Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 9

Казімір Костельніцький завжди був у курсі всіх подій. Така в нього посада. Він блискуче справлявся з обов’язками комісара міської поліції. Поліцейські здібності проявлялися у нього досить рано. Ще комендантам гмінної поліції на Покутті він відзначався своєю невтомністю, організаційним хистом і нещадністю. Селяни його дільниці добре відчули міцну поліцейську руку Костельніцького зразу ж після війни. Обшуки по хатах, закривання сільських читалень, перетрушування бібліотек у школах і на вчительських квартирах стали звичними.

Костельніцький міг не спати по три ночі підряд, якщо цього вимагала служба. Цілими тижнями просиджував із своїми підручними в засідках, виловлюючи контрабандистів, які переносили через кордон румунський спирт.

Промоклі, змерзлі й замучені, постерункові нишком проклинали свого коменданта, проте запобігливо всміхалися перед його клишоногою постаттю та камінним обличчям з приплюснутим носам і гострими малими очима. Під час першої кампанії каральних експедицій він так відзначився, що його перевели на посаду коменданта повітової поліції, а згодом і до Львова.

Батько Владека познайомився з Костельніцьким у Коломиї. Двічі на тиждень Кузьмінський дозволяв собі невелику розкіш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Він часто бачив за столиком коменданта повітової поліції і ввічливо йому вклонявся. На всяк випадок.

Комендант завжди поглядав на високого, худого і вічно зажуреного магістратського урядовця. Якось він навіть зволив запросити Кузьмінського сісти поруч і розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмінського. Але Костельніцький був досить привітним і ні про що не розпитував. Все ж Кузьмінський більше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустріти й на вулиці. І ніколи він не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.

Якось весняної неділі Кузьмінський відпочивав у скверику напроти пошти. Біля нього на лавочці сиділи хлопці, Владек та Антін, і умовляли батька піти в кіно. Кузьмінському не хотілося. Втомлений канцелярією за цілий тиждень, він волів радше подихати свіжим повітрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопців. Алеєю просто до них наближався Костельніцький. Він привітно посміхнувся і м’яко зупинив Кузьмінського, що наважився було підвестися з поклоном йому назустріч. Владек похапливо звільнив комендантові місце. Антін лишився сидіти.

– Шляхетність не виховується, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельніцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антін вловив погордливий погляд поліцая і побагровів від образи.

– Я йду за квитками! – писнув він і побіг алеєю.

– Вам, певно, не вдалося відшліфувати приймака, правда?

Кузьмінський дуже здивувався, що комендант так добре знає склад його сім’ї, і не міг нічого відповісти на репліку.

– Звідки він у вас взявся? Може, це син когось із тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мішкольца?

Кузьмінський зблід. Не від страху, – арештований він був австрійською владою, – а від подиву: чому поліція ним так цікавиться?

– Ні… це приблудна дитина…

– А ким за національністю вважає себе ваш названий син?

– Антось, бачите, хрещений у церкві, і я зараз не можу вимагати, щоб він вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своїх думок.

– А все-таки?

– В хаті говорить по-польськи, а книжки читає всякі.

– І Шевченка?

– Правду сказати, не знаю.

– А треба, щоб ви знали. За його виховання відповідаєте ви перед державою.

Костельніцький раптом змінив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрі оцінки. Пильно дивився, як на це реагує хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тішить похвала.

– А ким би ти хотів бути?

– Учителем гімназії! – випалив Владек.

– І тільки? А міністром не мрієш стати?

Старий Кузьмінський незадоволено чмихнув.

– Пробачте, пане комендант, але я ніколи не забиваю дітям голови кар’єризмом. У нашому стані потрібно виховувати в дітей мрії про трудове життя. Вони, одне з другим, повинні знати, що син бідного урядовця чесним шляхом міністром не стане. Ну, йди, синашу, і ти по квитки. Візьми гроші. Купи й мені.

Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта і, ощасливлений його усмішкою, заспішив, щоб похвалитися Антонові.

– Викликає у мене подив те, – холодно процідив Костельніцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рідного сина виховуєте також не так, як цього хотіла б наша держава.

– Як умію, – не підводив голови Кузьмінський.

– Послухайте, – зовсім інакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Інші були умови, інші й вимоги до людей. А молоде покоління буде жити в молодій Польщі. Воно стане опорою її могутності, носієм вищої культури, і треба прищеплювати молодим не стільки рабську любов до праці, скільки вміння керувати працею інших. Повірте, син ваш ніколи вам не подякує. Я розумію, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотіли, я радо вам допоміг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кінчає гімназію. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпній ціні?

Кузьмінський не повірив у щирість цієї пропозиції. Він уже віддавна журився, за що утримуватиме хлопців у Львові.

– Я кажу без жартів, – підтвердив Костельніцький. – Не думайте, що це мій жест. Я у вас братиму плату, але, розуміється, по-людськи. Бачите, вас турбує доля одного вашого сина, мене ж, бездітного, – доля всіх польських дітей. І скільки маю змоги…

– Але ж у мене їх два…

Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думці, потім:

– Присилайте обох.

Костельніцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тільки при кожній нагоді заводив з ним розмови на історичні чи політичні теми.

Категорично не любить хлопець політики, вирішив. І це непогано. Це вже є запорукою того, що ніколи не схилиться до соціалізму. Гірше те, що його молочний брат цікавиться нею і має на Владека великий вплив.

За п’ять літ він докладно вивчив Кузьмінського. Помітив у цього доброго і легковажного хлопця одну рису, що переважала над іншими, – честолюбність. Вважав: цього досить.

Останнім часом, після статті, комісар особливо почав цікавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцеві треба буде припинити ріст. Вагався: вже кинути йому перші колоди під ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пізно. Але ні, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрість, та страшна і сильна помічниця самого диявола, кине Владека просто в його обійми і дасть йому грамотного й вірного агента поліції.

У цьому Костельніцький був упевнений. А мати в університеті свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, ніколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для поліції вогнищі всілякої крамоли. Чей же недаром комісар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.

Залишилась одна перешкода: треба було якось ізолювати Владека від демократичного впливу його батька. Конче потрібно.

Увійшовши до кімнати Владека, Костельніцький помітив, що юнак схвильований.

– Ви чимсь стурбовані? – запитав. – А я до вас з цікавими новинами. Ви ніде не зустрічалися зі своїм колегою від серця Кривдою?

Владек перелякано видивився на Костельніцького. Що це він?

– З Антоном? Його вже давно нема у Львові.

– Чому ви так думаєте? Він увесь час у Львові. Хіба ви до нього ніколи не заходили?

– Заходив давніше. Господиня сказала, що він виїхав.

– Ха! Цікаво, чи й зараз ви тієї думки, що нема чеснішої людини від Кривди? Він весь час у Львові. Займався політичною діяльністю, а тепер переключився на наукову…

– Не може бути! – здивувався Владек, все більше хвилюючись. – Він би зайшов до мене…

– Ні, він не зайшов би до вас. – Костельніцький примружив одне око. – Йому невигідно підтримувати старі знайомства, тим більше з вами. Потихеньку друкує статті в газетах, а цими днями у «Вядомосьцях літерацкіх» з’явилася його ґрунтовна розвідка… A-а, ви не читаєте журналів, мон шер! Розвідка цікава. Це не газетна стаття, а частина дисертації. Постарайтесь прочитати. До речі, як з вашою дисертацією?

– Ніяк, – спалахнув Владек. – Асистент може обійтися без дисертації.

– Безперечно, Мохнацький помре, і ви тоді будете в Кривди асистентом. Непогані перспективи.

Владек схопився з місця мов ужалений. Це вже занадто! Що діється за його спиною? Згадав, як Мохнацький тицьнув йому якось Антонову статтю і сказав: «Ми знали Кривду і не мали поняття про нього», ніби дорікнув: «Бачите, а ви не здатні на таке». І взагалі поведінка професора останнім часом стала дивною. Ігнорує пропозиції, думки свого асистента, часто робить вигляд, що його не помічає. А тепер, виявляється, Кривда тут. Чому?

– Що ви хочете сказати? – з притиском звернувся до Костельніцького.

– Та нічого… Хіба те, що доктор – наукове звання, а асистент – тільки адміністративне.

– І що з того? Мого місця ніхто не займе.

– Як знати… Надрукуватись Кривді в краківському журналі допоміг не хто інший, як Мохнацький. Майте на увазі, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор їх благ…

– Це брехня! – крикнув Владек і поступився назад до стіни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закінчив, бо в холодних очах Костельніцького засвітилася злорадним вогником правда.

– Що?! – застогнав. – Що? То він…

– Цілком слушно. Ваш здогад близький до істини.

– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очі зустрілись з переможним поглядом Костельніцького.