Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 4

Він заліз через вікно, коли ми спали, і хотів пограбувати, а може, і вбити нас усіх. Тому я навіть не розумів до кінця, стріляючи в нього з револьвера, цілячись у голову. Звичайно, він гад, злочинець. Але бачити передсмертну агонію вбитої тобою людини, в твоїй спальні, також, знаєте… І як на зло, він помирав півгодини, хриплячи і плачучи, весь у крові і в піні з рота. У дружини – очі на лобі, морда зелена, піт і писк (кричати вже не могла). Діти, в дверях, червоні від пронизливого вищання, яким зазвичай супроводжується жах.

Я вибіг прямо в трусах у двір, бо чокнувся б. Восьмий чи який ступінь збудження нервової системи. Якого біса він поліз саме у моє вікно?

Ну, його забрала «швидка» з поліцією. Тепер продовжувати б жити: дружина, діти. Килим з величезною кривавою плямою викинули, чорт з ним. Але щось не те. Вночі лягаю до дружини, а вона – відсувається. «Не зрозумів», – кажу. І знову ближче. А вона знову мимоволі відштовхує. «Люба, ти що?» А вона, вже майже в істериці, шепоче ось так, крізь зуби, ніби собі самій: «Вбивця… Вбивця…» Я оторопів, чесне слово. «Вставай, – кажу. – Я не зрозумів». А вона боїться. Мене. «Я не зрозумів, – кажу. – Ти що, хотіла б, щоб він нас пограбував, убив, чи як?» «А може, він не вбив би, – каже, – тільки пограбував». Ну і дурепа. «Може, – каже, – він би взяв що-небудь і пішов. А тепер… А тепер…» «Що тепер?» – запитую, ледве себе стримуючи. «А тепер його немає!» – і крик-ридання.

Боже ти мій. Ну й діла. Я, значить, вбив людину. Вбивця-сволота. «Я, Віталіку, розумію, – каже вона крізь ридання, – ти нас захищав. Але навіщо ж ти в голову?» «Я не зрозумів!» – кричу. А вона: «Я як згадаю, як він помирав, бідненький, ось тут. Помирає і плаче. Ой, не можу!» І прямо забилася вся в риданнях. Дивлюся – діти у дверях, витріщилися, трусяться від жаху, знову.

«Геть! Спати!» Ні, я… Я вб’ю себе чи що. Так далі жити неможливо.

Ну, я пішов туди, до його сім’ї. Спеціально пішов. Подивитися на себе, який я насправді гад. Мати його, старенька, як на зло, на мою матір схожа: сидить і не плаче. Тільки тримає його за мертву руку. Жах якийсь. І двоє дітей його, хлопчик і дівчинка, осиротілі. Дівчинка, меншенька, плаче, а хлопчик стоїть, з обличчям, яке я не забуду і в останню свою секунду. Раптом дівчинка і каже, крізь сльози: «Таточку мій рідненький». А у татка дві точки на лобі. «Татусю, встань. Татусю». Видно, любила його. Дівчатко з червоним розпухлим носиком. Дитина зовсім.

Я вийшов, тримаючись за стіни. Це що ж? Я не зрозумів. Це хто ж я? Так що я мав робити, тоді? Це зараз він такий безневинний, ангельський, лежить. Син, тато. Боже дитя. А тоді, коли заліз через вікно, у своїй масці, це був звичайний бандит. Звичайна грабіжницька сволота, в яку я розрядив свій револьвер. У цю мерзоту, яка сміє лізти в чуже мирне життя. І мені захотілося ще парочку таких мерзотників порішити, в своїй спальні. І щоб їхні сучі діти покривили свої личка, просячи тата встати з домовини.

Я сів на якусь лавку, на дитячому майданчику біля будинку. Боже ж ти мій, що я зробив не так? Що? Я собі жив, мухи не образив. А він поліз у мій будинок, в моє щастя. І ось тепер його немає, взагалі. Що я не так зробив? Чому я так мучуся?

Коли я так собі говорив, то здавався собі у всьому правим. Але тут я згадав голосок цієї дівчинки, крихітки: «Тату, таточку, вставай, прошу тебе». Ой, не можу. Я гад якийсь, Люба права. Так, гад. Врятував, може, Любу і своїх дітей від смерті, а все одно гад. І Люба боїться до мене доторкатися. О так, зараз я можу ходити гоголем. Не багато таких, які в своєму житті вбили людину, припинили життя. А я ось убив.

І тут я зрозумів, жахаючись, що мені ж ніколи вже не зняти з себе цього тавра, що я вбивця. Я так і помру, вбивцею, з гріхом на душі. З гріхом? Тут я зупинився. Чорт візьми, з яким гріхом? Що я не так зробив?

Ну, я досидів, на цій лавочці біля будинку. Доки його не винесли, цього сина, тата і бандита. Тут тільки я почув справжнє виття: мати як заголосила, то я мало не чокнувся від її горя. «Синочку! Синочку!» Ну, просто неможливо слухати. Бідна, ледве ноги волочить. Вона ж його народила, вигодувала. Я сиджу, а сльози з мене самі – градом. Я не зрозумів, я не зрозумів нічого. А тут підходить хлопець, інтелігентний такий. Каже глухо: «Ідіть звідси. Вам краще піти». І як подивиться мені в очі. Ну, Боже ж ти мій: що ж це? Він, значить, брат його або родич якийсь, віддає належне моєму самозахисту і все таке. Але саме мене, мене особисто і одного звинувачує. Мовляв, все ти правильно зробив, хлопче, у своїй спальні, але тепер іди геть, з моїх та їхніх очей. Не стирчи тут убивцею.

Ну, що ж це? Врешті-решт? Я пішов. Як побитий собака. Крики, зойки. Дітлахи його кричать – вже і цей син: від горя. Мати голосить. Боже, що я наробив? Я. Я один. Ось цією рукою.

Ну, я заспокоївся, в якомусь кафе. Зараз його в землю опускають. Ну, що я можу вже зробити? Я що – тямив щось особливо, що роблю, коли револьвер з тумбочки вихоплював? Адже він ліз на мене з ножем. З ножем! Може, і вбивати не збирався, звичайно. Напевно, просто хотів пригрозити, щоб сумирно в ліжку лежали. Поки він наші шкатулки буде чистити. Якщо так, тоді… Тепер я зрозумів Любу. Чорт візьми, виходить, хай би краще він насправді обчистив нас і забрався геть, ніж те, що зараз. Збідніли б ми (і то, може, ще й повернула б поліція), зате ось, в башці і в грудях, все на своїх місцях залишилося б. А тепер що?

Я прийшов додому, а Люба мовчить. Ну, що таке? Як так можна жити? «Люб, – кажу. – Чуєш? Не мовчи». А вона у відповідь… мовчить. «Не мовчи, а то зараз трахну!» Вона як подивиться на мене. «Ну, що ти дивишся? Що? Вбивця, так? Вбивцю бачиш?» А вона – це просто незбагненно – каже тремтячим голосом (ось-ось заплаче): «Так». І – бігом з кухні. І вже ридає, у себе в спальні. Ну, я давай бити меблі та посуд. Розбив табуретку, стіл і просто впав на підлогу. Ось тут руку обдер, кров тече. Ну що, що робити? Люба ще більше ридає. Добре, діти в садочку. З розуму зійду. «Уб’ю!» – як зірвуся раптом, а Люба, побачивши мене в дверях, – у куток, у повній істериці, очі – ось такі, абсолютно божевільні. «Не вбивай!» – кричить.

Ну, думаю, діла. Тут і до психушки недалеко. Нерви – як ганчірка стали. Розвернувся мовчки, пішов на кухню, вийняв із шафки півлітра і тут же випив, з горлечка.

Це мене і врятувало. Знав, що чиню як останній алкаш, але приклався і вичистив до дна. А через десять хвилин звалився. Звичайно, краще було б яке-небудь сильне заспокійливе прийняти. Потрійну дозу тазепаму. Але ми зроду нічого подібного вдома не тримали. Зрештою – потрібно було відключитися, на довгий час, інакше б нерви на місце не стали і невідомо, чим би все скінчилося. Так що я розумно зробив, що напився.

Люба трохи ще поістерикувала, в спальні, сама з собою (потім зізнавалася, що загороджувала двері шафою, щоб не увірвався: хоча, звичайно, знала, що корчить дурня. Але навмисне лякала себе). Потім, не чуючи ніяких звуків, схаменулася трохи. Моча з голови відхлинула. Поставила шафу на місце і пішла на кухню дивитися. Ну, я лежу, на купі полін, весь вивернутий. Вона, звичайно, в крик: вирішила, що покінчив з собою. Потім натрапила на порожню пляшку і все зрозуміла. Вирвало мене кілька разів, у знетямі, але я не пам’ятаю.

Ну, проспав я щось тридцять годин. Знайшов себе у спальні на ліжку і навіть посміхнувся. Добре було якось на душі. Сонце у вікні. Тут Люба зайшла: «Ну, як ти?» І як пригорнеться. Боже ти мій. Все знову добре. Я, хоч і згадав, що було щось, жахливе, але ніби вже крізь якийсь фільтр все побачив. Дистанція, значить, з’явилася. Нерви заспокоїлися, гостроти немає. Ну і Люба, звичайно. Тулиться, інша зовсім. Видно, теж виспалася, пройшло трохи часу.

А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли. Особливо після одного випадку, коли, проходячи повз їх будинок, випадково побачив цю саму матір, яка зло і дрібно сварилася з сусідкою. І нічого доброго і високого до неї не відчув.

Останнім часом ми щось з Любою гриземося, через всілякі житейські причини. Гроші у нас завелися, а радості якось немає. Мій старший, Вовка, гуляти почав, вночі не приходить ночувати. Коротше, щодня по новій проблемі. Нудно якось. Помітив, що Люба дивиться на мене, наче мене немає. «Піди винеси сміття». А сама щось там шкрябає, на кухні. «Єлізарови на тому тижні відлітають в Париж». А самій ой як хочеться, в Париж. «Люба», – кажу. «Що?» – роздратовано так. «Нічого». І йду виносити сміття.

Боже ти мій, от життя. Що з нами відбувається. Набридли один одному, чи що? Сміття, Вовик. Париж. Гроші. А, ще, здається, вбив людину. Було діло. Завтра вранці на роботу. А-а-а, спати хочеться. Ні почуттів, ні смислу. Все-таки тоді, в ті жахливі дні, я жив повноцінно, потужно. І плакав від горя разом з тією старою. І страждав.

«Люба, – сказав я ввечері. – Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.

Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах… Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.