Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 6

Я це зробив, щоби зустрітися з Богом: інакше не було б сенсу. Не міг же Бог просто так вручити мені ключ від таємниці смерті. Мені одному. Я це відразу ж збагнув, як тільки підтвердилися результати лабораторних досліджень. Тоді я пустив найслабшу хвилю смерті, шириною всього в один градус. Яким же було моє здивування, коли в межах цього градуса я не виявив не тільки людей або тварин, але навіть мікроорганізмів! Біологічна форма матерії втрачала властивості життя. Їжачок і жучок лежали точно такі самі бездиханні, як і сторож садово-городніх дач, що випадково потрапив у зону дії хвилі. Я скрупульозно під мікроскопом досліджував мурах із мурашника біля будинку: хвиля смерті вразила їх всіх до одного, в одну мить призупинивши обмін речовин. Тільки дерева стояли ще зелені, шелестіли кронами: однак я знав, що вони мертві. У них все стоїть, нічого не рухається: про це свідчив мікроскоп. Усі клітини в них мертві, через тиждень або місяць сад перетвориться на страшний голий сухостій.

Тоді я подумав: хто я? Були в історії людства Адам і Ной. Я раптом зрозумів, що у мене є шанс побачити Бога. Якщо вбиваєш одну або навіть сто тварин, ти не можеш претендувати на особливе місце серед людей. Якщо навіть вбиваєш сто, тисячу людей – ти все одно звичайний убивця: багато їх було, тиранів, недолюдків. Рід людський відновиться, ніби нічого й не було. Але я… я примушу Бога з’явитися. Це буде навіть не тиранія, не бузувірство. Як не було бузувірством потоплення людського роду за часів Ноя. Коли гине людство, все як є, мова не може йти про вбивство. Було би нерозумно припускати, що Бог не присутній у події такого масштабу.

Міркуючи так, я підсилив хвилю смерті втричі і розширив діапазон дії до п’яти градусів. Кінець світу! Боже, ось він.

Я встав і підійшов до дзеркала: звідти на мене дивилося бородате, пооране зморшками страждань і пристрастей обличчя. Я… я був маленьким богом, який влаштовує кінець світу. Але я, звичайно, розумів, що не я хотів цього кінця. Ні, не я. Хотів, мабуть, той, хто відкрив у моєму мозку до ідіотизму просту таємницю призупинення обміну речовин. Обміном речовин займаються десятки, сотні тисяч вчених: але нікому з них на думку не спадали і не спадають подібні ідеї. І мені б вони не спали, якби не потрібен був кінець світу. Кінець світу! Я засміявся. Так сміються од відчуття всесилля і безкарності. Радіо на кухні вже передавало термінові повідомлення про незрозумілу епідемію в деяких країнах. Епідемія! Я посміхнувся, підійшов до генератора і врубив двадцять градусів і потужність втричі сильнішу. Такої потужності вистачить, щоби хвиля досягла Америки.

Я тільки одного не міг зрозуміти: Бог працював примітивно, через мої суто особисті почуття образи і незаслуженого нехтування мною. У цьому світі я був ніхто, з таким розумом: здавалося б, люди повинні були би з перших кроків зрозуміти, з яким розумом мають справу. Люди повинні були б якщо не прославити, то хоча би віддати належне: я не повинен був гинути в цілковитій невідомості та безгрошів’ї у цій дірі. Але мій розум чомусь викликав навколо тільки хвилю ненависті: його називали навіть божевіллям або «дилетантизмом», визнаючи у той же час висиджені курячі мізки почесних старих академіків. Бог грав на моїх амбіціях, спрямовуючи мою руку, роблячи її жорсткою і немилосердною. Так ось чому він не дозволив мені здійснитися на землі! Ось чому я не маю навіть дітей, сім’ї!

Тепер я розумів, навіщо потрібно було мене вражати і робити моє серце жорстоким. Щоби рука моя не здригнулася, збільшуючи діапазон до сорока градусів, а потужність на три позиції вище. Радіо на кухні вже розривалося від лементу схвильованих коментаторів. Заяви урядів сипалися одна за одною. Вони ще не зрозуміли, з чим мають справу! Їм завжди здавалося, що кінця світу не буде. Або, якщо буде, то у вигляді блискавок та небесних явищ. Або хоча би примітивного дощу і потопу. Але цього разу Бог вирішив по-іншому. Я додав потужності, щоби хвиля захопила Австралію і Новозеландські острови. Якби я був не Божою десницею, а простою людиною, я би насолоджувався силою. Я би вів гру з правителями: вбиваючи країну за країною, змусив би визнати себе королем. Президентом світу. Володарем планети. Але мені це було не потрібно: від однієї думки про земну владу мене всього пересмикувало. Я хотів тільки зустрічі з Богом: бо я не сумнівався, що, врешті-решт, він явиться мені. Як явився Адаму і Мойсеєві, Авраамові і Ною. Він не може не з’явитися тому, хто – так виходить – знищив світ, ним створений.

Судячи з істерики голосів, що долинали з радіоприймача, справа наближалася до завершення. Я підвів стрілку діапазону до позначки «60», відповідно збільшив потужність. Ну, що ваша земна влада? Що ваша слава? «Успіхи»? Подумки я звертався в цю мить до «великих світу цього»: до президентів і товстосумів, знаменитостей і до тих, хто уявляє себе великими вченими. Хто би міг подумати, що кінець світу настільки простий! Що апарат, який продукує хвилю смерті, можна створити в домашніх умовах: варто тільки відкрити основну формулу, яка все спрощує до ідіотизму. Хто би міг подумати, що саме я влаштую цей кінець! Я, кому ніколи й на думку не спадало стати ключовою фігурою в історії людства. Але тепер було ясно, що я – я! – затьмарив собою всіх Наполеонів і Бетховенів. Я був як Адам, як Ной. Я був правицею Бога – ось вона. Я подивився на свою долоню: ось шрам від укусу бродячої собаки, ще з дитинства. Ось мозолі від роботи долотом.

Дев’яносто градусів. Чверть планети. Був усе ще ранній світанок. Останній світанок людства… Раптом щось зрушилося в мені, і я заплакав. Я думав, що я жорстокий і що серце моє з криги. Але тепер я плакав: за людством. Тепер я любив усіх тих, кого вбивав. Але зупинитися вже було неможливо. Було зрозуміло, що просто так звичайні люди не винаходять подібної сили апарати в домашніх умовах. Нічим іншим, ніж дивом, це не можна було назвати. Але у дива завжди є джерело. Диво являє Бог. І він один знає мету і сенс.

Сто двадцять градусів. Була тільки п’ята ранку; в Америці вечір. До п’ятої десять все буде скінчено. Чому я відразу не встановив діапазон 360°? Зі світом можна було покінчити за одну мить. Я цього не розумів. Раптом я злякався: мені здалося, що я керуюся своєю власною волею. На секунду мене залишило відчуття, що я цілком правиця Бога і не несу відповідальності. Раптом мої коліна затремтіли від вантажу відповідальності, що впав звідкись на мої плечі. Хтось прошепотів мені: «Ти, ти губиш світ – не Бог. Твоя рука. Ти бачив Бога? Ти чув його пряму і ясну вказівку?»

Але ж ні! Якщо людині ні з того ні з сього дається в руки засіб в одну мить зупинити обмін речовин на всій планеті, то це неспроста. Це не може означати нічого іншого, крім вказівки пустити цей засіб у хід. Бог не став би передавати рішення бути чи не бути світу, на волю звичайної, самолюбивої, примхливої та закомплексованої людини. О ні, ні! Це неможливо. Бог не міг довірити мені, мені одному, цю справу: та і чим я заслужив? Я навіть не священик, не монах. Я не святий. Бог не міг передати мені відповідальність за кінець світу. Та й звідки мені знати, має світ право існувати далі чи ні?

Так я себе заспокоював, та все ж рука моя тремтіла, коли я доводив стрілку до позначки 180°. Сто вісімдесят градусів означало півпланети. Рівно півпланети вже померло: хвиля йде зі швидкістю світла. Я хотів тільки одного: закінчити. Закінчити все якнайшвидше, щоби дізнатися. Про все. Коли справа буде зроблена, Бог з’явиться, не зможе не з’явитися. І нехай навіть осудить, якщо я насправді суперубивця, суперстрахіття. Основне – побачити його, почути його голос. Він не зможе не вийти на контакт зі мною: як вийшов з Адамом і з Ноєм. Тому що я не один із мільярдів, які копошаться (копошилися!) на цій землі. І я навіть не історична постать, тому що я не створюю історію. Я скасовую її!

Усе ще тремтячою рукою я посунув стрілку на 240°. Радіо замовкло: світ вже не кричав, агонізував. Утім, одне я знав точно: ніхто не страждав. Ні людина, ні тварина не встигає відчути біль, коли у неї миттєво зупиняється обмін речовин. Я не мучив нікого. Просто не буде більше радості і сліз на цій землі.

Сівши в кутку, я заплакав знову. Що я роблю? Що здійснюю? Чому Бог не хоче мені допомогти? Що варто йому з’явитися або послати ангела? Що варто, як Авраамові, сказати: «Убий сина, якщо віриш у мене». Та хто ж не повірив би, побачивши явлення. Почувши голос! Чому ж мені Бог не з’являється? Чи, може, він так випробовує мене?

Я вже не міг нічого зупинити – бо не міг повернути вже зробленого. Якщо я зараз зупинюся, не докручу рукоятку до кінця, то можу так і не побачити Бога. Так і не дізнаюся, страшний я грішник чи ні, навіки проклятий чи, навпаки, правиця Божа, богообраний. Людство, яке ще залишилося, знову розмножиться, як після Ноя. І запишуть в анналах про якийсь новий «потоп», «всесвітнє зледеніння» або «космічну катастрофу». Але якщо нікого не залишиться, Богу не буде куди подітися. Після кінця настає початок. Вічний початок і повернення до джерела. Коли вже нічого немає, залишається Бог.

І я різко, не в змозі більше страждати і чекати, крутонув ручку діапазону: 360°! І різко кинув важіль потужності вниз до крайньої позначки. Будинок мій затремтів, загудів, антена над ним пішла різко вгору. Пробач, світе! Пробачте всі!

Ранок був прохолодний, травневий. Я весь тремтів – зробивши свою справу. У будинку залишилася купа металу – вимкнений генератор хвиль. Вони не дістали мене, бо я знаходився під антеною. Я був живий – останній. Остання людина, остання жива істота в цьому світі. Ну ж бо. Я стояв на порозі, напівголий, і чекав Бога. Ну ж бо, з’являйся. Ти не можеш не з’явитися після того, як немає більше твого творіння. Немає життя. Ти не можеш не явитися людині, яка скасувала те, що ти сотворив. Останній людині. Явися!

У відповідь я почув лише шум листя та падіння краплі ранкової роси. І ще пливли хмари, білі хмари по небу, яке починало голубіти, беззвучно, розповідаючи про вічність. Так це і є твоя відповідь?!

Тільки не це. Тільки не безмовність.

Мої босі ноги пішли по росі, вглиб саду. Саду, засіяного неживими пташками. Вітер був, і листя ще шуміло. Листя, які завтра опаде, по всій планеті.

Господи, явися!