, як, скажімо, Римське право. Або «Війна і мир».

Зіновій теж помовчав перед тим, як відповісти:

– Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодіяльність. Зробить його хорошим для всіх – на будь-який смак, як пиріжки з лівером.

– Саме так! – погодилася Клара. – А хіба може бути культура масовою? Масовим може бути тільки невігластво… не приведи, Господи, аби настали такі часи, коли «Війна і мир» подобатиметься усім. Усім – значить, нікому.

– Або твій улюблений Бенедиктов, – додав Зіновій.

Клара розсміялася:

– Якщо сявки скажуть, що їм подобається Толстой чи Бенедиктов, я і того, й іншого розлюблю на знак протесту.

– А якщо вони дуритимуть просто? Хіба ж варто довіряти сявкам?

– Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара. – У мене й місця такого немає, до якого б мені були усі ті сявки разом з їхніми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливіша. А самодіяльність – якою була, такою і залишиться, нікуди не подінеться.

– Отож-бо, – погодився Зіновій. – У мистецтва і халтури – єдина спільність: вони вічні. Ти помітила, звичайно: дурня постійно проявляє твердість характеру, бо м’який знак у цьому слові і в цьому понятті відсутній.

І він пішов на кухню розігрівати зварений Бертою розсольник.