Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 7

«Ні, ти не отримаєш Петрика, – писала моя колишня дружина. – Коли я страждала, коли ти був мені потрібен, ти проводив час з повіями і товаришами по чарці. Я стільки років благала тебе не руйнувати наших почуттів, але, видно, ти ніколи й не був людиною. Ти – чудовисько». Цей лист, акуратно складений учетверо, я поклав на конверт зліва. Справа від нього я поклав лист своєї сестри. Сестра писала: «Я завжди відчувала, що ти заздрив мені. Коли я закінчила школу із золотою медаллю, ти привітав мене з кислою міною. Я бачила, що тобі було неприємно. А потім, коли я стала відомою письменницею, ти завжди знаходив привід пожартувати над моєю славою і моїми книгами. Ти ніколи не сказав доброго слова про них, а я так чекала! Ти завжди давав мені зрозуміти, що не ставишся серйозно до того, що я пишу, а мою популярність вважаєш незаслуженою, мильною бульбашкою. Втім, ти ж будь-яку славу вважаєш мильною бульбашкою, для тебе всі – нікчеми. А як ти поставився до Толикового захисту? Тобі було неприємно, що мій чоловік став доктором наук, і ти навіть не прийшов на банкет. Ти страшна людина, Льоню. Подивися хоч раз на себе збоку, і ти вжахнешся». Ще правіше я поклав листа від своєї матері. Мати писала: «Я думала, що мій син буде мною, що він – це я. Ось дожилася до того, що вислуховую від тебе докори, спасибі тобі. Я і те роблю не так, і це. Я у твоєї сестри гостювала три рази в цьому році, а в тебе ні разу. Але ж у неї маленькі діти, а ти живеш зараз один. І до того ж – ти мужчина, ти завжди давав мені зрозуміти, що не потребуєш підтримки. Я стара, хвора, а ти молодий, здоровий – і ти ще добиваєш мене своєю критикою. Не соромно тобі? Сядь гарненько і подумай, що ти за людина, змінися, поки не пізно. У чому я винна перед тобою? Я тебе носила під грудьми, народжувала і виховувала, віддавала тобі всю себе, а ти тепер так чиниш зі мною? Хто ти, скажи? У що ти перетворився за ці роки?»

Три листи лежали переді мною, акуратно складені вчетверо і розміщені поверх відповідних конвертів. Навіщо жити? Я заплющив очі, і переді мною пропливли перші зустрічі з Нікою, моєю дружиною: ось вона цілує мене в щоку біля Водного парку. Ось тулиться на зупинці, взимку; ось шепоче вночі: «Я чекала тебе все життя. Я твоя, чуєш? Льонечко, рідний…» Чому? Чому вона більше не любить мене? Чому ненавидить? О, як вона не права, як наговорює на мене щодо «товаришів по чарці» і «повій». Я хотів би все вернути, але це неможливо. Я зробив їй боляче, і не раз. Вона більше не вірить у мене. Я більше для неї не існую. Я більше не «рідний». Ніка…

Я не встигаю витерти сльози, як набігають нові видіння: сестричка, ми біжимо весняним лісом, поміж беріз. Боже, я так само люблю її – ми були одне ціле, колись. А тепер вона каже, що я заздрив: їй, її чоловікові. Який злий, який поганий лист. А ось і мама – вона бере мене на руки, гладить. Де ж твоя любов? Її лист повен образи, докорів. Я шукаю в ньому хоч слова любові, колишньої ніжності до мене: його немає. Господи. Я весь здригаюся від ридань, сам-один у квартирі. Господи, чому? Я ж любив їх усіх. Чому така прірва? Навіщо? Навіщо я тоді? Чи повинен я жити, після такого? Чи повинен жити такий поганий чоловік, така нікчемна істота? І я беру в руки небезпечну бритву, з шухляди столу. Я цілую її лезо. Господи. Моє серце повне любові: вони всі помиляються. Чому? Я їх чи хто засліпив? Я той же: чому вони змінили думку про мене? Чому бачать у мені чудовисько? Я бачу, як лезо входить у шию, наче у масло, перерізаючи сонну артерію. Господи. Ніко, сестричко, мамо – вибачте… Вибачте всі…

У цю мить лунає дверний дзвінок, і я відкладаю бритву. Це Бог. Хто б це не дзвонив, він не може не бути посланий Богом, в якого я вірю. Бо дзвінок, який лунає в таку мить – не може бути випадковим.

На порозі стоїть Нікольський.

– Що з тобою? – запитує він тут же, побачивши мене.

– Нічого.

– Я ж бачу.

Я ледве стримую сльози: що я йому? Чому він ставиться до мене, наче я йому брат? Як він може так мене відчувати: як мала б відчувати матір.

Не задаючи мені зайвих питань, він оглядає квартиру і безпомилково визначає суть: листи на столі, розкладені віялом, і розкрита небезпечна бритва. Він довго дивиться на мене. Боже, він не знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.

– Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?

Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.

– Я не хочу жити.

Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.

– Льоню…

– Нас ніхто не любить у цьому житті, – продовжую я. – Ми не гідні любові, Степане.

Нікольський продовжує мовчати.

– Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.

Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться градом по щоках у той час, як я говорю.

– Якщо рідність гине – що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?

– Ти зробив їм боляче.

– Мені було прикро. Мені здавалося…

– Їм теж, – перебиває Нікольський.

– Але я люблю їх.

– Вони теж.

– Але я не бачу їхньої любові, – я показую на листи.

– А вони твою бачать?

Ми мовчимо.

– Я не буду жити, Степане… – я мотаю головою, наче п’яний. – Навіщо? Для кого?

– Ходімо.

Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.

– Куди ти мене везеш?

– Ти не знаєш таємниці.

– Якої таємниці?

– Таємниці, яка допоможе тобі жити.

Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.

– Він зі мною, – говорить Нікольський.

– Де ти працюєш? – запитую я.

– Ти скоро все зрозумієш.

Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми – на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.

– Повна ілюзія, – говорить Нікольський.

Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.

– За чим ти сумуєш, старий, – говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. – Ти бачиш, як усе просто.

– Об’ємний простір?

– Так, чорт візьми, – відповідає Нікольський, – ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, – він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.

– Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?

– А істина?

– Тобі потрібна істина?

Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.

– Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?

– Програма засекречена, – говорить Нікольський. – Щоб люди не звихнулися.

– Від чого?

– Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.

– А істина?

Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.

– Дивись сюди.

Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.

– Ну і що? – відповідаю я.

– А ось що.

І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.

– Я не розумію.

– У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.

– Тобто?

– Те, що ти бачив – та ж стереоскопічна система.

– Навіщо? – запитую я.

– Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Птоломей був зовсім не такий дурний.

– Але ракети бували на Марсі.

– Ти особисто ходив по ньому?

– Датчики все показували, як треба.

– Ось саме, як треба. Людина занадто довіряє датчикам. І своїм очам.

– Але люди спускалися на Місяць.

– Ти в цьому стовідсотково впевнений?

– Так.

– Колумб теж був упевнений, що ходить по землях Індії.

Я ще хочу щось сказати, але Нікольський вже тягне мене кудись униз, по сходах. Незабаром ми опиняємося в якомусь вагончику, що мчить стрімко вниз, так що у мене аж закладає вуха.

– Те, що ти побачиш, знають декілька людей в державі: і ніхто – в інших країнах.

Дорога триває довго: минає година, друга.

– Ми проникаємо вглиб Землі.

Гаразд. Зірки і галактики – оптичний обман. Навіщо?

– Бог нескінченного Всесвіту – це далекий Бог, – говорить Нікольський. – Людина для нього піщинка на планеті-піщинці. Від думки, що планета летить у цю мить в дикому холодному космосі – можна зійти з розуму.

– Тому люди не думають про це, смажачи картоплю.

– І правильно роблять. Тому що це ще невідомо, летить вона чи ні – і який взагалі світ.

– Не вірити науці?

– Спочатку ми бачимо, а потім починаємо від цього танцювати, думати і складати формули. Але що ми бачимо?

– Що?

Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:

– Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.

Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.

– Ось, – каже Нікольський.

– Що?

Переді мною темна підлога зали – і чути якийсь дивний шум.

– Ця підлога – шматочок ядра планети, – говорить Нікольський, – у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.

– Що ж це таке?

– Це машина, яка крутить нашу Землю.

– Як?

– Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.

– Чому це тримається в таємниці?

– Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.

– Де ми живемо? Хто ми?

– Я не знаю, – сказав Нікольський. – Ми повертаємося.

Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.

– Це як сон, – сказав я раптом.

– Це місто спить, – Нікольський йшов поруч. – Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря…

– Що?

– Бог – великий ілюзіоніст.

– Ні! – я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. – Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!

– Там, – сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, – у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія – це лише на вигляд, зверху; глибше – безодня, ніщо. Страшна таємниця.

– От і говори про таємницю, – сказав я, відпускаючи його. – Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.

– Льонь.

Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.

– Льоню, цей світ повний ілюзій, – шепотів мені Нікольський. – Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.

Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.

– Вимкни! Вимкни це небо! – закричав я раптом Нікольському. – Вимкни його негайно!

– Ти вважаєш за краще бачити залізну стелю ангара?

– Ні!

Я не знав, чого я хочу. Я боявся опинитися в ангарі.

– Ти хочеш далекого і об’ємного простору, чи не так? Чи ти хочеш істини?

– Істини! – закричав я.

– Але істина страшна. Вона нестерпна.

– Істини!

– Дурню, я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм – це і є твоя істина.

– Ти?!

Я різко обернувся. Нікольського не було. Ні, це був не Нікольський. «Я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм». Хто це був?

Я сів на холодну, занесену снігом лавку. Там і там світили нічні ліхтарі. Десь глибоко піді мною машина крутила Землю, вгорі блимали зірки, невідомо, справжні чи видимі.

Хто я? Де я? Навіщо?

Пташка, яка замерзла на льоту, впала мені до ніг.