Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 5

– Я захотів змінити зовнішність, – сказав він і подивився мені в очі.

– Невже для тебе це так важливо?

Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?

– Я той же, – сказав він. – Усередині я той же.

І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у волоссі, як лісова тварина, з ріжками, що пробивалися на голові.

– Але ж ти – жахливий, – сказала я. – Ні, це немислимо! Це якийсь кошмар!

Коли минулась моя істерика, він посадив мене перед собою і розповів усе по порядку. Як він вводив гормони для оволосіння, як і за допомогою чого нарощував кісткову тканину на черепі для ріжків.

– Плоть податлива, як глина, – казав мені цей божевільний, гріючи мене теплою шубою свого суцільного, як у лева, волосяного покриву. – Коли-небудь люди будуть ставитися до плоті творчо. Коли-небудь вони зрозуміють, чим вони вимірюються насправді.

– Чим же? – запитала я, кутаючись у довге чорне волосся його грудей і стегон. – У мене таке відчуття, що я в руках у справжнього дідька.

Він засміявся.

– Ну от бачиш, ти і звикла, – і, подумавши, додав: – У мене скоро будуть великі роги, як у корови.

– О Господи.

– Так, бути лісовиком мені вже набридає. Ось тут у мене буде вим’я, з чотирма дійками, як належить.

– І ти будеш ходити рачки?

– Можливо. Або на двох, як у цирку. Корова на двох ногах.

І він знову засміявся: я ніде не чула такого легкого, вільного сміху.

– І ти щасливий?

– О так.

Він не брехав. Барабанкін. Він завжди жив, як хотів, не дивлячись ні на кого: і через те був щасливий.

– І тебе що ж, можна буде доїти?

– Аякже. Це будуть справжні молочні залози. Як у тебе.

І він, справжній лісовик, схопив мене своєю волохатою рукою за груди.

– А хвіст? У тебе буде хвіст? – запитала я.

– Він і зараз у мене є, – і він трохи підвівся, разом зі мною, щоб я побачила кінчик хвоста, яким він помахував. – Тільки він відросте ще на півметра, як у справжньої корови.

– А далі? – запитала я.

– Що далі?

– Далі ти ким будеш?

– Ще не знаю. Можливо, я відрощу собі крила. Треба наростити кістку на лопатках.

– З лісовика в ангели?

– Чому б ні?

І знову цей дзвінкий добрий сміх. Ні, він насправді божевільний, мій Барабанкін.

– Давай я і з тебе що-небудь зроблю, – він жартівливо вдарив мене пальцем по носі. – Хочеш роги, вим’я?

– Ні вже, дякую, – я спробувала вирватися з його рук і сісти. – Я хочу залишитися людиною.

– А я хто тоді? – запитав він якось трохи розгублено.

– Ти лісовик.

– Але ти ж знаєш, що це я?

Коли я не дивилася на нього – мені насправді було байдуже, яка у нього зовнішність чи «форма плоті», як він говорив. Але варто було поглянути на його тіло, все в довгому густому волоссі, чи на його роги, хвіст – як у мене входив страх. Страх і жах.

– Не експериментуй більше, Гришо, га? Я тебе прошу, – я обняла його за волохату шию. – Я збожеволію з тобою.

– Мені треба ще відростити вим’я, потім крила, – він узяв мене на руки і став носити по кімнаті, як дівчинку. – Коли-небудь світ людей стане різноманітним. Зараз всі наче близнюки. Всі люди – близнюки. Ти можеш розрізнити японців? Вони для нас всі на одне обличчя. А ми – для них. У цьому є щось жахливе.

– Це ти жахливий, – сказала я.

– Ні, це від незвички. Набагато гірше світ близнюків-автоматів. Коли-небудь люди зрозуміють, що плоть – не священне табу, а матеріал для творчості. Кожен почне творити себе.

Він зупинився і кинув мене на ліжко, як річ (це мені сподобалося).

– Ти не уявляєш, яким може стати світ, якщо почне вживати відкриті мною гормони, – він напівобернувся до вікна, захоплений видіннями, які йому відкрилися. – Хтось вилив людину по одній і тій же формі. Кожен з нас неповторний всередині, а зверху – наче всі ми, мільярди, зійшли з конвеєра одного і того ж заводу. Це тебе не обурює?

– Ні, – відповіла я, зачарована його видом ззаду: велика кошлата тварина, абсолютно гола, покрита шерстю від маківки до п’ят, з невеликим хвостом, стояла в двох метрах і щось говорила мені про людство. На тлі червоно-рожевого дня, який починався, чітко проступала над головою пара симпатичних – що дивилися в різні боки – ріжок.

– Не буде жодної людини, схожої на іншу. Кожний придумає собі зовнішність, – він обернувся, і я зніяковіла, побачивши його чоловічу природу, що вільно себе почувала у заростях волосся. – Якщо Бог є, то я – перша людина, що зруйнувала форму, створену Богом.

– Іди до мене, – сказала я у відповідь. – Я хочу належати дідькові.

І коли він навалився на мене, страшний і кошлатий, я жодної секунди не сумнівалася, що це справжній лісовик, який вийшов просто з дитячої казки. І тому все було, як у казці: чудово, ніби не зі мною. І коли, після всього, звалившись з мене, він сказав мені, заглядаючи в очі, «Люсь» – я навіть здригнулася. Так по-рідному пролунав теплий знайомий голос. Моя свідомість не справлялася з тим, що це Гриша.

– Люсь, я відчуваю, що ти все ще боїшся мене.

Я підняла очі: він сидів навпочіпки, з хвостом, що звисав поміж ніг з ліжка, руками обіймав коліна, зарослий волоссям по очі. Справжня мавпа. Зі мною знову трапилася істерика: дві істерики за одну годину – такого ще зі мною не було.

– Гришо, я не можу, – сказала я, скінчивши ридати і битися головою. – Я не можу звикнути, що це ти. Коли ти говориш, звертаєшся до мене, я ще вірю, що це ти, але як тільки ти замовкаєш…

– Я для тебе дідько?

– Так, – сказала я після деякої паузи.

– Я не можу повернутися до старого, – сказав він якось сумно. – Я вже віддалився від свого обличчя. Від цієї загальної маски. Я завжди ненавидів своє обличчя.

Я знала. Ще до цих його експериментів я знала про його ненависть: іноді він корчив гримаси у дзеркалі, чисто поголений. Невже це більше ніколи не повториться: ранок, я готую сніданок, Гриша, ще нормальний, голиться, збирається в свій НДІ?…

– Хочеш мати хобот?

Вим’я у мене почало рости через місяць після нашої зустрічі. Спочатку я не зрозуміла, побачивши потовщення внизу живота, але незабаром з’явилися чотири соски і ззаду щось почало вранці свербіти. До кінця третього місяця третя молочна залоза зрівнялася за величиною з двома, які я вже мала, але, на відміну від них, вона давала постійно молоко: так що я тепер змушена була себе щоранку видоювати, як справжню корову, щоб не було маститу. Яким чином він вприснув у мене гормони?

Барабанкін зник як у воду канув: телефон не відповідав, двері були замкнені, і мені нічого не залишалося, як приховувати зміну плоті, поки це ще було можливо. Я перестала носити джинси, бо не було куди подіти хвоста, який до кінця третього місяця досяг півметра. Тепер я носила довгі, нижче колін, спідниці (що, втім, відповідало моді). На голові копицю волосся, яке приховувало поки ще маленькі, але тверді, як у молоденької кізоньки, ріжки. Найгірше було з оволосінням, але я купила хорошу електробритву і щоранку перед тим, як почати фарбуватися, ретельно виголювала собі шию, обличчя і кисті рук. На щастя, волосся лізло світле, а не темне (я за природою світла), і нічого не було помітно.

Так минуло ще три місяці. Я відвідувала, як і раніше, свою занудну службу. За цей час почуття мої змінювалися, і не один раз. Було неприємно змінювати одяг, зачіску, запроваджувати нові звички (доїти себе, голити частини тіла, що були на виду), але я втягнулася. І коли втягнулася, то спіймала себе одного разу на дивному позитивному почутті: це сталося в один із вихідних днів. Я якось боялася дивитися на себе в дзеркало: настільки, мені здавалося, я жахлива без одягу. Без своїх спідниць і зачісок-маскувань. А тут, вибігши з-під душу до телефону, що дзвонив, я раптом зупинилася біля трюмо: вражена видом неймовірної істоти – з ріжками, з хвостом, з вим’ям – яка радісно, широко розплющеними очима, дивилася на світ. Я повернулася задом: вся моя спина і попа, і стегна були вкриті найніжнішим світлим хутром, до якого хотілося і хотілося доторкатися. І ріжки, ззаду, що увінчували голову, здавалися ще більш прекрасними. Чи це я? Це був якийсь сон, казка. Я сама була з казки, спокуслива відьмочка, щось неймовірне.

Але Барабанкін, видно, захотів зробити з мене справжню корову, бо ріжки стали поступово перетворюватися на роги: моя занадто висока зачіска стала вже привертати увагу на вулиці (і, що найгірше, на роботі). Треба було щось робити. Це вже не волосся, яке можна щоранку ретельно виголювати на відкритих місцях, вже не вим’я, що, як і хвіст, тепер звисало між ніг і лише трохи заважало руху, відволікаючи увагу. Зрештою я готова була двічі на день себе доїти, перед дзеркалом (теж, треба сказати, картина): до того ж Борі, моєму бульдогові, молоко дуже подобалося, і мені більше не треба було витрачатися на магазин. Але ріжки треба було або пиляти (чого я боялася), або шукати під землею Барабанкіна, тому що він один міг призупинити ці справи. Якби не ріжки, я б так і жила, бо людина до всього звикає: зрештою, це була не хвороба, не яке-небудь каліцтво, навпаки: я була здорова, так, з’явилася навіть, очевидно, від цих гормонів, якась особлива радість і жага життя, я просто літала як на крилах. Люди звикають жити з кривими ногами, а то й зовсім без них, бог знає з чим, а тут звичайні вим’я, хвіст, волосся. Ні, цілком можна було звикнути до дворазового доїння і ранкового гоління (голяться ж чоловіки), до носіння спідниць замість штанів. Не помічати цього.

Коротше, я шукала Барабанкіна, про якого вже була забула, по всіх каналах, через ці прокляті ріжки, які тепер явно вже лізли з шиньйона. Ніде жодної ознаки. Зник. Як раптом він сам мені дзвонить, я саме закінчувала себе доїти, одна нога на стільці: так, мовляв, і так, приходь за такою адресою (я так і знала: це його манера – міняти постійно квартири). Ну, я і побігла.

– Двері відчинені!

Я почула голос і увійшла. У квартирі було тихо, цокав десь годинник.

– Проходь.

Я пройшла в коридор і остовпіла: в кімнаті, повернутий до мене обличчям, освітлений зі спини сонцем, стояв високий молодий ангел. Його очі світилися, випромінюючи рівне заспокійливе сяйво. Його крила здіймалися високо вгору, майже впираючись у стелю. На його голому прекрасному тілі не було жодної волосини.

– Люсь, – сказав ангел і, широко змахнувши крилами, ступив крок назустріч.

Я впала, просто на вим’я, і забилася в істериці.