Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 7

Часто буває: нав’яжеться якась мелодія, і ніяк її не позбутися. Іноді обличчя незнайомої людини весь час постає перед вашою уявою. Ви не знаєте, де вам доводилося її бачити. Можливо, що ніде й ніколи. Проте мозок працює, пригадує, ви питаєте себе: хто б це був?

Так і Антін не міг викинути з пам’яті обличчя людини в одязі сажотруса. Очі, погляд і особливо лінія вуст були йому звідкись добре знайомі. Антін пригадував своїх друзів, знайомих від самого дитинства, але цього між ними не знаходив.

Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злості на самого себе. Стільки задумів зароджувалося останнім часом, і на тобі – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрінуту людину. І нарешті Антін згадав. Це було смішно й безглуздо. Голячи якось худі щоки перед дзеркалом, він побачив, що його власні уста й високе надбрів’я такі самі, як у цього сажотруса. Голосно засміявся з такої подібності й перестав думати про нього.

Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундівцями й редакцією «Діла», він ніби очистився від чогось неприємного, липкого, немов звільнився від тягаря, що довгий час пригнічував думку. Перед ним відкрилося все багатство сілезького матеріалу.

Цілими днями Антін сидів над матеріалом. Скромні назви річок, сіл, озер, навіть окремих горбів чіплялися за пожовклі, крихкі сторінки неписаної багатотомної великої історії слов’ян, просили підняти важку її обкладинку і заглянути в далеке минуле. Щось зовсім нове, невідоме людям обіцяли розказати і все ще лежали перед Антоном – загадкові, німі, нерозгадані ієрогліфи.

Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливості сілезького діалекту були досліджені. А топоніміка лежала мертвим багажем.

Антін насмілився написати ще одного листа професорові Траутману в Прагу. Просив вислати деякі тлумачні словники, послав список назв, про які важко було сказати, чи вони є чисто німецькі, чи скальковані зі слов’янських. Сам копався в німецьких і польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.

В кімнаті віяло холодом. Уже чотири дні не кидав у піч вугілля, вікно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий іній виступив на вогких стінах.

Усі гроші вийшли. Маційова не показувалася до Антона. Знала, що її відвідування нагадують йому про борг. Один тільки раз спитала, спитала і пошкодувала, чи в нього немає хоч злотого. Антін сидів закутаний у пальто і з винуватим виразом мовчки заперечив.

Треба шукати роботи, далі нема чим жити. На тумбочці лежав кусень хліба і дві грудочки цукру. Це вечеря. На сніданок нема нічого. Можливо, що у філії державної гімназії на Рутовського дадуть кілька годин або хоч порекомендують невстигаючого гімназиста.

Задеренчав дзвоник. Антін не поспішав відчиняти, до нього ж ніхто не приходить, не квапилася й Маційова.

«Напевно, поштар», – подумав і підійшов до дверей. Морозний вітер дмухнув сухим снігом у сіни, у двері просунулася засніжена голова листоноші.

– Так довго змушуєте чекати під дверима, – буркнув.

– А ви кидайте газету в скриньку, – порадив Антін.

– Та певно, але для вас є ще й переказ, добродію. Цього в скриньку не кидаю.

– Переказ? – здивувався Антін. – Переказ?

Це був гонорар з тижневика «Рада». Не пам’ятаючи себе від радості, Антін накинув пальто й побіг на пошту. По дорозі купив у газетяра останній номер «Ради». Півтори сторінки займала його стаття «Господарі своєї землі».

«Вже три дні, як люди читають мою статтю, а я й не знав. Дурень!»

На пошті йому виплатили тридцять чотири злотих. З цими грішми можна якийсь час перебути. Повертаючись, купив по примірникові різних газет і поспішив додому.

– Рушило! Рушило! – говорив уголос, ковтаючи снігову порошу. – Скінчилося! Почалося!

Дома перелякав господиню несподіваними окликами.

– Маційова! Пані Маційова!

– Що сталося, пане? Що з вами?

– Все добре, все чудесно! – він закрутив стару довкола себе і потяг її за руку до кімнати.

– Це мій квартирний борг, – казав Антін, викладаючи гроші перед здивованою господинею, – це на смачний обід, а за ці, будьте ласкаві, купіть у сусідів відро вугілля й оживіть оцю кляту піч.

Маційова дивилася якийсь час на веселого Антона, потім швидко обернулася і вийшла з кімнати, витираючи брудним фартухом очі.

Антін сумно поглянув їй услід.

– Добра подруго бідної моєї юності… – зітхнув він і взявся до газет, його стаття анітрохи не була змінена. Перебіг поглядом заголовки статей в інших газетах. Здивований, схопився з крісла: може, це сниться? Майже в кожному сьогоднішньому номері писали про його статтю! Ні, це не був сон. Він замкнувся у холодній кімнаті, а в газетах друкували відгуки на його статтю, вже точилися суперечки.

«Громадський голос» схвально відгукнувся про статтю якогось А. Кривди, надруковану в «Раді».

В «Ділі» була надрукована замітка під заголовком «Сорочка ближча, ніж кожух». Невідомий автор висміював Кривду за його благородний жест полабським слов’янам.

Польська «Газета поранна» в кількох словах згадала про цікаву і претензійну статтю якогось Кривди.

Антін стояв серед кімнати розгублений, стривожений. Газета тремтіла в руках.

«Піти до Владека? – подумав. – Ні, цей нічого не зрозуміє і не допоможе. До Мохнацького! – Але в грудях щось шпигонуло, защеміло. – Ще не пройшло», – прошепотів.

Саме в цей час Владек лежав на канапі, переглядаючи свіжий номер «Газети поранної».

– Це ж про Антона! – схопився. – Хіба він тут?

І що пише?

Якусь мить Владек був у захопленні. Але одразу ж захоплення минуло. Як це так несподівано Антін стає відомим? Відгомін хвилинної радості за успіхи друга змінився заздрістю. Очевидно, він звідкись прислав статтю, бо що міг би робити у Львові? Але звідки, де він зараз?

Владек вийшов, щоб купити примірник «Ради» з Антоновою статтею. Прочитав і зайшов до Костельніцького.

– Як це вам подобається? Газети трублять про Кривду.

Костельніцький пильно поглянув на Владека і знехотя взяв тижневик. Пробіг очима статтю, зупинився на останньому абзаці. Почав читати ще раз. Потім відклав газету і примружив маленькі очі.

– А вам як?

– Правду кажучи, газети мають про що говорити. Це матеріал з його поїздки в Шльонськ. Дивно те, що він тут виступає прихильником поляків.

– О, так! – прорвалося з горла Костельніцького всуміш із сміхом. – Це дивне тільки для сліпих у політиці, тобто для вас! Для мене стає все ясним. Хитра бестія. Чи не варто б ним зайнятися серйозніше? – Останні слова Костельніцький говорив для себе. Зиркнув на Владека. Знову глузлива усмішка скривила його губи.

– Ви своєю академічною головою хоч що-небудь розчовпали з цієї прокламації?

– Прокламації?

– Еге ж. Ви не відчуваєте тут антидержавного тону, мій дорогий? Не чуєте? Візьміть прочитайте ще раз. Але уважно, вельмишановний асистенте.

Сьогодні Мохнацькому здалося, що він зустрівся сам із собою, і на якусь мить злякався свого двійника. Ще вранці славіст професор Каменкович при зустрічі на вулиці повівся так, наче хотів перед чимсь його застерегти.

– Дорогий колего, ви знаєте, що сьогодні студенти обговорюють ваші праці на славістському гуртку?

Мохнацький високо звів брови.

– Про засідання знаю, але що…

– Бачите. А ректор, як не дивно, дізнався про це раніше за вас. Йдеться про вашу працю «Особливості мови Словацького».

– Ах, ось що! Так, через неї на мене давно дивляться скоса. Але ж вони помиляються. Я ніколи не був козакофілом і бунтарських ідей Словацького не торкався. Мене мова цікавить.

– Шановний колего, ваша наукова думка сильніша за вас самого. Їх мосць ректор і присні, а також студенти розуміють ваші праці краще, ніж ви самі.

Мохнацький задумався.

Студенти повідомили його про засідання під час перерви. До професора підійшов стрункий юнак з чорним волоссям і гострими карими очима.

– Що ви задумали, Сарабаю? – суворо запитав Мохнацький. – По-перше, це нетактовно з вашого боку, що ви не спитали в мене дозволу…

Сарабай, слухач третього курсу, перебив, перепрошуючи за нечемність:

– Ми ніколи не питаємо дозволу в авторів, бо справа не в особі, а в науці.

– По-друге, – вів далі професор, – ви можете мене поставити в неприємне становище.

– Студенти думають, що професор Мохнацький не відмовиться від своїх праць, які самі б’ють по рутині в науці.

Мохнацький пильно глянув на студента.

– Го, дивіться на нього…

…На засіданні професор уважно слухав і нервово смикав борідку. Той самий Сарабай виступає з ґрунтовним аналізом його праці. Детально аналізуючи зміст книги, він звертає увагу на те, про що мало думав сам автор. Українізми в творчості Словацького взяті з уст простого народу. Герої творів Словацького – поляки з черні – широко вживають їх у своїй лексиці. Цей прийом, як стверджує Мохнацький, відіграє у творах поета не стільки стилістичну, скільки соціальну функцію. Він говорить про глибоку спільність і зв’язок двох народів.

– Це вам тільки один приклад того, – зазначує Сарабай, – як можна навіть на сухому мовному матеріалі досліджувати соціальні явища.

Мохнацький вже не смикає борідки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягає з кишені складену газету.

– А ось вам, до речі, цікава стаття Кривди в останньому номері «Ради». Прочитайте. В ній є багато спільного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в ліс. А це вже добре.

До кінця засідання професор досидів, але він не чув нічого, заглибившись у читання Кривдиної статті.

Після цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такі засідання – а зміст сьогоднішнього йому відомий – недопустимі в університеті. Праця Мохнацького ідейно сумнівна, це факт незаперечний, проте її автор, професор університету, бере в засіданні активну участь.

Мохнацький відповів прямо:

– До вашого відома, я на тому засіданні не промовив ні слова. А про свої праці дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.

Дивувався сам зі свого молодечо-бойового настрою.

Повернувшись додому, гукнув збуджено:

– Юлю, Юлечко, іди-но подивися, що наш філософ утяв! Хіба я не казав?

Уголос читали статтю і відгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своєму радів за Антона.

– Напевне, він у Львові, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І мені треба з ним поговорити.

– Я піду до нього, татку.

– Ну, це, здається, не випадає, – відповів професор задумливо.

– Я піду до нього! – сказала Юля твердо, і тоді Мохнацький підвів очі.

– Що це з тобою? Ти вся гориш!

– Нічого, татку. Він у Львові. І я піду…

Мохнацький зрозумів усе. Побачив те, чого ніколи не припускав.

– Як, ти?!

– Так…

Антона приголомшив успіх. В хаосі думок, що нахлинули, він спіймав одну, яка, здавалось йому, поведе тією середньою дорогою боротьби – між примиренством і лівою крайністю. Бо куди подітися? Антін уже не міг бути з тими, які гризлися за своїх сеймівських послів у той час, коли по селах лютували каральні експедиції. Але йти в юрбу безробітних, які сновигали біля магістату та «Убезпечальні спулечної»[11] і час від часу піднімали вгору кулаки, – за що їх поліцаї рубали шаблями і топтали кіньми, – Антін вважав безцільним.

Що робити? Українські гімназії в Галичині майже всі позакривані, шкіл по селах немає, а коли і є, то в більшості польські; діти сілезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-німецьки, а преса співає осанну новому «Наполеонові», розкриваючи обійми німецькому фашизмові.

А тут про Антона враз заговорили газети. Він раптом відчув у собі неймовірну силу пристрасті, гніву й силу своїх знань. Він спробує спинити те божевілля, що огорнуло верховод-політиканів, інтелігенцію. Йому здалося: якби їм відкрити очі, то вони ще встигли б повернутись із слизької стежки, що веде в провалля.

Антін стояв у нерішучості: йти до Мохнацького чи ні? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, єдиний можливий порадник, – і треба йти.

Надвечір вийшов з дому. Як колись перед екзаменаційним столикам, затремтів, коли з-за рогу показалася така знайома хвірточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтів від думки, що йому може відчинити двері не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.

У кімнаті застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами і чорною борідкою. Милий, дивакуватий і розумний.

– До мене? – спитав професор похмуро і байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.

– До вас, професоре. Не впізнали?

– Чому, пізнав…

Кривду вразив непривітний холодний тон Мохнацького. Чому він так? Сердиться, що не заходив, чи, може, він, Антін, небажаний гість? Чи не краще одразу ж піти, не сказавши ні слова?

Професор ледве чутно запросив сісти.

– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаєте мене вислухати.

– Поради? – Мохнацький підвів здивовані очі. – Просити поради?

Кривда підвівся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знає, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очі, вичікуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолі юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлі. Справді, весь вираз обличчя говорив про впертість і наполегливість вдачі цієї людини. Так, він міг сподобатись Юлі. Професорові теж подобався цей юнак. Він готовий був усе для нього зробити, тільки не віддати дочку неспокійному, вічному шукачеві знегод. І тому, мабуть, загорівся і померк теплий блиск у зіницях Мохнацького.

Кривда м’яв шапку.

– Я не можу говорити про такі справи тепер… у такій… ну… Я сподівався вас побачити іншим. Не можу зрозуміти, чому… То дозвольте іншим разом, якщо…

– Ні, паничу, – професор не зводив з Антона погляду. – Викладай тепер, чого прийшов.

Роздратований тон професора ще більше збентежив Антона. Він нерішуче сягнув рукою у внутрішню кишеню пальта й витяг звідти жмут своїх записок.

– У мене виникла нова ідея, професоре, і я мушу поділитися нею з вами.

– Щодо дисертації? – нічого не розуміючи, спитав професор. «Він цілком безнадійний дивак», – подумав.

– Ні, щодо цього матеріалу. Я поки що не пишу дисертації. З цим завжди можна встигнути. Мені б хотілося видати невелику популярну книжечку про споконвічну осілість слов’ян на просторах між Віслою і Одером.

– Я вас не зовсім розумію, – знизав плечима професор, сідаючи в крісло. Поморщив чоло, намагаючись зрозуміти причину появи Кривди. – Осілість слов’ян? Ви гадаєте – Америку відкриваєте? Ці речі в науці відомі. І взагалі, що це дасть?

– Я не збираюся відкривати новий континент, – відповів Антін роздратовано, забуваючи, що розмовляє з професором Мохнацьким. – Справа не тільки в осілості, хоч і вона ще не зовсім доведена. В мене виникла думка…

– Ну, так… так. Але звідки ви візьмете такий матеріал, коли у вас досліджений тільки південний Шльонськ? Голим польським патріотизмом доведете, якого у вас, до речі, обмаль. Німці, добродію, мають свою теорію, а саме, що ще до германської колонізації в ХІІ столітті жили тут германські племена. Ця теорія невірна, її можна розбити. Але тільки фактами. А ви їх не маєте.

– Є факти! – заперечив Антін і сам сів за столом. – Є в мене такі факти, що від горезвісної теорії Платнера не залишиться й сліду. Ось я захопив у катовіцькій книгарні брошуру якогось Шліммера. Він якраз проповідує теорію, нібито німецькі рицарі зайшли колись у незаселену країну, а слов’яни далеко пізніше сюди перекочували. Проте я маю докази, що це не так. Єгоров лише, між іншим, згадує, що в XIV столітті відбулась германізація топографічної номенклатури. Факт цей, на перший погляд, ніби нічого й не говорить. Але треба заглянути глибше. Які назви змінювалися і для чого? Є підстави догадуватись, що далекі предтечі сучасних фашистів навмисне германізували слов’янські назви річок, озер, сіл, добре усвідомлюючи, що це матиме колись не канцелярське, а політичне значення.

– Ну, далі, далі, – зацікавився професор. – Що далі? Які у вас факти?

– Я кличу на допомогу як свідка топоніміку. Мертві гори, німі ріки й озера заговорять, піднімуть завісу минулого. Я познаходив цілий ряд німецьких назв, скалькованих з слов’янського.

– Ого… Це, знаєте, цікаво, – хитнув головою професор. – Ану, покажіть мені свої матеріали.

Він переглядав довгий список коментованих назв. Обличчя його розтягнулось у задоволеній усмішці.

– Непогано… Перевернути старі канцелярські акти і з пилюки вигребти нетлінні факти. Німці калькували слов’янські назви. Як ви до цього додумались? Чекайте, але що це дасть?

– Я про це хотів з вами порадитися. Тепер немов усі чемериці наїлися. В кіножурналах – Гітлер і Муссоліні. В колах інтелігенції тільки й розмов про якусь місію Німеччини. Це не рак душ, це тільки зараза, і мені здається, що якби авторитетним тоном, переконливо заговорити до них, що слов’янські народи зовсім не гірші, що німецький колоніалізм, а тепер фашизм завжди були і є ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом століть і робиться тепер на колонізованих землях, – мені здається, що не тільки інтелігенції, а й урядові відкриються очі.

– І цією брошуркою зробити переворот у політиці, – додав скептично професор.

– Я вірю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дає дорогу німецькому чоботові. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщі. Хіба антифашистський трактат, обґрунтований науково, трактат, що зачепить національні почуття, розкриє історію віковічної боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвідомо, йде в зуби ворогові, як кролик у пащу кобри?

– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справді ви започаткуєте в науці протифашистську течію. Тільки це політика, юначе. Тримайтеся. Наші водзовє[12] не почнуть танцювати під вашу дудку і по голівці не погладять.

– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тільки вашої допомоги прошу, вашої ерудиції.

– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу під вашим іменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаєте що? Напишіть розвідку про топоніміку без жодного політичного забарвлення, і я вміщу її у краківських «Вядомосьцях літерацкіх». Там я дещо вже друкував.

Антін схопив за руку професора. Але той смикнув її і знову тим самим пронизливо-недовірливим поглядом ошпарив Кривду.

– Де ви були весь час?

– Тут, професоре.

– Чому не заходили?

– Не міг. І не можу вам сказати, чому…

– Дивіться на нього! А я хочу, щоб ви сказали мені правду. Хто до вас сьогодні заходив?

– Не розумію. Ніхто не заходив…

– Ніхто?! Як – ніхто? – кинувся професор. – Де ж тоді Юля?

– Панна Юля? До мене? – сторопів Антін. – Як…

Професор метнувся до одежної шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.

– Що сталося? Кажіть же!

– Сьогодні ми читали вашу статтю і те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пішла. Біжіть, ну, швидко біжіть! Знайдіть і приведіть її сюди. Ну, чого стоїте?

Антін біг вулицями, не розуміючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув двері, вбіг у сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.

Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.

– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…

– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.

Приголомшений таким навальним щастям, Антін стояв розгублений. Це було неймовірно. Гарячими устами припав до її рук.

– Дорога моя…