Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 5

За вікном темрява, і в кімнаті не горить світло. Антін щойно повернувся від Мохнацького.

– Ви не хворі, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввічливо-боязкий голос Маційової.

– Ні, я здоровий.

Пітьма злодієм крадеться в хату і давить. Розповзається по підлозі, лиликом тріпотить у кутку за етажеркою.

Антін не включає світла, хоч воно йому таке потрібне. Він ще трохи полежить на ліжку і встане, щоб працювати. Навіть лічить хвилини, хоч знає, що сьогодні за роботу не візьметься.

«Треба чи не треба?»

У пліснявому куті біля вікна – шафа й етажерка, повні книжок. Це – пісні обіди, лекції в тупуватих паничів-гімназистів, це недоспані ночі на товарній станції, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.

Чотири давно не білені похмурі стіни, запилючене вікно, більмом звернене на захаращене сміттям квадратне подвір’я, запах брудної білизни з пральні, що навпроти, – це весь його комфорт.

Але донині все було байдужим. А зараз, хоч і темно, Антін бачить, і злість – неясна і пекуча – всякла в свідомість, як сіль у рану, і тому він не хоче світити.

А в темряві ще важче.

«Жертва науки, аскет, монах», – глузує із себе, ятрить болюче місце, як дуплавий зуб, але від цього не легшає.

Антін сьогодні глибоко відчув свою самотність. Що з того, що він горить, думає, добивається знань, відмовляючи собі у всьому? Що з того, що останні гроші витратив у Сілезії? Гроші… Не тільки гроші, щастя своє втратив, що само просилося йому до рук. Тепер він напише дисертацію, але та, яка розігнала б оцю пітьму, зігріла, зрозуміла, допомогла, стоїть біля Владека й шепоче до нього. Владек чує її дихання, стискає її руку. А він, Антін, – самотній. І така ж одинока Маційова.

Зі всіх, кого знав Антін у житті, з усіх, хто, як мати, міг бажати йому добра, з усіх, хто любив його, він міг би назвати одну людину – Маційову. Вона кривиться, коли Антін називає її добродійкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то він віддає його повністю їй. Своїй добрій неназваній мамі.

Тихо ступає вона за стіною, стара, згорблена, покликана на світ хіба що для мітли та для відкривання брами запізнілим з гулянки паничам. Ходить і зітхає. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Більше нічого вона не може зробити, але це зітхання наче полегшило його біль, коли він повернувся від професора, втік від двох силуетів, випадково побачених у садку.

Антін хотів би признатись їй у всьому, щоб до решти розділити горе, але… Хіба в неї свого замало? А якби зараз прибіг до неї і схилив їй голову на коліна, як матері, яку мало пам’ятає, вона б потішила, сказала б, що колись у житті і брата, й сестру ще зустріне, і навіть Юлю…

Човгає вона за стіною старими шкарбунами по підлозі, а він лежить на ліжку самотній і вдихає випари гарячої білизни, що доносяться через вікно.

Знову голос з-за дверей:

– Може, будете вечеряти?

– Дякую, не хочу.

Тихе зітхання, як подих вітру, шелеснуло й згубилося в щілинах дверей.

…Владек сьогодні нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на дні серця. Сестра Оленка і брат Василь. Хіба це не примха долі? Живуть на світі рідні брати, сестри й не знають нічого одне про одного. Блукають у морі людей три частини однієї краплі і не знаходять себе. Навіть не шукають. Хіба це не примха?

Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немає. А Оленка… Вона була тоді маленькою і прив’ялою від голоду. Антін пам’ятає, що він дуже любив її, свою сестричку. Воно було таке потішне, коли розмовляло.

Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, і ніхто ніколи не знатиме, де її могилка? Або носить воду, бавить панських дітей, миє підлоги й терпить знущання і насмішки? А може… Страшний здогад навіявся, і від нього похололо в грудях. Ні, тільки не це! Антін силкується не думати про Оленку.

– Так можна й збожеволіти, – сказав сам до себе й повернувся до стіни. Спробував відтворити в пам’яті інші образи, але даремно.

Чому Владек якраз сьогодні запитав про його сім’ю?

І то після розповіді про смерть матері. Антін хотів було ще поцікавитися, як почуває себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиї, може, він щось знає?

Антін схопився з ліжка, засвітив. Накинув наопашки піджак і, не зачиняючи дверей, вибіг на вулицю. Наштовхувався на людей і не просив вибачення. Трамваєм – він повз, як черепаха! – добрався до вулиці Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвінок довго, як на пожежу. Почулися швидкі кроки, вийшов Костельніцький.

– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.

Лише зараз Антін опам’ятався. Самому стало соромно, зніяковів.

– Владек дома?

– Він пізно приходить. – Костельніцький сердито зачинив двері, не сказавши більше ні слова.

Антін повернувся з почуттям, ніби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хіба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибіг, прилетів… А дізнався, що Владек ще з Юлею.

Так, він ще там. І треба про все забути.

…Маційова зустріла Антона з лукавим виразом на обличчі.

– До вас приходила якась панєнка.

– Панєнка? Що за одна?

– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрій покращає… Я просила почекати. Не захотіла.

– Хто це може бути? – Антін розгублено розвів руками.

Маційова одразу спохмурніла, прикро розчарована, що їй не вдалось потішити свого квартиранта. Знизала плечима.

– Щось переказувала?

– Ні… Дуже поспішала, начеб на неї хтось чекав.

– Що за день! – Антін увійшов до кімнати. – Хто це міг бути? – Засвітив. Повів очима й на підвіконні побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крізь відчинене віконце. Антін схопив папірець, розгорнув і прочитав:

«Це я була. Мохнацька».

Зціпив зуби, щоб не закричати від болю й образи. Зім’яв папір і порвав на дрібні шматочки.

– Це ви були. Обоє…

Ранок кинув світлу пляму на підлогу біля самого ліжка й розбудив Антона. Він щоранку будився від цього променя, любив його, як свого сожителя. Антонові здавалося, що, крім нього і вічно зажуреної Маційової, ще хтось мешкає в цій квартирі, хтось веселий, життєрадісний, що приходить раз на день і будить від сну, підбадьорює та кличе до життя. А коли починались похмурі осінні та короткі зимові дні, Антін тужив за ним, як за живою істотою, і чекав весни.

Прокинувшись від неспокійного сну (щось хаотичне верзлося всю ніч, знайомі і незнайомі обличчя пересувались у пітьмі), Антін підвівся назустріч своєму другові, скочив до вікна і розчинив його навстіж.

– День!

Над брудним подвір’ям синів клаптик літнього чистого неба. У щілину між стінами сусідніх будівель заглянув червоний диск сонця.

Антін квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваї, але йому хотілось якнайшвидше вирватися з цих стін, які всю ніч тримали в обіймах важкий, гнітючий морок.

Сонячний промінь покликав свого товариша на волю і, виходячи з кімнати, всміхнувся ще раз на підвіконні.

Тихо відчинивши двері, щоб не розбудити Маційової, Антін вийшов з хати. Свіже, прохолодне і вже по-осінньому прозоре повітря (кудись пропала вчорашня спека, ніби погасла під темрявою ночі) обдало його, капнули з каштанів краплі холодної роси.

– День! – повторив ще раз Антін, набираючи в легені повітря, йому здавалося, що вперше в житті він так глибоко відчуває всю красу осіннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевої вежі, в розрідженому повітрі звідусіль линули несміливі ранкові звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорізав тишу, аж з-за міста донісся гомін ранку. Антін зітхнув, радіючи, що ніч скінчилася.

Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звідти повернув у лісок і йшов, збиваючи з кущів росу. З боку Винників показалися водонапірні башти, а далі – левади, вкриті кучерявою молодою отавою.

Пастухи гнали корів, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочині, жінки з граблями виходили на загони скошеного вівса.

Люди ставали до праці. А здалеку линула пісня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бриніла й гасла.

Це той чоловік, який з косою сховався у видолинку, проспівав тужливо і зник разом з піснею. А пісня струсила росу з трав, з гілок крушинових кущів, прозвучала й затихла, мовби й не було її – простої, сповненої звичайного селянського горя. Напевно, й ковзнула б по схилах, і всякла б у землю – безслідно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І він вслухався, а вона бриніла уже в його пам’яті.

Хтось створив цю пісню, хтось вирвав шматок душі й пустив мелодію між людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, від першої хвилини й до останньої з цією піснею тут, на полі. Їхня пісня, їхні клапті поля, їхній піт, тут вони зустрічають перший промінь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвіяні запахом полину й чебрецю, тут і вмирають, на цій пісній скибі землі. Все життя втуплені поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони співають пісню, журбою мережану, співають для себе.

Антін стояв на краю поля під лісом, не зважуючись підійти до хліборобів. Вчорашня розпука, почуття самотності здавались йому мізерними й жалюгідними перед їхнім життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчі скептичний усміх. Дисертація! Кому це потрібне? Може, цим людям допоможе розігнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…

Антона завжди тривожила й діймала пісня. Він чув пісні у дитинстві від матері, сам їх співав, чув їх, веселих, а іноді до сліз тужливих у горах, і завжди вони залишали в серці слід, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадійно болісна – вдарила хвилею в Антонові груди, розкрила затягнуті полудою очі і дала збагнути, що її творцям не допоможе його наука. Навіть не дійде до них. Вона прошелестить листками під пухлими пальцями вчених, промайне перед їхніми вицвілими очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…

Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.

Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.

Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

А дзвінок деренчав.

«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».

Вибіг у коридор і сказав до Маційової:

– Мене нема дома, я кудись поїхав.

Чув, як Владек спитав здивовано:

– Знову поїхав? Назавжди?

У Владековому запитанні звучала нотка радості.

«Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.

Владек повертався від Антона збуджений, але заспокоєний. Все! Він сьогодні освідчиться Юлі. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким і має від нього, так би мовити, батьківську згоду. Ця розмова відбулася-таки на початку семестру.

Часто після роботи Мохнацький любив поговорити на теми, які зовсім не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворі зима, влітку – про рибальство, притому він ніколи не рибалив і не полював. Владек радо підтримував такі розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справді так було. Мохнацький іноді згадував покійну дружину, а тоді обов’язково говорив про Юлю – її копію. Владек пожвавлювався, і професор помічав, що його асистент не байдужий до Юлі.

Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому він не заходить, що з ним. Він же привіз із Сілезії цікаві матеріали. Чи працює над ними? І взагалі що він зараз робить? Владек відчув у голосі професора теплу турботу про Антона, і це його занепокоїло. Довго не думаючи, він збрехав, що Кривди у Львові немає. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмінський довідався про його адресу. Владек промовчав.

– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозуміти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнім часом не заходите. Посварились, чи що? – підморгнув багатозначно.

Владек просіяв. Слава Богу, Мохнацький змінив тему.

– Ні, пане професоре, – зітхнув він, опускаючи очі. – Ні. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собі сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.

– Ого! То це поважна причина! – засміявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смішки.

– Та ні! Здається, ні… Юля прихильна до мене…

– І він не приходить! Дивіться на нього!

– Я ж не знаю, як ви…

– А що я? – тут професор підвівсь і задумався. Тінь майнула в його очах. – Що я?…

Владек схопився з крісла.

– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…

– Ви дуже приємно схвильовані, – докінчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.

– О, так…

Після цієї розмови Владек довго ходив сам не свій. Що робити? До приїзду Антона із Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тоді, в садочку, Владек зрозумів, що Кривда став серйозним суперником. Він бачив, як Юля кинулась йому навздогін, а потім зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрінуться. Та як цьому запобігти? Розказати їй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антонові. І він пішов до Антона, щоб розкрити товаришеві страшну таємницю, хоч вона, може, і уб’є його.

Владек повертався від Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер він знає, що робити.

Напахчений, гарний і шляхетний, він прийшов після довгого часу до Юлі. Вона не зраділа його появі, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всіх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осінні дні, відриваючи один за одним календарні листки – тихо, мляво, спокійно. Антін не приходив. Спочатку нетерплячка, потім ображена гордість, врешті, тупа байдужість зморювали душу дівчини. Запитувала себе, чи справді любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як і сам Антін. Професор часто згадував Кривду. Юля тоді насторожувалася, але довідувалась тільки про одне: дивний Кривда знову зник. Що він задумав? І завжди Мохнацький закінчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обідрана. Але здивує всіх нас».

Владек почав приходити до Юлі щодня. Він брав її за руку й говорив про свої почуття. Юля немов не чула його палких освідчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував їй вийти за нього заміж.

«Батько погодився? А вона що, батькова власність, річ, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

Схопилася. Наїжена і гнівна, з огидою дивилась на Владека.

– Ідіть… Ідіть! І не приходьте більше!..

Кузьмінський повертався розбитий, пригнічений. Ішов бічними вуличками, щоб не зустріти нікого із знайомих.

Юля стала мовчазною й дратівливою. Це привернуло увагу професора. Ніжна і навіть насмішлива в розмові з батьком, сповнена романтики і фантастичних мрій, співуча, по-ніжному дбайлива й закохана у квіти й музику – таку любив і такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

Від якогось часу Юля почала замикатись у своїй кімнаті, і професорові не раз доводилося довго просити, щоб вона відчинила двері чи відізвалась.

– Чим ти займаєшся? – питав суворо.

Здебільшого мовчала, мовчки показувала на музичну літературу або коротко відповідала, що готується з теорії.

Це турбувало Мохнацького. З кімнати Юлі часто долинали не монотонні звуки складних гам, а якісь невідомі мелодії або улюблена материна пісня «Пасла Касєнька круфкі двє…», а деколи її власні імпровізації – тужливі, уривчасті, як схлипування.

Професор вирішив поговорити з дочкою. Почав з докорів. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск її чорних очей і виструнчена, незалежна поза робили її далекою, майже чужою.

– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як міг, лагідно.

– А я не хочу говорити, татку, – відповіла жорстко, не дивлячись йому в очі.

– Як ти смієш так відповідати? – сторопів професор.

– Татку, я прошу тільки одного: не стеж за мною, не перевіряй, чи я дома. Я цього не хочу.

– Але ж я твій батько! Як ти можеш розмовляти зі мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хіба я не відповідаю за кожний твій крок?

Юлині губи склалися в глузливу гримасу.

– Я вже сама можу відповісти за свої вчинки. Ти забуваєш, татку, що я доросла.

Професор глянув на дочку, ніби побачив її вперше. І справді… Коли це все сталося? Адже ще недавно бігала по кімнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповісти щось цікаве. Тепер стояла перед ним вродлива дівчина, доросла і чужа.

– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим від болю голосом спитав професор ледве чутно.

Цей тон розтопив затаєну образу в серці дівчини. Різко, але вже без льоду в голосі спитала:

– Ти давав Владекові згоду на одруження зі мною?

Старий хитнувся, як від пострілу над вухом.

– Яке ти мав право говорити від мого імені? – пролунав ще один постріл.

– Але ж, доню! Я не казав йому нічого! Я не давав ніякої згоди! Це смішно навіть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав підтримки, але нічого не було, а за вікном тільки шумів вітер і стукотіли у шибку краплини дощу…

– Послухай мене… Тільки сядь біля мене, як колись… біля свого татка. Я не можу так… не можу. – Він схилив на руки голову й зітхнув. – Хіба я міг знати, що він такий негідник?

Серце Юлине стислося від жалю. Вона припала до батькових колін, даючи сльозам волю.

Мохнацький розповідав про свою розмову з Владеком і бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмінського. Не розумів. Таж виходила до нього, зустрічалася. А тоді, коли пізно прийшла, хіба не з ним була?

– Донечко, признайся мені, як матері, ти любиш когось?

Припавши голівкою до батькових колін, Юля втішала його, але таємниці своєї не могла зрадити, хоч і дуже бажала.

– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…

Професор погладив її хвилясте волосся і просив прощення, хоч і сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.