Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 6

Антін переглядав газети, стежив за діяльністю галицьких партій. Найбільше його цікавила робота «Просвіти». Якщо ця організація виправдовує свою назву на ділі, то в її роботу варто включитися.

Уже в третій газеті читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвіти» – засідання. Запрошуються делегати від усіх філій. «Чи не піти?»

У просвітянську резиденцію на площі Ринок заходили різні люди. Сільські інтелігенти в пильовиках і капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлі і встрявали в ділові розмови. Говорили про читальні на селах, про школи. Їх зустрічали, по-дружньому всміхаючись, розпитували про повітові новини. Антін почував себе ніяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, і вагався: залишатися чи йти геть? Враз він побачив знайоме обличчя. Молодий чоловік пильно й допитливо дивився на Антона.

– Пробачте, – підійшов той, – чи не ви колись перед тією колотнечею в залі Коперніка кидали доволі радикальні репліки?

– Щось було подібне, – зрадів Антін, що є з ким заговорити. – А ви також там були?

– Аякже! Хіба не пригадуєте, збори вів, головував. Пригадали? І вам неприємна така зустріч, напевно.

– Чого ж би… – зам’явся Антін.

– Так, так… Але зрозумійте, що сама публіка примусила і мене так повестися з вами. Не треба ховати в серці образи. Це було так давно, і такі ми були тоді наївні. А зараз… Мушу признатися, що в тодішній нудній компанії «Студентської громади» ви з’явилися як свіжий вітер.

– О, це схоже на комплімент, пане Вербицький.

– Ні, справді, – притиснув руку до грудей співрозмовник, як давній знайомий, привітно дивлячись в очі Антонові. – А що ви зараз робите?

– Те, що й ви. Прийшов послухати.

– Та я тільки мимохідь. Хотів узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щирості, нічого нема цікавого. Читають реферати, звітують, добиваються грошей для сільських читалень і ніколи їх не отримують. Є робота корисніша. Думаю, ви кудись належите?

– Ні, нікуди не належу.

– О, це цікаво. Тепер таких у Львові зі свічкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…

– Мені однаково. Можемо вийти.

На вулиці розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працює в апараті УНДО.[10] Робота кипуча. Це не студентські організації. Тут вирішуються справи політичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба відстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймі представника від українців. Добре було б, якби Кривда захотів узяти участь у передвиборній кампанії. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?

Антін не довго вагався. Якщо він уже вирішив влитися у політичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрітися наступного дня на Трибунальській.

На Трибунальській щодня дзвеніла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино і пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залі «еліта» польської й української націй намагалися вирішувати за столиками долю своїх народів.

Сидів і Антін за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут одні відстоювали «чистоту націй», інші пропагували високу шляхетність. Про майбутніх сеймівських послів говорили так, як про приправу до котлет або про піну на пиві. Всі суперечки точилися навколо німецько-польського договору. Ім’я Гітлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, які за столиками кав’ярні розв’язували політичні питання.

Тут велися запеклі дискусії, поляки ображали українців, а українці поляків; іноді дзвеніли бокали від ударів кулаками об стіл, але всі дружно піднімали тости за розумну зовнішню політику уряду Речі Посполитої.

Антін днями просиджував у кав’ярні. У нього складалося враження, ніби він виступає в ролі олов’яного солдатика. На другому тижні такої «діяльності» йому хотілося все кинути. Майбутній посол, за якого він повинен був агітувати, напевно, також отак сидить і запиває вином пишні фрази. Але посла Антін не бачив, і він його мало обходив. Хотів знати, в чому полягає практична діяльність УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не міг спокійно слухати, як представники українських партій розпинаються за Гітлера. Парадоксальним виглядало те, що присутні тут поляки схвалюють договір свого уряду з державою, яка насильно германізує жителів Сілезії і Полаб’я.

Почав розуміти одне: все котиться в якусь прірву, брудний вал води захоплює з собою більше й більше річок, потоків, і зупинити його вже нема сили.

– Це збіговисько ренегатів, ми повинні сказати їм про це вголос! – кипів, розповідаючи Вербицькому про свої враження.

Вербицький зацитькував. Вони, представники легальної партії, не мають права виступати проти політики уряду.

– Ми займаємось питанням не перетворення, а тільки вдосконалення суспільного ладу. Вам треба це зрозуміти.

– Я розумію, – відповів Антін різко. – Ми зміцнюємо існуючий лад.

– Не зовсім так. Усуваємо вади, здебільшого національного характеру.

– Збираючи по дорозі крихти зі столу Мосціцького, – додав Антін.

Інтелігентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.

– Ну, це вже, знаєте, пасквіль! Ви як хочете, революцією?

Антін не чекав такого запитання. Але воно само і без Вербицького постало перед ним. У пам’яті зринув образ скривавленого демонстранта. Антін знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революція!»

– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресі, довести, переконати, зупинити каламутний потік…

Після довгої перерви Антін розкрив папку з сілезькими матеріалами. Перегорнув сторінку, узяв ручку…

На другий день зайшов до редакції «Діла» зі статтею «Господарі своєї землі». З редактором Антін уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про підготовку до виборів.

Редактор зустрів Антона ввічливо.

– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.

– Навіть дуже.

– Тоді зайдіть, прошу вас, десь так через тиждень.

Завжди в неділю до обіду Антін проводив час зі своїм гімназистом. Багата міщанка готова була віддати що завгодно, аби тільки вивести свого ледачого сина в пани. Антонові було вигідне таке місце. Обіди й непогана плата. Поки знайде роботу.

У найближчу неділю після розмови з Вербицьким Антін потрапив у халепу. Він вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподівано побачив біля Волоської церкви великий натовп. Народ збігався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антін пропхався й побачив: кількох чоловіків оточили молоді хлопці. Один з оточених говорив з відчутним російським акцентом:

– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?

– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявіро, відспівали греко-католицький гімн перед храмом Божим!

– Отак, – викрикнув інший, – я буду співати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, єдини-й, Ру-усь-Украї-ї-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?

– В морду їх! – почулось з гурту.

Антін не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.

Той самий з оточених говорив все ще спокійно:

– Це якесь хуліганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!

– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього і вдарив у лице.

Кривда прикипів до місця. Це був Вербицький. Антін рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.

– То це ти так виборюєш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.

…Побитий вертався Антін додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолі. Але фізичного болю не відчував. Душу роздирало почуття безпорадності, безвихідності. Все брехня, всюди фальш і обман. Куди подітися?

Сидів за столом і зціплював зуби, щоб не закричати від безсилої люті. Аж тепер він почав натрапляти на слід правди. Знаходив кінець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморені селяни Сілезії, зігнуті хлібороби на позальнівських полях, дяк Пантела і міняйло сіллю, а проти цих злидарів – набундючені пани з «Нафтули», пихаті політики з кав’ярень і молоді ундівці, які відстоюють свої ідеї мордобоєм. І над усім цим – пісня, однаково безрадісна над Віслою і Дністром.

Всі нації світу подібні, бо у всіх є гноблені верстви. І нема різниці, якому народові віддати себе. Аби тільки приниженим, зневаженим, голодним.

І тут, зупинившись на роздоріжжі, Антін виразно побачив одну дорогу й жахнувся.

Революція?!

Прозорі золоті дні пізньої осені змінилися на похмурі, сірі, холодні. Олов’яне важке небо трусило над Львовом сніжинки перших посланців ранньої зими.

Антонові довелося скрутно. Мати гімназиста відмовила йому в заробітку. Це заскочило Антона несподівано. Ще за день до скандалу біля Волоської церкви господиня була дуже привітною і почастувала його багатим обідом – син приніс із гімназії добрі оцінки. Бо то одразу видно міцну руку репетитора. Наступні три дні Антін не заходив, чекав, поки затягнеться рана на чолі. Прийшов у четвер і, не розуміючи, в чому справа, зустрівся з непривітною господинею.

– Вибачте, я не був ці дні… Хорував, – почав було, але пані зневажливо махнула рукою.

– По вашому чолі видно, що хорували. Ви мусите знати, прошу вас, що ми також читаємо газети. Дивіться! – вона подала йому вчорашній номер «Діла».

Не розуміючи нічого, Антін розгорнув газету.

– Отут, – тицьнула пані пальцем на невелику статтю «Бешкет біля храму Божого».

Пробіг очима. Стаття була підписана Вербицьким. Автор розповідав, що якісь люди, очевидно, російські емігранти, які є членами москвофільського «Общества русских студентов», зчинили бійку з українцями. Серед них був і колишній студент університету, людина без певних занять, Кривда, який побив до крові одного з українців.

– Ви не будете більше вчити мого сина! – зневажливо процідила пані.

– Яка підлість! – сказав.

Того ж таки дня зайшов до редакції «Діла». Редактор зустрів його з удаваною ввічливістю й саркастичним гумором.

– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолі слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять літ працюю в пресі, і ще ніхто й не гавкнув. Як це вам удалося?

Антін ледь стримував у собі шалену лють. Він вступився за людей, а ці ділки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакційнішої партії москвофілів-монархістів, чіпляють йому політичний ярлик і в такий спосіб дипломатично, підло й хитро розправляються зі своїм противником. Читайте, громадяни, і бережіться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навіть не звичайний хуліган – це представник партії! Зачиняйте перед ним двері в порядних домах, у редакціях і будь-яких організаціях взагалі. В Антона було нестримне бажання затопити редакторові кулаком у набрякле обличчя. Процідив крізь зуби:

– Ви маєте на увазі підлий виступ Вербицького?

– Навіщо говорити непристойності? – не міняв тону редактор. – Ми все ж таки інтелігентні люди. Не гарячіться. Я добре знаю, як усе було. Вірніше, здогадуюся. Ви повелися по-лицарськи, вліпивши Вербицькому в лице. Ніхто не заперечує, що він – хам, а ви – чесна людина. Все зрозуміло. Тільки знайте, що політика, з якою й ви вже встигли зв’язатися (маю на увазі вашу роботу в УНДО, а не мордобій), має свої закони. Вербицький і його товариші зробили дурницю. Але вони офіційні особи. За це могло перепасти нам усім. У нас багато противників. «Українська партія праці» перша схопилася б за цей факт і гризла б нас до скону. Та нагодились ви. На щастя Вербицького й на ваше нещастя, ви вдарили його. Отже, свій поличник окупив він з процентом: крім уникнення всяких небажаних розмов, він одержав ще гонорар за статтю. Ви зрозуміли що-небудь?

– Я все зрозумів, добродію. А на статтю я напишу спростування. І майте на увазі, це не буде приємним ні Вербицькому, ні тим, хто його підтримує.

– Не будьте наївні, пане Кривда, – вів далі тим же масним тоном редактор. – Вашої статті тепер ніхто не надрукує. Програв той, хто спізнився. Вам треба трохи принишкнути, а потім, потім усе забудеться і…

– Як з моєю статтею? – змінив Антін тему розмови.

– Ах, правда, ваша стаття! Ви – новатор, прийміть мій комплімент. Допис дуже оригінальний. Знаєте, зробити таку екскурсію від Сілезії до Львова в одній статті не кожний зміг би. Тільки, дозвольте спитати, яке ви маєте відношення до політичних партій, тобто від чийого імені ви говорите? Я знаю, ви ще не були членом УНДО, лиш симпатизували.

– На щастя, так. Це симпатизування було найдурнішим періодом у моєму житті. Ні до яких партій не належу і ні від чийого імені не виступаю.

– Ага. Безпартійна одиниця, виходить. А може, нову думаєте створити, і ця стаття стала б, так би мовити, її програмою, так? Чи можна довідатись, як ви назвете цю нову партію?

– Я ігнорую ваш тон, добродію. Гадаю, що нема потреби творити нових партій, їх і так забагато.

– Гм… Та це ваша справа… Але тон статті надто абстрактний, розумієте, нема, так би мовити, політичної конкретності. Такий тон наштовхує нас на думку, що ви хочете або блиснути своєю вченістю і зробити тим самим ефект, або завоювати газетну популярність для… тільки прошу не образитися… для заробітку…

Хвиля крові вдарила в обличчя Антонові. Саме те, в чому він сам собі не смів признатися, кинули йому тепер у вічі. Втрата єдиного заробітку в міщанки на вулиці Чарнецького… Вчора приходили по плату за світло… Маційова мовчки жде грошей за квартиру, їсти нема чого. Старе пальто, а зима на носі… Так, думка про заробіток була.

Редактор з-під окулярів придивився до його вбогої одежі.

Образа стрясла всім тілом Кривди, але, опанувавши себе, він відповів твердо:

– Так, для заробітку.

Тоді редактор дугою піднявся з-за столика і вже без солодкавості в голосі сказав уїдливо:

– Коли так… то я радив би вам піти на біржу праці.

Антін ступив крок до редакторського стола. Редактор, збентежений лютим поглядом співрозмовника, сів у фотелі й механічно почав гортати папери.

– Так, – почув він крижаний, сповнений ненависті голос. – Так. На біржу праці. Тільки не на біржу совісті і душ! Віддайте мій рукопис.

Редактор мовчки, не підводячи очей, подав Антонові складені вдвоє аркуші паперу і лише тоді глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися двері.

Антін зайшов на пошту, вклав статтю в конверт і без усякої надії відіслав її на адресу тижневика «Рада», органу Української партії праці. Не хотів її нести додому. Змучений і розчарований, поплентався на Руську. В кишені дзенькало два мідяки. Нагадували про завтрашній день.

Налітав сніг. Холодний вітер проймав до кісток. Сніг чимраз більшими пластівцями заліплював очі. Проходячи повз ратушу, Антін звернув увагу на невисокого чоловіка в одежі сажотруса. Обличчя його досі ніде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антін мимоволі зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розуміючи погляду Антона, двічі оглянувся і знизав плечима. Антін зупинивсь і дивився вслід, поки сажотрус не зник за рогом вулиці.

– Де я його вже бачив? – спитав себе.