Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 2

Антін Кривда успішно склав останній екзамен і дістав схвальну рецензію на магістерську працю.

Швидко піднімався угору по вулиці Руській, часом підбігав, комусь там вклонявся посміхаючись, але не сповільнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув і, ледве стримуючи бурхливу радість, статечно, як це належить магістрові філософії, попрямував до дверей помешкання двірнички, в якої прожив п’ять студентських літ. Мав намір постукати, увійти і, згідно з усіма правилами доброго тону, манірно вклонитися: «Маю честь, шановна пані, сказати вам…» Але двері нараз відчинилися, і на порозі стала стара згорблена жінка в чорній хустині, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухі руки об поділок і, насторожена, спитала:

– Ну?…

– Пані Маційова, пані Маційова! – підбіг Андрій і схопив її за руки. Більше нічого не сказав, та його радість упала світлом на обличчя старої, розгладила чоло й відбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах під очима.

– Склав! – Кривда стиснув Маційову в обіймах, а вона, дивна, замість сміятися, захлипала на його грудях.

– Поїдете…

– Ні, ні. Я ще побуду у вас трохи.

Антін наспіх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комірця модну краватку, чистив водою засмальцьовані рукави вихідної блузи, причісував перед дзеркалом непокірного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стінному календарі, знайшов сьогоднішнє число – дату закінчення університету. Антін вийняв червоний олівець, підкреслив дату і враз згадав: сьогодні йому двадцять сім років! А він забув про свій день народження!

«Двадцять сім літ… – міркував. – І мало, і багато. Багато, коли подумати, що нічого корисного досі не зробив, а мало, бо що ці роки проти довгого людського життя».

Дивився на своє зображення в дзеркалі й говорив до невисокого густобрового юнака:

– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тільки це вбрання…

За п’ять літ не міг заробити на порядний одяг. Але сьогодні все це здавалося такою дрібницею…

Хтось постукав у двері.

– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: ні театр, ні кіно, а тільки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1] Зрештою, я згодний хоч до дідька на вечерю. Ти розумієш, у нас сьогодні кінець! Кінець, що стає початком. Діалектика! A-а, ти ж не цікавишся філософією. Та це дурниця. Сьогодні й філософ збожеволів би, побачивши, що всякі дурні стають філософами.[2] Ну, чого так дивишся?

– Чекаю, коли перестанеш торохтіти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогодні до себе на вечерю. Зрозумів?

– Оце і все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дідька було б веселіше! Старий дивак навіть такого дня у товаристві за столом доводитиме раціональність порівняльного методу в мовознавстві. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли він устиг тебе запросити?

Антін незадоволено глянув на товариша. Що це він вигадує? Хотів категорично відмовитись, але від самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак. Хвилясте русяве волосся, голубі очі, рівний ніс і ямочка на підборідді надавали хлопцеві майже жіночої краси.

Антін вдивлявся в нього і приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не міг зрозуміти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серці хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнім часом почала було пригасати.

Владек трохи зам’явся, відповідаючи. Це, мовляв, зовсім випадково, його викликав професор Мохнацький у важливій справі. Антін, видно, не знає, що Владека залишають асистентом. Тут нічого дивного, адже він весь час працював у славістському гуртку і, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав і принагідно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антін упирається, він же завжди був про Мохнацького найкращої думки.

Антона нітрохи не здивувала така новина. Когось же повинні були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тільки те, що професор, хай він і дуже розумний, зіпсував своїм запрошенням план їхнього відпочинку.

– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собаці хвіст?

– Твого імені не назвав, проте сказав: «Беріть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».

– О, дякую! Однак мені не випадає йти.

– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навіть тобі не хочеться. Мені треба бути. А як я сам? Крім того, я зовсім недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендітне створіння, янгол! Сам побачиш. Ну, підемо, правда?

Антін кивнув головою, всміхнувся.

– Бачу, в тебе є ще і вроджене уміння у всьому добиватися успіхів. Бажаю щастя, майбутній зятю професора Мохнацького! Що ж, підемо. Мені важко в чомусь тобі відмовити.

Двері гостям відчинив сам професор. Виставив чорну борідку й хвилину вдивлявся, немов хотів переконатися, чи ці люди гідні переступити поріг його житла. Потім стримано:

– Заходьте.

Жестом запросив сісти. Гості квапливо виконали запрошення. Мовчали.

– Отже, абсольвенти,[3] – порушив мовчанку професор, нахиливши вперед голову, щоб поглянути на хлопців поверх окулярів.

– Так, пане професоре, абсольвенти, – чемно відповів Владек.

– Ага-м-м…

Професор зняв окуляри й витер їх хустинкою. Владек скромно сидів на краєчку м’якого крісла й дивився кудись у куток. Антін розглядався по вітальні. Сподівався побачити в покоях Мохнацького розкішні меблі, килими, фотелі, люстри, але всього цього не було. Майже половину кімнати займали величезні шафи, набиті книжками. Антін напружував зір, щоб прочитати заголовки книг.

– А ви де гадаєте влаштуватись? – звернувся професор до Антона, знову перериваючи прикру мовчанку.

– Побачу, ще не вирішив, – знизав Антін плечима.

– Довго думаєте. Ось ваш колега уже визначив своє місце в суспільстві.

– Та-ак… Але мені здається, що асистентура ще не розв’язує цього питання. Воно набагато складніше. Іноді можна вік прожити і не знайти свого місця.

– Мудро сказано. А все-таки пан Кузьмінський, мабуть, радий з такого вдалого першого кроку.

– О, я дуже приємно схвильований, професоре, – по-дівочому сором’язливо промовив Владек.

Мохнацький несподівано засміявся.

– Ви чуєте, він приємно схвильований! Як від компліменту гарної дівчини! Пане асистенте, ваш вислів гідний пера!

Владек з Антоном перезирнулися, не розуміючи причини сміху професора. Але сміх раптом урвався. Мохнацький підвівся – низький і кремезний, нагадував скоріше плотаря, коли б не професорська модна борідка й окуляри, – і підійшов до шафи.

– Тема вашої магістерської, пане Кривда, – говорив, обернувшись спиною до гостей, – надзвичайно цікава, я знайомився, і разом з тим не на ваші сили. Нема нічого гіршого, як виявити себе грамотним дилетантом у якійсь галузі.

– Я одержав непогану рецензію на свою працю, – вставив Антін обережно.

– Рецензія – це одне, а розв’язати наукове питання – набагато складніше. Іноді можна весь вік працювати над темою і не сказати нічого свого. Адже так?

– Мудро сказано, професоре, – тим же відплатив Антін, ковзнувши поглядом по розпогідненому обличчю Мохнацького.

Професор явно був задоволений зі свого співрозмовника. Шукав чогось між книжками на верхній поличці й говорив з великими паузами, немов сам до себе.

– Так… Питання германізації полабських слов’ян – це нива, що облогує. З цим питанням знайомі всі, а працювати над ним ніхто не хоче. Бо наші вчені звикли до академізму, а тут без політики не обійдешся… Я пам’ятаю, ви колись питали мене про кашубів, правда? Ага… Видно, зацікавились ще відтоді. Жаль, що в славістському гуртку не брали участі. Я, напевно, виніс би ваш реферат на обговорення. До речі, ваш товариш був у гуртку помітною фігурою. З чим ви виступали, Кузьмінський? Я щось не пригадую.

– Гуральські говірки, пане професоре, – Владек зрадів, що Мохнацький включив і його в розмову. – І ще про мову Міцкевича.

– Ага… Так, були такі теми. Але ця… Ця дала б трохи інший ефект, пробачте за відвертість, пане Кузьмінський… Кривдо, ви не чули нічого про професора Траутмана? Шваб, так. Не чули? От бачите. А він також працює над цим питанням. Він у Празі, а ви у Львові… Вас тільки два. І обидва ви нічого не зробили… А ось маєте ці дві книжки, візьміть. Також ще не бачили? Єгоров, «Слов’янсько-німецькі відносини в середніх віках». Візьміть, я позичаю. Тільки зважайте, вони досить пошарпані. А взагалі вам треба поїхати в Сілезію. Тут не допоможуть ніякі книги.

Антін уважно слухав професора, а при останніх словах задумався. Погляд його зупинився на мережаній портьєрі над дверима, що вели з вітальні в другу кімнату. Розглядав лапаті гуральські візерунки на простому полотні й думав над словами професора: «Вам треба поїхати в Сілезію».

Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз візерунок на портьєрі зморщився, хитнувся, потім чиясь рука, зовсім маленька, дитяча, відхилила його, і в дверях з’явилася маленька, темноволоса і чорноока, як циганка, дівчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смагляві щічки зашарілися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, ніби от-от відкриються і скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».

Антін, збентежений її несподіваною появою, не знав, як повестися. Вірніше, й не думав над цим – з першої хвилини не міг одірвати від дівчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецікаві теревені професора. Вона по-учнівськи привіталася.

– Ага, ви вже знайомі! – повернув голову Мохнацький. – Дивіться, Кривда, ваш приятель скрізь устигає. Але знайомтеся і ви. Це моя крихітка Юлія. Також абсольвент, матуру[4] склала.

– Мохнацька, – шепнула вона, почервонівши до мочок вух.

– Кривда, – незграбно подав руку Антін.

Служниця накривала стіл до вечері.

– Відколи я повдовів, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.

Владек з надмірною увагою випитував у Юлі про гімназійні успіхи. Антін теж хотів що-небудь сказати, навіть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрівшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цікавістю розглядала його худорляве костисте обличчя і скупо відповідала на Владекові запитання.

– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви її пишете, так?

– Ні-ні, – заперечив Антін, – я не пишу, хто вам сказав? Вірніше, я писав, але… але не працю… тобто магістерську… але взагалі, я нічого не писав…

Антін благально глянув на Владека, проте той не поспішав товаришеві на допомогу. Дівчина тактовно не помічала Антонової розгубленості.

З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.

– Це, доню, так би мовити, книжкова міль, яка швидко стане людиною, розумієш? – Він поглянув на Антона і всміхнувся до Юлі.

– Як так можна, татку! – зніяковіла дівчина.

– Нічого, доню, нічого. Ми всі книжкові молі. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кінець кінцем, мусить стати вченою міллю.

Всі засміялися, навіть Владек.

– Це татко натякає на те, що мене призначають асистентом на кафедрі, – пояснив він Юлі.

Після вечері Мохнацький сказав дочці:

– Розваж гостей.

Юля енергійним жестом показала на двері своєї кімнати.

– Прошу до мене, панове!

Тепер вона здалась Антонові зовсім не такою маленькою. Ні, їх запрошувала до себе владна господиня.

– Прошу.

І сама першою увійшла в кімнату.

Ліжко, поличка з книжками, фортепіано і знову ті ж гуральські вишивки на стінах.

– Граєте? – спитав Антін.

– Трохи… Хочу вступати на музикологію до університету.

– О, чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?

– Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.

Владек приклав руку до грудей.

– Заграйте нам, ощасливте!

Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.

– Що вам – Моцарта, Бетховена?

– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.

заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.

впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.

Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:

Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.

Владек став прощатися.

– Чому так швидко?

– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.

– Я проведу вас.

По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий учитель?» Але він хотів би стиснути її рученята й спитати: «Звідки ви знаєте цю пісню? Чому ви грали її сьогодні?»

А вражень, стільки незвичайних вражень приніс цей вечір! І професор – дивний, розумний, і його слова: «Тут вам не допоможуть ніякі книги» – і Юля, що йшла поруч дрібненькими кроками і часто повертала до нього кругле личко з німим запитанням: «Чому мовчите?» – і вечір, цей розгойданий далеким шумом міста вечір…

Владек, здається, вже про все переговорив. Ще згадав чомусь про сузір’я Андромеди й Козерога. Антін міг би теж взяти участь у цій розмові. Владек згадав про музику, і про музику міг би поговорити Антін сьогодні…

Владек підмовляє Юлю зробити подорож у Карпати.

«Це його коник, – подумав Антін. – Раз тільки був, а скільки вже нарозповідався».

Дівчина захопилася романтикою такої подорожі.

– Пішки, з шатрами? Ах, як чудово! Або ніяких шатер, у чабанів ночувати! – Юля в захопленні повертала до хлопців голівку, перепитуючи:

– Правда?

Антін суворо насупив брови. Всі ті почуття, що нахлинули, щезли, залишилось тільки роздратування, яке завжди виникало в розмовах з обожнювачами гуцульської романтики.

– Вас там воші заїдять, панянко, – сказав Антін грубо й жорстоко.

Юля ахнула. Вона ще не чула, щоб хтось так розмовляв у товаристві. Але грубість, що вихопилася з уст скромного Антона, прозвучала так, немов він вирвав шматок власного тіла. Саме це вразило дівчину якось боляче, і вона спитала:

– А ви… ви були там?

– Був.

– Разом з Владеком?

– Я бував і сам.

Владек, почервонівши від сорому за таку нетактовність товариша, процідив, глибоко обурений:

– Ти просто некультурний.

– Можливо. Тільки… тільки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дівчат б… брехнею про Карпати! – Антін від хвилювання затинався.

Юля зупинила великі здивовані очі на сердитому обличчі Антона.

– Ви не любите Карпат? – спитала наївно.

– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нічим допомогти. Та й зрештою…

Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.

– Я вертаюся, – сказала пошепки, не підводячи голови.

Владек сердито глянув на Антона: «Зіпсував такий вечір своїми ідеями. Фанатик!» – і спробував обернути все на жарт.

– Тепер ми проведемо вас, а потім ви нас, а потім…

– Ні, я сама піду.

Антін винувато стояв, схиливши голову. Він шкодував, що вирвалися ті слова. Але вони грубі, та правдиві. Юля подала Владекові руку.

– Ви розгнівались? – затримав він її. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, він уміє бути й чемним.

– Пан Антось мене не образив. Але я піду сама.

– О ні. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.

Тоді Юля підняла голову і з серйозним виразом на дитячому обличчі звернулася до Антона:

– Проведіть мене, пане Кривда.

Антін і Юля знову дійшли до залізних фігурних воріт і зупинилися. По той бік Високого Замку ще шуміло, клекотіло місто, мигтіли вогні, а тут, на Замарстинові, вже було тихо. І тільки зрідка проходили пішоходи або гуркотів вулицею фіакр, доставляючи на передмістя запізнілого пасажира.

З-за огорожі виглядали на вулицю білі чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками ясніло глибоке небо. О, яке то було небо!

– Ви не дуже поспішаєте, Антоне? – почув Кривда тихе, ніжне.

Ні. Він не поспішав. Йому хотілося простояти тут усе життя. Сказав:

– Ні.

Тоді вона взяла Антона під руку і повела в садок, попросила сісти поруч з нею на лавочці і щось розповісти.

Що розповісти? Чому він якийсь… дивний? Хіба Антін знає? Про своє життя, минуле… А чи він пам’ятає його гаразд?

Що розповісти тобі, маленька наївна дівчино?

Вона попросила ще раз, і Кривда мовчки погодився. Перший раз у житті розповідав про своє минуле, пригадуючи його від самого дитинства.

У війну Антонового батька не взяли до війська – в нього не згиналась нога в коліні. Заздрили йому: не пропаде сім’я. Десь точилися бої, стугоніла тихими літніми ночами земля, дзеленькотіли шибки в курній Кривдиній хаті.

Антось, найстарший з дітей, пас корову.

Торохкотіло калатальце в корови на шиї, дві вівці бігли слідом за Білункою і губилися в кущах. Антось говорив уголос віршики, які вивчив колись у школі, або повторяв молитви. Часом думав над тим, чому з Богом не можна говорити звичайною мовою. Мабуть, Бог набагато розумніший від усіх дорослих людей, навіть від дяка Пантели. А сільського дяка Антось вважав мудрішим і від учителя, і від ксьондза. Він такий добрий і так багато знає! Чого тільки не нарозказує дяк Пантела своїм сусідам довгими зимовими вечорами, чого тільки не наслухається малий Антін, стоячи нишком за одвірком у сінях! А потім снилися йому чарівники і характерники, а навесні хлопець губив у кущах свою Білунку, заглибившись у жахливі уявлення про те, як брат братові око виколов за шматок хліба, як потонув княжий терем у тому баговинні, до якого він не допускає Білунки, про козака-характерника задумається з мрійливою усмішкою, аж поки не стихне десь далеко в лісі глухе калатання маржини.

Одного разу, пригнавши худобу з лісу, Антін застав якихось дивних жовнірів. У хаті їх було два – один молодий, другий з бородою. Обидва голосно розмовляли зрозумілою, трохи подібною до молитов мовою, сміялися, показували на старого Кривду.

– Сматрі, как мотається старік. Боїться, как би на войну с собой не взялі! – І реготали, кремезні, майже вдвоє вищі за кульгавого господаря.

На столі лежав буханець білого, як паска, хліба і колений цукор. Батько шкутильгав біля солдатів, запобігливо випитуючи, чого вони собі бажають на обід.

Минав час. Антось досхочу наїдався білого хліба, ще й з собою брав і ділився з хлопцями. Їли і хвалили добрих людей – москалів.

Аж одного дня вранці з’явились у Загайпіллі мадьяри. До хати Кривди зайшли два офіцери, перекидали все, розірвали єдину мамину хустку на онучі й забрали господаря. Потім говорили в селі, що його повели в якийсь Талергоф і там повісили за «москвофільство», хоч старий Кривда й не розумів цього слова.

Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.

Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.

Антось не знав, куди йти.

Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.

Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.

Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.

– Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.

Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.

– Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.

У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.

Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

– Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.

Голодні очі Антося жадібно блиснули.

– Добре, – сказав.

Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.

Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.

– Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

– Неси мені додому, – наказав вуличник.

Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.

– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.

Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.

Білявий з кучерявим волоссям, спаленівши від гніву, кинувся до довгов’язого.

– Забєрай собє тшаскі і марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзєш.

Так несподівано і навіть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повітового урядовця Зигмунта Кузьмінського.

Кузьмінський ніколи не займався політикою. Коли точилася різня між народами Австрії і Росії, тоді як неминуче назрівала кривава сутичка між українцями й поляками, він стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполітичність спокійного магістратського статиста не минуло лихо. Запідозрений у симпатіях до росіян, він пройшов під конвоєм аж до Мішкольца в колонах смерті, і тільки там його, поляка, звільнили як невинного. Але те, що він побачив, – катування, побої, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто під гаслом національної боротьби кликав до нових убивств.

Завжди понурий, завжди зморений важкою і нудною працею задля шматка хліба, Кузьмінський був насправді чуйною людиною. Він суворо глянув на сина Владека, коли той привів маленького жебрака до хати.

– Це хто?

– Він голодний, татусю.

Мати непривітно подивилась на Антося.

– Багато тепер таких ходить. Всіх не нагодуєш.

– Де твої батьки? – спитав Кузьмінський.

– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

Кузьмінський змінився на лиці. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофілів»: голодні, затуркані мужики йдуть під штиками, як худоба на заріз, не знають, за що ув’язнені, і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

– Дай йому гарячої зупи, – буркнув Кузьмінський до жінки і вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцеві штанці й сорочку.

– Одягайся!

Кузьмінська зі злістю кинулась на чоловіка:

– Багато маєш того заробку? Владека щоб вивів у люди!

Кузьмінський, ніби не чуючи слів дружини, спитав у Антося:

– Читати вмієш?

– Я ходив уже рік до школи, – відповів хлопець.

Антось жадібно сьорбав суп, голосно плямкаючи, і ковтав хліб великими шматками. З другої кімнати долітала розмова подружжя Кузьмінських.

– Я не можу дати пропасти цій дитині з голоду, коли вона уже переступила поріг нашої хати. Я Владека побачив у ньому, розумієш?

– Але ж він русин, Мундзю, – впиралася жінка.

– Русини також люди. Вони так само, як і поляки, можуть умирати від холоду, голоду й побоїв. І хай хлопець буде собі русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звіримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собі товариша…

Галузка бузку заслонила обличчя Юлі. Але Антін відчув на собі її допитливий розтривожений погляд. Вона доторкнулась пальцями до його руки, ніби наполягала, квапила: «Далі, далі».

– Кузьмінська так і не стала мені матір’ю, – вів далі Антін. – Мужицьке тавро, виписане незримими літерами на моєму чолі, не дозволяло їй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гімназії, мав одяг, їжу – все, крім материнського тепла. Вона вчила нас, як тримати виделку і ніж за столом, посилала на курси танців, навчила правил доброго тону, але завжди я відчував боляче і гірко одне: все це для Владека. Мене вчила хіба тільки для того, щоб я часом не скомпрометував його в товаристві.

– Не плямкай, як хлоп із села, – робила зауваження. – Йди рівно, не горбся, як мужик з бесагами. – Я слухався, а в серці пекло: чому, чому все найгірше відносять до хлопа?

Кузьмінський, чесний старий Кузьмінський, не вилазив з паперів. Владек ніколи не завдавав мені болю. Ні разу. Тільки… Вас, може, дивує, що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмінських мати Владекова спитала:

– У тебе сестри, брати є?

Я зрадів.

– Так-так! Є Марічка, Оленка, Василько…

– Матко боска! Цілий кагал! Де ж вони?

– Не знаю, пані, десь на людях…

– Так і запам’ятай собі: нічого ти не знаєш. Владекові казав що-небудь?

– Ні.

– І не смій. Прихистили тебе одного, і досить. У Владека добре серце – всіх мужиків поскликає. А розпапляєш – не поможе й пан Кузьмінський. Вижену.

Я боявся голоду і мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, знайти своїх. Та приходив ранок, і великий світ лякав мене: «Де я їх знайду, адже стільки сіл, та як і знайду, чим допоможу?» І в дитячій вірі заспокоював себе: «Хай-но трохи виросту, аби міг робити, тоді…»

На одному з вечорів, що їх влаштовувала для учнів гімназія, до мене підійшов учитель літератури. Я бачив, що Кузьмінська, яка завжди супроводжувала нас на вечорах, вся перетворилася на слух. Учителя цікавило моє походження, та не встиг він про це спитати, як вона моргнула Владекові, і Владек тут же втрутився в розмову.

– Антось, прошу професора, не пам’ятає, звідки він. Антось наш.

Моє обличчя горіло від приниження й сорому. За те, що мене годують, одягають і вчать, я мушу відректися назавжди від тих, з ким ріднила мене кров. Владек справді вірив, що я не пам’ятаю із своїх рідних нікого. В цьому не його вина. Але те, як він боявся, щоб ніхто не дізнавсь про моє мужицьке походження, заболіло мені, і я… Потайки від Кузьмінської я послав листа до загайпільського солтиса і в те село, куди завів Василя. Боязко чекав відповіді. Вирішив: «Якщо живуть, піду до них». Листоношу зустрічав у воротях. Але одна за другою прийшли невтішні відповіді: ні там, ні там нема давно ніяких Кривд. Були колись, а підросли й пішли по світу. І тоді, може, вперше защеміли самота й сирітство в моєму серці.

Після матури ми вступили до університету на філософію. Удвох замешкали в комісара поліції Костельніцького – старого знайомого Кузьмінських. Не знаю, звідки взялося те дивне знайомство. Що могло єднати бідного магістратського службовця з поліцаєм – не знаю і досі. Вони ще в Коломиї часто зустрічались.

Владек захоплювався і від радості потирав руки:

– А татко таки спритна людина. Дивись, з якими впливовими людьми знається. Це може колись стати в пригоді.

Потім до нас зайшов Костельніцький. Низький, клишоногий, з приплюснутим носом і мишачими очима, він не сподобався мені ще відтоді, як бачив його в Коломиї. Костельніцький уїдливо пожартував:

– Дивні діла твої, Господи: русин і поляк виростають в одній сім’ї і живуть краще, ніж кіт із собакою.

Я відповів на цей жарт спокійно:

– Це зовсім правдоподібне, якщо поляк не пес, а русин не кіт.

Костельніцького ніби шилом у бік хто кольнув.

– Як це дозволите розуміти?

– Як хочете.

Стало очевидним, що мені треба негайно повернутися спиною до дверей цього гостинного дому. Я так і зробив. Мене прийняла на квартиру одна двірничка на вулиці Руській.

А в університеті…

Антін і Владек записалися на лінгвістику до професора Мохнацького.

В аудиторії студенти вже сиділи на своїх місцях. Десятки очей дивилися на двох новачків. В однакових дешевих сірих костюмах (тільки на Владекові він лежав дуже добре, а в Антося обвисали плечі), однаково несміливі, вони пройшли за останні столики.

Антін почував себе незручно, йому здавалося, що ці одягнені в шовк панянки і паничі в темно-синіх та попелястих костюмах насмішкувато дивляться на його збентежене обличчя і на штани без кантів.

У Владека несміливість пропала ще до того, як він сів за столик. Упевнено й незалежно поглянув на незнайомих колег, жестом вказав Антонові на крісло. І тут Антін почув на свою адресу шепіт за сусіднім столиком:

– Тен другі – вєсьняк.[5]

Гамір раптово стих. Всі піднялись у шанобливому мовчанні. Хтось із сусідів промовив до Владека:

– Круль славістів. Вчений з європейським ім’ям.

Професор уклонився і зайняв місце за кафедрою.

Його присадкувата низька постать вся сховалася, а похмуре обличчя помітно пожвавилось, і до слуху студентів долинули ази найнуднішої в світі дисципліни – основ порівняльної граматики. Цей сухий матеріал професор зумів забарвити цікавими прикладами, сповнити своєю любов’ю до предмета, змусити аудиторію слухати. Антона вразила лекція Мохнацького. Професор наводив паралелі з десятків мов. Як людина може так багато знати? Чи вдасться коли-небудь і йому осягнути такі знання? Мохнацький так просто й переконливо доводив сумнівну гіпотезу про ймовірність існування єдиної прамови для всіх індоєвропейських мов, як гімназіальний учитель геометрії теорему Піфагора.

– Панове, – перервав свій виклад професор, наче збирався читати аудиторії мораль, – хай ніхто не думає, що буде вивчати мертву науку. В змінах коренів слів убачайте історію народів. Лише так прошу підходити до наукових фактів!

Це було дивно й цікаво.

Владек, проте, встиг оглянути всіх студентів і зорієнтуватися, в яку компанію потрапив.

– Шик! Еліта львівська. А поглянь на оту дівчинку…

Того ж дня Владек написав батькові листа, в якому просив пару злотих, «бо тут інший світ, бо тут синки знатних людей», а Владек не хоче дати їм зрозуміти, що він син бідного урядовця.

Антін прочитав цього листа й порвав. Це було перше непорозуміння між ними. Так юнаки почали віддалятися один від одного. Віддалялись і від родинного гнізда: один – просячи грошей, другий – відмовляючись від них.

Якось на семінарі професор запитав Антона:

– Кривда, ви – українець? Чи не краще вам було б записатися на лекції з руської етнографії або на граматику руської мови? Адже вас цікавить, мабуть, перш за все філологія руська?

Кривда зам’явся.

– Так, пане професоре, – відповів по хвилі. – Я відвідую лекції руської мови. Але думаю, що й ваші не зашкодять, так само як і професорові моя присутність.

– Ви мене не так зрозуміли. Я просто хотів вам дати пораду.

Антін почервонів.

– Дозвольте спитати у вас дещо, професоре. Ви згадували про кашубів і лужичан. Чи не змогли б ви трохи ширше про них розповісти?

– О, колего! – розплився в задоволеній усмішці Мохнацький. – Про них можна багато розповісти. Ці три слов’янські острівці серед швабського моря – кашуби, лужичани і балтійські словінці – цікаві не тільки з точки зору лінгвістики. Тут історія, політика і насамперед політика. Та цим ніхто не цікавиться. А жаль. Велику справу зробив би той, хто б зацікавився їхньою долею. Про це знають і пишуть, та тільки так, як про гуцульський діалект. А тут справа інша… Ну, гаразд… Якщо вам приємно відвідувати мої лекції – прошу дуже. Я тільки радий. – І Мохнацький швидко покотився по коридору.

З цієї пори в голові Антона засіла своя нав’язлива ідея. Він копався в книжках, переглядав бібліотечні картотеки з географії, етнографії, діалектології та історії і робив виписки. Вічно задуманий і стривожений власними думками, Антін забув про навколишній світ. У науковому захопленні він наче знаходив своє покликання. Подібно до свого вихователя Кузьмінського, в політичному житті Антін не брав участі. Познайомившись із політичними напрямками того часу, він не знайшов жодного, який міг би задовольнити всі його запити, полонити всю його енергію. Радикальна крайність революційних партій лякала його; угодовська ідеологія ліберальних відштовхувала. Наука! Коли б ті, які працюють у науці, спрямували свої знання на якусь ділянку суспільного життя, то наболілі питання були б розв’язані не революцією, війною, зміною кабінетів, а підвищенням загального культурного рівня людей. Так думав Кривда, досліджуючи найглибші пласти історії слов’янства.

З цього наукового захоплення завжди виводив його Владек. Веселий, усміхнений і життєрадісний, він вривався в убогу Антосеву квартиру, кидав кілька приємних слів Маційовій, одягав Антона в піджак чи пальто й виштовхував за двері.

– Яка погода! А ти киснеш, міль книжкова…

Вони виходили на Погулянку, якщо це було навесні; взимку мчали на лижах по схилах Кайзервальда.

Ходили й до театрів, кіно, на концерти. Деколи приєднувалися до компанії паничів і красунь-панянок. Дзвенів сміх, сипалися жарти. Владек не шкодував дівчатам компліментів, Антонові ж було нудно. Він непомітно зникав з гурту, а на другий день терпляче вислухував докори Владека.

Антін любив свого друга. Було щастям мати завжди біля себе Владека Кузьмінського. його товариства цілком вистачало Антонові. У Владека – ширша вдача. Він закохувався щотижня, ходив на пікніки, часом любив пограти в карти. Проте він не задумуючись готовий був зректися цієї компанії задля Антона.

Так минали роки університетського навчання. На вакації товариші їздили разом до Владекових батьків, одного літа вибрались пішки в Карпати. Владек захоплювався екзотикою гір – Антона вражало убоге життя гуцулів.

Після третього року навчання Антін не приїхав до Кузьмінських. Минуло багато літ з того часу, як він покинув своїх менших сестер і брата в чужих людей, а сам прийшов до міста. Збігли роки, погасла й туга у вихорі нових вражень, і в пам’яті залишилося щось подібне до уривків забутого сну. Воно все далі й далі відходило і, врешті, губилося в плині часу, як пушинка кульбаби у передвечірньому повітрі…

І ось після подорожі в Карпати, про яку так смачно вмів розказувати Владек, Антін дивно змінився. З дна душі враз виринуло старе, забуте, майже незнайоме. Воно підкотилося клубочком туги й гіркотою розлилося по тілу.

Університетські знайомі й навіть Владек стали йому чужими, далекими. Вухо почало вловлювати якийсь давно забутий гомін, у дзенькотах трамваїв Антонові вчувалося щось таке далеке і разом дороге… Він зрозумів: це відгомін калатальця його Білунки. Легке тремтіння пробігло по тілу, і серце гучно забилося в грудях.

Антін попрощався з Владеком на все літо і поїхав у рідне село з надією довідатися про сестер і брата. З Коломиї до Загайпілля йшов тим самим лісом, де колись пас корову, повз ту саму трясовину – підземне озеро, в якому потонув княжий терем. Багато теплих і пекучих спогадів стривожили серце юнакове. Все забуте вривалося тепер бурею в душу.

Вийшовши на гору, Антін побачив блискуче полотно шосейної дороги, недалеко від неї трухлявий поміщицький двір і високу кам’яну фігуру біля нього, а далі, вище – замаєне садками своє село, його можна було впізнати: та сама роздвоєна, як розкіп, вулиця з приліпленими до неї хатами, горбата толока, а за нею внизу мала, вкрита ґонтою церква. Під камеральним лісом, на горбках, розкидались халупки. Там, де було колись його обійстя, зеленіє загін кукурудзи.

Люди працювали в полі. На дорозі в поросі бавилися замурзані діти. Попереду Антона йшов з торбами на плечах якийсь чоловік.

– Поліціант іде, поліціант! – закричали діти, оглядаючись на Антона, і зграєю сполоханих горобців пурхнули за тин, зі страхом і цікавістю виглядаючи звідти крізь шпари. Чоловік з торбами навіть не оглянувся і кинувся втікати. Антін від подиву зупинився мов укопаний. Діти довго приглядалися до незнайомого, потім почали перешіптуватись, і врешті одне, замурзане, виглянуло з-за воріт.

– Не бійся, хлопчику, йди сюди, – покликав Антін лагідним голосом. – Хто вам сказав, що я поліцай?

– То Катеринка перша крикнула, – відповів хлопчик, усе ще не сміючи вийти на вулицю.

– Ая, Катеринка! – почулося ображене з-поза тину. – То Ганька. Вона подумала, що ви поліціант, – Катеринка уже вилазила на пліт, – бо у вас такий кашкет круглий і чорне вбрання. – Дівчинка знову сховалася.

Антін підійшов до дітей. Сів на призьбі й витер чоло хусточкою.

– А чому той чоловік утікав? – запитав у дітей.

– Бо він соляник, – відповідали навперебій.

– Він сіль міняє, а поліціанти соляників ловлять та й ведуть до криміналу.

Антін з недовір’ям глянув на дітей, але в їхніх очах прочитав – правда. Для дітей ця правда була такою звичайною, як те, що вони їдять хліб і пасуть корови. Це відкриття боляче вразило Антона. Він зрозумів тепер, що нітрохи не знає життя цих простих людей, хоч бачив їх не раз. Вони зустрічались на вулицях – з важкими бесагами через плечі йшли згорблені, поморщені, стояли на ринку з мішками зерна, цибулі й картоплі. Він бачив їх у горах із сокирами й пилами, на позальвівських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антін знав, що він паросток цих людей, але про умови їхнього життя мав тільки невиразне уявлення. Антін зрозумів тепер ще й те, що поза його світом наукових проблем і філософій, поза світом діяльності різних партій кипить страшна, жорстока і невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змістом, стрижнем, душею і науки, і політики. Як збагнути її? Щось подібне на докори сумління відізвалося в грудях. Він погладив по голівці Катеринку й пригорнув до себе.

– Тут у селі ніхто не живе на прізвище Кривда? – спитав.

– Кривда? – Дівчинка задумалася. – Це тато знає. Я його спитаю, добре?

– Добре… – Через хвилину запитав знову: – Дяк Пантела Бобик ще живе?

– Жиє. Але він уже старий. Навіть не співає.

Антін переступив високий поріг дякової хати.

– Слава Йсу.

– Навіки, – відповів сивий дід, не підводячися з постелі.

Антін приглядався, щоб пізнати в ньому колишнього веселого оповідача цікавих казок і пригод, але даремно. Нічого не залишилося від давнього голосистого дяка Пантели.

– Вам кого? – спитав старий.

– Це ви дяк Пантела?

– Та я. А ви хто такі?

– Я – Кривда. Антін. Григорія Кривди син, того, що Кривим прозивали.

– A-а, того, що мадьяри повісили?

– Ага.

Пантела підвівся. Жовте обличчя пожвавилось.

– Диви, знайшовся! Сідай. Кажи, де був.

Старий закурив люльку, та, замість слухати Антона, сам почав говорити.

Антін ловив кожне його слово.

– Ви всі так розбрелися, що й не знайде вас ніхто по світі. Але, як то кажуть, гора з горою, той-во… Ади, ти показався. Одна з твоїх сестер, Марійка, відай, таки зразу померла. Оленка й Василь десь загубилися по чужих селах. Нічого про них не чути… А в нас тепер багато нового робиться, той-во… По селах, май більших, всюди «Просвіту» організують. Навіть у нас школу будують. Але я, брате, виджу, що з того ніц не буде. Ти, напевно, не тямиш того Якубського, що в дідича економом був… Ага… Дідич збанкротував, а Якубський загарбав усе та й сам поміщиком став. Тепер буде двір розбирати. Аби, кажу тобі, клапоть землі попав людям з дідицького. Все з’їв. Оце він упхався до тої школи, бо солтисом його призначили. Не буде хісна. Меш видіти, що правду кажу, той-во… А втім, най багачі будують, може, щось і бідному обірветься. Лиш одне я кажу: панами всі не стануть. Та й що, мой, з тої науки, коли бідних шарпають з усіх боків. Як тоті пани вже не збиткуються над бідним людом! Недавно на села понаїхало постерункових тьма-тьменна. Робили содому і гомору. Зерно з нафтою мішали, подушки пороли, в піч одежу кидали.

Є ще такі, що хочуть ліворуції. Але ті таяться. Отак ніби, як усі парубки, до дівок ходять, співають, а вечорами десь збираються. Поліція за ними, брате, як пси по сліду. А вони в маю фану червону на грунівській вежі повісили. На Хімчині недавно зловили якогось сторонського, допитували, страшно били, а потім – ланцюжки на руки – та й до криміналу.

Тепер за податки тиснуть. У мене здекутор кожух узяв. А я вже й робити не дуже годен…

У запічку сокотів цвіркун. За вікном шумів камеральний ліс. По кутках тулилися сутінки. Ніхто не світив світла, ніхто вже й не розмовляв. Тільки сутінки густішали, давили. В хату лізла ніч. Темна ніч.

Після вакацій Антін з Владеком зустрічалися рідше. Незрима перепона лягла між ними, і ні один з них не знав, як її усунути. Антонові стало важко жити. Він хотів поговорити з товаришем про все, що накипіло на серці, але Владек не бажав цього. В нього були свої інтереси. Робота славістського гуртка поглинала весь його вільний час: йому подобалося відкривати засідання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антін скептично дивився на таку діяльність.

– Що ти нового сказав сьогодні про гуральські говірки? – роздратовано питав він Владека після його доповіді. – Хіба ти знаєш цей діалект? Навіщо перефразовувати відоме – не розумію.

– Досить нотацій, Антосю. Ти й цього не зробив. Соціальними питаннями зайнявся!

Антін промовчував.

У Владека почав формуватися свій світогляд. Дотепер він не мав власного погляду на речі. Добрий і легковірний від природи, життєрадісний і честолюбний, він ніколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а він їм довіряв. Тепер Владек багато часу проводив зі своїм господарем, комісаром поліції Костельніцьким. Той ніколи не втручався в життя квартиранта, тільки деколи розмовляв з ним на політичні теми. Він так, між іншим, ділився з Владеком газетними новинами чи враженнями від прочитаної книжки, інколи за чаєм ні з сього ні з того пригадувалося щось з історії. Траплялося, що Владек слухав і з зацікавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповідав ще раз. Тоді Владек, забуваючи про розплющений ніс Костельніцького, пильно вдивлявся в очі розповідача. Деякі історичні факти були дуже цікаві. Розгром Хмельницького під Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Віслою» в 1920 році Костельніцький говорив як про єдиний в своєму роді приклад героїзму. Це було справді цікаво. Прочитавши ще раз «Огнем і мечем» Сенкевича, Владек простодушно поділився з Антоном:

– Цікаво, що інколи прості розбійники, як-от козаки, відіграють значну роль в історії.

Антін обурився. Він розповів товаришеві про визвольні війни сімнадцятого століття, про те, як польська шляхта гнобила і гнобить український народ, однак Владека це не переконувало.

– Україна – народ, – це я згоден. Україна – територія, визнаю. Але Україну як політичну одиницю не уявляю.

Антін сам шукав кінця в заплутаному вузлі ідей і поглядів. Він закинув наукову працю і знову почав докладно вивчати програми численних партій і товариств. Як і колись, найближчим йому був соціалізм. Але рівночасно він боявся його: революція необхідна, коли є умови для неї. Якщо ж їх немає, тоді тільки кров і марні жертви… Що дають страйки і робітничі бунти у Львові? Поповнення для тюрем. Хіба це перспективна боротьба? Але ж яка тоді партія може змінити суспільний лад? Шукав і не знаходив.

Якось один студент шепнув йому (він навіть не запам’ятав хто) про нелегальне засідання «Студентської громади» в залі Коперніка. Антін знав про існування цього товариства. Знав, що воно легальне і перебуває під протекцією націонал-демократів. Чому ж раптом їм захотілося влаштувати недозволені збори? Це зацікавило Антона, і він пішов.

Виступав голова товариства студент Вербицький. Він із запалом і патріотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термін «український».

– Це ганьба, це насмішка, панове! Ректор мотивує свій наказ тим, що слово «український» означає політичну партію, а товариство академічне не може мати політичної мети. Цього терпіти не можна, ми мусимо написати протест.

Хтось із залу попередив голову, щоб говорив тихіше. Антін слухав, затамувавши подих.

– У нас нема політичної мети, це правда, – знизив тон голова, – але чому нам мають забороняти називати себе благородним іменем?

Антін знизав плечима, ніби не розумів слів промовця, оглянувся. Не стримався і кинув репліку:

– Для чого ж тоді називати благородним ім’ям товариство, яке не має благородної мети?

Його зацитькали.

– Ми, очевидно, повинні бути лояльними. Ректорат подає нам грошову допомогу, за що ми вдячні, але…

– Ті гроші, що ви одержали від ректорату, вдвадцятеро злупили з вашого батька! – пролунало знову з залу.

Всі оглянулися.

– Ви не вмієте поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?

– Я із філософії. Кривда моє прізвище. Можна мені слово?

– Що за нахабство? – далі обурювався Вербицький. – Кидає радикальні репліки, перебиває промовця і просить слова.

У залі загомоніли.

– Ви, здається, не член товариства. До того ж у легальному товаристві недопустимі революційні промови. Це провокація!

– Це не провокація. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засіданні без куратора обговорюватимуться істотні питання, – вступив у перепалку Антін.

– У нас і обговорюється істотне питання. Я гадаю, що вам, українцеві, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…

– Не байдуже, ні! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засідає товариство нелегально і турбується тільки про милозвучність назви, а не тим, чи є в цього русина або українця хліб на обід, кожух на зиму, то кому потрібні ці збори і така робота товариства?

– Непогано сказано! – почувся несміливий голос із залу і загубився в гаморі.

– Пройдисвіт! – гукнув хтось інший, і зал заклекотів: – Соціаліст! За вікно його!

Антін побачив налиті презирством і люттю обличчя.

– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрі. – Прошу бути тактовними, панове!

У залі вщухло.

– Виділ товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозуміння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засідання пускали тільки запрошених. А цього добродія, якому байдужа рідна нація, дозвольте попросити з залу.

Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.

Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.

– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.

Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:

– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.

Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.

– Здається, я знудив вас, Юлю.

Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.

– А далі? Що Владек?

– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.

– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.

А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.

Пам’ятаю, одного дня ендеки[6] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.

А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»

Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу. Чи мав рацію – не знаю. Я залишився самотнім, безпорадним у плутанині власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до праці над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалі більше почала цікавити доля незнайомих і далеких германізованих слов’ян. Наче щось спільне знаходив я між ними й тими людьми, в життя яких заглянув тільки одним оком.

Антін розповідав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великі здивовані очі дівчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнісінький, є такою незвичайною людиною? А далі?»

Юлі було дивно і страшно. Вона пригадала матір, хвору зажурену жінку, яка принесла зі свого Підгалля тужливу пісню, легенди про сміливих горців, гуральські вишивки і вічне здивування вищим світом. Від неї Юля чула про злидні простих людей, гірко плакала над їхньою долею, але людей тих ніколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своєму, зрозумілому тільки для неї світі фантазії, поривань, мрій. Романи сучасних письменників вели її по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн відкривав перед нею світ, повний чудес, а Конан Дойль чарівною паличкою викликав з невідомого все нових і нових людей – страшних і добрих, цікавих і надзвичайних. А музика… Музика бриніла всюди. Небо, вітер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служниці, таємні дівочі мрії, незрозумілі для неї самої бажання – все це було музикою, що дзвеніла, гомоніла, сміялась, кликала і кликала кудись. Юлі бажалося чогось особливого в житті. Всі враження від зустрічей, знайомств тривали тільки хвилину, далі мусило статись те… Що саме – не знала, але вірила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження після сну, весна після зими, прохолода після спеки.

І враз воно прийшло. Дивувалась і не вірила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подібне до її мрій, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повітря. Неждано й раптово перед дівчиною відкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хіба тільки колись чула. Від страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий світ, серце завмерло у неї в грудях. Але вона ступила…

– Антосю… – прошепотіла, – Антосю…

Антін пробудився від своїх власних думок, спогадів і побачив перед собою її глибокі темні очі. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, він схопив Юлині холодні руки і, не вірячи, що це дійсність, потягнув її до себе.

Вирвалася з його обіймів і, не сказавши й слова, миттю вибігла з садочка, немов утікала від нього, від себе самої. Антін підбіг за нею до хвіртки. Вона зупинилась на веранді, – місяць золотив її волосся, – зупинилась, наче хотіла щось сказати. Але нічого не промовила. Рвучко повернулась і зникла.

У вітальні біля настільної лампи з зеленим абажуром сидів батько. Стомлений, знервований очікуванням, схопився з крісла і крикнув обурено:

– Де ти була? Друга година ночі!

Не знала, що відповісти. Вона ж і не подумала, що так пізно, що тато чекає. Мовчки вислухувала докори.

– Як тобі не соромно? Просидіти ніч?!

Ніч… Це звучало так дріб’язково. Ніч. А що таке одна ніч у житті людини? Сон, нереальні марення, як її дотеперішня фантазія. Таких ночей сотні, тисячі, а ця…

– Татку, ти будь спокійний за мене, – відповіла на пильний погляд батька, що впився підозрою в її сповнені щастям очі. – Будь спокійний, татку.

Аж тепер вона усвідомила, що трапилося сьогодні, їй хотілось кинутися батькові на груди, оповити руками його міцні плечі і щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися сміхом від великої радості й щастя.

Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кімнати.

І все-таки Юля засміялась. Розвела руки, мовби весь світ хотіла схопити в обійми, закинула назад голову і враз…

Мохнацький зробив гнівний жест, стукнув по столу і знову – кам’яним голосом:

– Щоб це було в останній раз!

Останній раз. Останній раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може він бажати своїй дитині, щоб така хвилина була першою і відразу останньою? Це щось не так, не так, не так!

– Так! – як відгомін її думок, грюкнуло останнє слово.

Зіщулившись, наче від побоїв, Юля зникла за дверима своєї кімнати. Впала на ліжко, сховала голову між подушками і ще хвилину дихала його віддихом, відчувала на своїх устах його поцілунок.

З подушки повільно зсувалась «Таємниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселі томи Конан Дойля, бездонно-таємничі Жуль Верна, суворі Жеромського, Міцкевича та Вальтера Скотта.

Коли-то візьмуть їх знову малі дівочі руки, розкриють, а зачаровані їх мовою чорні очі будуть бігти-переганятись по рядках? Коли те буде?