Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 9

Коли письменник пише про героя-письменника, – залишається тільки пожаліти: літератора, який видихнувся. Але справа в тому, що той, хто мене, письменника, задумав і зараз пише, припавши до столу, – також автор: він мене пише, і я говорю, рухаюся, думаю. Власне, я образ. Але в той же час я – це я, цілком жива людина, що має сім’ю, будинок і так далі. Я насправді – живу: але водночас, я це розумію, я – ніщо. Я, так би мовити, плід фантазії автора. Але, наважуся стверджувати, від цього моє буття не перестає бути моїм: цілком навіть реальним і навіть в якомусь сенсі – єдиним. Так, єдиним. Ось я зараз п’ю каву: невже я повинен не довіряти смаку цього напою? Вважати, припустімо, ось цю маленьку чашечку – коричневу, гладку, теплу – неіснуючою реальністю? В тому і річ, про яку реальність ми говоримо! Від того, що в автора зараз своя дійсність, від цього – моя не зменшується: і навіть, я би сказав, навпаки. Чим більше автор там, у своїй дійсності, вигадує, тим більше я живу.

Власне, я особливо й не відчуваю, що я образ: у мене повноцінне людське життя. І діти повноцінні, і взагалі все. Іноді мені навіть здається, що автора – немає взагалі: не існує в реальності. Тому що – звідки, власне, я взяв, що мене створюють, що я не сам по собі? Тут, як би це пояснити, швидше здогад, так. Одного разу я створював дещо і раптом зрозумів, що мене, з усіма моїми творами, – хтось творить. Ось у цю саму мить. Мене такий жах охопив, чесне слово. Ні, я своїм очам і вухам вірю, ось вони: в дзеркалі. Дивляться і слухають. Але з іншого боку – до якої, якщо подумати, межі можна вірити? Своїм очам і вухам? Не до останньої ж, чесне слово. Адже багато хто до останньої вірить: це я помітив. Йде собі людина по вулиці і вірить до останнього, що вона є і ніхто її не творить.