Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 8

На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…

…Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.

– Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…

Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.

– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!

І заридала, припавши до подушки.

Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:

«Що ти зробила з себе, сестро?»

Тремтіла вся і мовчки відповідала:

«А як же жити?»

Читала відповідь, невмолиму, страшну:

«Краще умри».

Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.

Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.

Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»

Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.

…Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.

Одного дня сказала господареві:

– Йду до міста служити.

Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.

…А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.

Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.

Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.

З провулка вийшов знайомий.

– A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?

– Вступися.

– Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?

– Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.

Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не знає.

– До Львова, – сказала у віконце.

…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.

Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.

– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.

Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.

– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.

– Без роботи.

– Давно?

– Третій місяць.

– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.

Мовчала, закусивши губи.

– А ви вже десь працювали?

– Ні, я приїжджа.

– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.

Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.

– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?

Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.

Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.

Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?

Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.

«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:

«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».

І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.

Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.

Як потрапити до криміналу?

Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.

– Пане…

– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.

– Я… я Оленка.

Якусь мить стояв як укопаний і одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:

– Пане, пане! – і тягнулася до нього.

Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацією змусив Владека вдатися до крайніх заходів.

– Поліція! – гукнув.

– A-а, поліція! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Поліція? То, може, вона дасть мені шматок хліба, якщо ти не хочеш? А я гадала – інший, благородний! На тобі поліцію! – У відчаї люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всі ви хами! – кричала.

Юрба здивовано гомоніла. Владек зник у метушні. Поліцай скрутив Оленці руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зібралась тепер у її руках. Раз, другий ляснула оторопілого поліцая по обличчю, нарешті вчепилася в його комір і термосила, поки її зовсім залишили сили…

Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальні очі, змарнілі, запалі від голоду щоки, сині підкови під очима. Її божевільний крик і свисток поліцая гналися за ним, переслідували. Адже він міг врятувати її, Антонову сестру. Повідомити про неї братові. Коли ж бо Владек думав тільки про себе. Навіть тоді, коли хотів розповісти Антонові про Оленку, не про їхню долю думав, а про себе, про помсту Антонові. Пригнічений почуттям власної негідності й докорами сумління, Владек не знаходив собі місця. Але докори сумління заглушала думка, що він мусив би признатися Антонові, де познайомився з Оленкою, про це могли б дізнатися інші. Та скільки він може жертвувати собою для Кривди? За віщо? Хай живуть собі, як хочуть!..

В цю хвилину не стукаючи до кімнати увійшов Костельніцький.