Читать книгу Оголошено вбивство - Аґата Крісті - Страница 17

«Літл-Педокс» виявився майже достоту таким, яким і уявляв його собі детектив-інспектор Кредок. Він побачив там качок і курчат й те, що недавно було привабливим трав’яним бордюром, а тепер там лише кілька айстр вибухнули останнім сплеском ясно-червоної краси. Моріжки та стежки показували ознаки занедбаності й запустіння.

Підсумовуючи своє загальне враження, детектив-інспектор Кредок подумав: «Певно, господиня не має грошей, щоб найняти садівників. Але вона любить квіти і має добрий смак у плануванні клумб і квітників. Будинок треба було б пофарбувати. А проте тепер багато будинків потребують, щоб їх пофарбували. Дуже приємна маленька садиба».

Коли автомобіль Кредока зупинився перед парадними дверима, сержант Флетчер вийшов з-за дому. Сержант Флетчер був схожий на гвардійця, він умів по-військовому ставати струнко і знав, як надати дуже різних значень односкладовому слову: «Сер».

– Отже, ти тут, Флетчере.

– Сер, – сказав сержант Флетчер.

– Маєш щось доповісти?

– Ми закінчили огляд будинку, сер. Шерц, схоже, ніде не залишив відбитків пальців. Він був у рукавичках, звичайно. Жодного сліду від висаджених дверей або вікон із метою вдертися до будинку. Схоже, він приїхав сюди з Меденхема на автобусі, що прибуває о шостій. Бічні двері будинку, як мені вдалося з’ясувати, були замкнені о пів на шосту вечора. Думаю, він увійшов у дім крізь парадні двері. Міс Блеклок стверджує, що ці двері зазвичай не замикають доти, доки всі в домі не вкладаються спати. З другого боку, служниця посвідчила, що парадні двері були замкнені протягом усієї другої половини дня. Але вона посвідчить що завгодно, бо це жінка надзвичайно темпераментна. Вона біженка десь зі Східної Європи.

– То з нею важко розмовляти?

– Сер! – з особливим притиском відказав сержант Флетчер.

Кредок усміхнувся.

Флетчер продовжив свій рапорт:

– Система освітлення всюди в повному порядку. Нам досі не пощастило з’ясувати, як він зумів вимкнути світло. Було відключено лише один контур. Вітальню й хол. Сьогодні, безперечно, бра та верхні лампи під’єднують до різних пробок, але в цьому домі стара система розташування дротів. Не розумію, як йому вдалося дістатися до пульта з пробками, бо він висить у коридорі за посудною шафою, отож, він міг пройти туди лише через кухню, і служниця не могла б його не побачити.

– Якщо вона не була з ним у змові.

– Це цілком можливо. І він, і вона чужоземці, і я не схильний довіряти їй анітрохи.

Кредок помітив два величезні налякані чорні ока, що дивилися на нього крізь вікно, яке було поруч із парадними дверима. Обличчя, розплющене об шибку, було майже невидиме.

– То вона?

– Вона, сер.

Обличчя зникло.

Кредок натиснув на кнопку дзвінка біля дверей.

Після тривалого очікування двері відчинила симпатична молода жінка з каштановим волоссям і знудьгованим виразом обличчя.

– Детектив-інспектор Кредок, – сказав Кредок.

Молода жінка подарувала йому досить холодний погляд привабливих карих очей і сказала:

– Заходьте. Міс Блеклок чекає вас.

Хол, як помітив Кредок, був довгий, вузький, і в нього виходило, як йому здалося, безліч дверей.

Молода жінка відчинила двері ліворуч і сказала:

– Прийшов інспектор Кредок, тітко Леті. Міці не захотіла відчинити двері. Вона зачинилася в кухні і стогне там із неймовірними відтінками в голосі. Не думаю, що ми матимемо сьогодні обід.

Вона сказала, звертаючись до Кредока тоном пояснення:

– Міці не любить поліції.

І вийшла, зачинивши за собою двері.

Кредок підійшов до власниці будинку «Літл-Педокс».

Він побачив високу, досить енергійну жінку років шістдесяти. Сиве, хвилясте від природи волосся обрамлювало розумне, вольове обличчя. Вона мала сірі очі й квадратне рішуче підборіддя. Її ліве вухо було забинтоване. На ній не було ніякого макіяжу, і вона була дуже просто вдягнена – у твідовий костюм та пуловер. На шиї вона мала старовинне намисто – воно зовсім не відповідало її костюму й надавало їй виразу вікторіанської сентиментальності, що інакше не був би помітний.

Відразу за нею стояла жінка приблизно того самого віку з круглим обличчям і досить неохайним волоссям, що вибивалося з-під сіточки. Кредок відразу вгадав у ній Дору Баннер, яку констебль Леґ назвав у своєму рапорті «компаньйонкою», а усно додав те, що в рапорті записувати було не можна: «З головою у неї не все гаразд».

Міс Блеклок заговорила приємним голосом добре вихованої людини:

– Доброго ранку, інспекторе Кредок. Це моя подруга, міс Баннер, яка допомагає мені доглядати дім. Сідайте, будь ласка. Ви, сподіваюсь, не палите?

– Якщо й палю, то тільки поза службою.

– Яка ганьба!

Очі Кредока ковзнули по кімнаті швидким і практичним поглядом. Типова вікторіанська вітальня, що складається з двох кімнат. Два довгі вікна в цій кімнаті, вікно у глибокій ніші; в іншій… стільці… канапа, посередині стіл, на якому стоїть велика ваза з хризантемами, ще одна ваза на підвіконні – квіти свіжі й приємні, проте не позначені особливою оригінальністю смаку. Єдиною деталлю, яка порушувала тут гармонію, була маленька срібна ваза, а в ній зів’ялі фіалки на столі поблизу від арки, що вела до другої кімнати. Кредок не міг собі уявити, щоб міс Блеклок могла терпіти зів’ялі квіти у своїй вітальні, а тому він сприйняв їх як єдину ознаку раптової тривоги, що свідчила про брутальне порушення добре налагодженого порядку в домі.

Він сказав:

– Я так розумію, міс Блеклок, що саме в цій кімнаті трапився… інцидент.

– Так.

– І ви б лишень побачили, що тут діялося вчора в домі! – вигукнула міс Баннер. – Такий розгардіяш. Два столики були перекинуті, і від одного відламалася ніжка, люди наштовхувалися одне на одного в темряві, і хтось випустив із рук запалену сигарету і спалив найкращу меблю, що тут стояла. Люди – а надто молоді люди – так безтурботно ставляться до таких речей… Богу дякувати, жодна порцелянова філіжанка не розбилася…

Міс Блеклок лагідно, але твердо урвала свою компаньйонку:

– Усі ці події, Доро, хоч вони й неприємні, можна вважати неістотними дрібницями. Думаю, буде ліпше, якщо ми просто відповідатимемо на запитання інспектора Кредока.

– Дякую вам, міс Блеклок. Я прийшов розпитати вас про те, що тут сталося вчора вночі. По-перше, я хотів би поцікавитися, коли вперше ви побачили чоловіка, якого тут було вбито, – Руді Шерца.

– Руді Шерца? – Міс Блеклок здавалася здивованою. – То так його звали? Чомусь я думала… Але це не має ваги. Уперше я з ним зустрілася тоді, коли приїхала до Меденгем-Спа, щоб походити протягом дня по крамницях, – це було, дай-но мені, Боже, пам’яті – десь три тижні тому. Ми – міс Баннер і я – обідали в ресторані готелю «Роял Спа». Коли ми вже зібралися вийти з готелю, я почула, як хтось промовив моє ім’я. Це був той молодик. Він запитав: «Ви міс Блеклок, чи не так?» А далі він сказав, що, мабуть, я не пам’ятаю його, але він син власника готелю в Альпах, у місті Монре, де моя сестра і я жили протягом майже року під час війни.

– Готель в Альпах, Монре, – занотував собі Кредок. – Але чи справді ви його запам’ятали, міс Блеклок?

– Ні, не запам’ятала. Я навіть не могла пригадати, щоб його там бачила. Ці молодики, які сидять за конторкою адміністратора, для мене всі однакові. Проте ми дуже гарно провели тоді час у Монре, і власник готелю виявив до нас надзвичайну увагу. Тому я намагалася бути максимально чемною й висловила сподівання, що той хлопець утішається своїм перебуванням в Англії, а він сказав так: батько послав його сюди на півроку вивчати готельний бізнес. Усе здавалося цілком природним.

– А ваша наступна зустріч?

– Вона відбулася – дайте-но я пригадаю – днів десять тому, він несподівано з’явився тут. Я була дуже здивована, коли побачила його. Він попросив пробачення за те, що мене турбує, але сказав, що я єдина особа, яку він знає в Англії. Він сказав мені, що йому терміново потрібні гроші, він, мовляв, повинен негайно повернутися до Швейцарії, бо його мати тяжко захворіла.

– Однак Леті не дала йому грошей, – випалила міс Баннер, відсапуючись.

– Це була дуже неправдоподібна історія, – з глибокою переконаністю в голосі сказала міс Блеклок. – Я відразу зрозуміла, що він морочить мені голову. Історія про те, що йому потрібні гроші на повернення до Швейцарії, була суцільною вигадкою. Його батько міг просто зателефонувати в цю країну й про все домовитися. Власники готелів пов’язані між собою по всій Європі. Я запідозрила, що він просто розтринькав свої гроші або щось таке. – Вона помовчала й сухо сказала: – Не вважайте мене особою надто черствою, але я протягом багатьох років працювала секретаркою у великого фінансиста, і це навчило бути обережною, коли хтось випрохує гроші. Я просто знаю, чим здебільшого все це закінчується.

– Єдине, що мене здивувало, – докинула вона замислено, – це те, що він не став наполягати. Він пішов від мене, не сказавши нічого більше. Скидалося на те, що він і не сподівався отримати гроші.

– То чи не думаєте ви тепер, що він прийшов до вас лише для того, щоб розвідати тут обстановку?

Міс Блеклок енергійно закивала головою.

– Саме так я тепер і думаю. Ідучи геть, він зробив кілька зауважень щодо моїх кімнат. Він сказав: «У вас дуже приємна їдальня» (а це не так насправді – то бридка й темна мала кімнатка), певне, то був привід для того, щоб туди зазирнути. А потім він випередив мене і сам почав відчиняти парадні двері, сказавши: «Дозвольте мені». Я думаю, він хотів подивитися, як вони зачиняються. Як і більшість тутешніх людей, ми ніколи не замикаємо парадні двері, поки не споночіє. Хто завгодно може увійти в дім.

– А як двері з чорного ходу? Я так розумію, що ви маєте двері чорного ходу з боку садка?

– Так. Я виходила, щоб закрити качок у сараї, незадовго до того, як почали приходити люди.

– Вони були замкнені, коли ви вийшли?

Міс Блеклок спохмурніла.

– Я не пам’ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.

– Це було десь о чверть на сьому?

– Та десь так.

– А що парадні двері?

– Я замикаю їх значно пізніше.

– У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері чорного ходу, коли ви виходили зачиняти качок. Він уже все тут роздивився й, мабуть, помітив ті місця, де можна було заховатися, – скажімо, у шафі абощо. Атож, либонь, усе було саме так.

– Пробачте, але мені не здається, що все було саме так, – не погодилася з ним міс Блеклок. – Скажіть мені, будь ласка, навіщо тому хлопцеві було вдиратися в дім і влаштовувати ту дурну комедію з пограбуванням?

– Ви тримаєте гроші вдома, міс Блеклок?

– Близько п’ятьох фунтів у шухляді й не більш як фунтів два в гаманці.

– Коштовності?

– Два персні, брошки та камеї, що їх я ношу на собі. Ви мусите погодитися зі мною, інспекторе, що вся ця історія здається безглуздою.

– Але ж то не було пограбування! – вигукнула міс Баннер. – Я ж тобі казала, Леті, і ще раз кажу! Він хотів помститися тобі. За те, що ти не дала йому грошей. Він умисне стріляв у тебе – двічі.

– Он як, – сказав Кредок. – Ми переходимо тепер до вчорашнього вечора. Що, власне, сталося, міс Блеклок? Розкажіть мені про все своїми словами, так, як воно вам запам’яталося.

Міс Блеклок замислилася на мить.

– Дзиґар задзвонив. Той, що стоїть на камінній поличці. Пригадую, я сказала, що коли станеться щось, то воно станеться скоро. І тоді дзиґар задзвонив. Ми всі слухали його, нічого не кажучи. Він видзвонює так мелодійно, ви знаєте. Він видзвонив дві чверті, а потім раптом погасло світло.

– Які лампочки у вас горіли?

– Настінні бра тут і в наступній кімнаті. Головна лампа та дві настільні лампи для читання не були увімкнені.

– Чи був спочатку яскравий спалах або тріск, коли лампи погасли?

– Я цього не помітила.

– Яскравий спалах був, – сказала Дора Баннер. – І добре затріскотіло. Я злякалася!

– А що потім, міс Блеклок?

– Двері відчинилися…

– Які двері? Їх двоє у вас у вітальні.

– Ось ці двері. Ті двері, що в наступній кімнаті, не відчиняються. Вони лише зображують двері. Отже, двері відчинилися й у них з’явився чоловік у масці та з револьвером. Сцена була надто фантастичною, аби я могла щось сказати, але в ту мить я, звісно, подумала, що це якийсь дурний жарт. Він щось сказав – я забула, що саме…

– Руки вгору або я стрілятиму! – драматично вигукнула міс Баннер.

– Щось подібне, – сказала міс Блеклок, проте в її голосі прозвучав сумнів.

– І ви всі підняли руки?

– О, так, – сказала міс Баннер. – Ми всі підняли руки. Ми думали, що це гра.

– Я не підіймала руки, – рішуче заявила міс Блеклок. – Мені це здалося таким дурним. Я була страшенно роздратована.

– А потім?

– Пучок світла від ліхтарика був спрямований просто мені в обличчя. Він засліпив мене. А потім я не могла повірити своїм вухам. Я почула, як куля просвистіла повз мене й ударилася в стіну біля моєї голови. Хтось зойкнув, а я відчула пекучий біль у вусі, і пролунав другий постріл.

– То був жах! – утрутилася міс Баннер.

– А що сталося потім, міс Блеклок?

– Важко сказати – від болю й несподіванки я мало не втратила тяму. Постать у дверях раптом обернулася й, здається, спіткнулася, а потім пролунав ще один постріл, ліхтар погас, і всі почали штовхатися й кричати. І натикатись одне на одного.

– Де ви стояли, міс Блеклок?

– Вона стояла біля столу. Вона тримала в руці вазу з фіалками, – відповіла міс Баннер, важко відсапуючись.

– Я була ось там, – міс Блеклок підійшла до маленького столика, що стояв біля арки. – Насправді я тримала в руці коробку із сигаретами.

Інспектор Кредок оглянув стіну позад неї. Дві дірки від куль було видно чітко. Кулі звідти вже витягли й надіслали для порівняння з револьвером.

Він спокійно сказав:

– Вам вочевидь пощастило, міс Блеклок.

– Він стріляв у неї, – сказала міс Баннер. – Він умисне цілився в неї! Я бачила його! Він спрямовував промінь ліхтаря на кожного, поки натрапив на неї, і тоді він навів свою зброю й двічі вистрелив у неї. Він хотів убити тебе, Леті.

– Доро, люба, ти просто утовкмачила це собі в голову, знову й знову обмірковуючи те, що сталося.

– Він стріляв у тебе, – вперто повторила Дора. – Він хотів убити тебе, а коли не влучив, то застрелився сам. Я переконана в тому, що все було саме так.

– Я навіть на думці не припускаю, що він мав намір застрелити себе, – сказала міс Блеклок. – Він не належав до тих людей, які можуть накласти на себе руки.

– Ви сказали мені, міс Блеклок, що доки не пролунав постріл із револьвера, ви думали, що йдеться тільки про жарт?

– Природно. А як іще я могла думати?

– А ви думали про те, хто б це міг утнути з вами такий жарт?

– Ти спочатку думала, що це міг утнути Патрік, – нагадала їй Дора Баннер.

– Патрік? – гостро запитав інспектор.

– Мій молодий родич, Патрік Сімонс, – сердито кинула міс Блеклок, роздратована словами подруги. – Мені спало на думку, коли я побачила це оголошення, що то він захотів так пожартувати, але Патрік категорично заперечив свою причетність.

– А потім ти дуже стривожилася, Леті, – сказала міс Баннер. – Ти була стурбована, хоч і намагалася вдати, ніби цілком спокійна. І ти мала всі підстави бути стурбованою. Адже в газеті оголосили, що буде скоєне вбивство, – і хтось хотів убити тебе. А якби тебе вбили, куди б ми тоді всі поділися?

Дора Баннер тремтіла, коли говорила. Її обличчя зморщилося, і було схоже, що вона зараз заплаче.

Міс Блеклок поплескала її по плечу.

– Усе гаразд, моя люба Доро, – не хвилюйся так дуже. Це шкодить твоєму здоров’ю. Усе добре, усе гаразд. Ми пережили тяжку подію, але тепер усе позаду. – Вона докинула: – Ти мусиш узяти себе в руки заради мене, Доро. Ти ж знаєш, я покладаюся на тебе, без тебе мені було б важко доглядати дім. Чи не сьогодні нам мають принести білизну?

– О Боже, Леті, як добре, що ти мені нагадала! Сподіваюся, вони повернуть нам ту наволочку, яка загубилася. Я повинна зробити про це помітку в книзі. Негайно піду і з’ясую, чи там усе гаразд.

– І забери ці фіалки, – сказала міс Блеклок. – Я нічого так не ненавиджу, як зів’ялі квіти.

– Який жаль. Я зірвала їх тільки вчора свіжісінькими. Вони зовсім мало стояли, мабуть, я забула налити води у вазу. Лихо та й годі! Я завжди щось забуваю. А зараз піду й подивлюся, як там справи з білизною. Вони мають принести її з хвилини на хвилину.

Вона вибігла з кімнати, знову щаслива й задоволена.

– У неї слабке здоров’я, – сказала міс Блеклок, – і хвилюватися їй шкідливо. Ви маєте ще запитання до мене, інспекторе?

– Мені хотілося б точно знати, які ще люди живуть у вашому домі, і щоб ви трохи розповіли про них.

– Крім мене та Дори Баннер, у моєму будинку сьогодні мешкають ще двоє молодих людей, мої далекі родичі, Патрік і Джулія Сімонси.

– Вони доводяться вам далекими родичами? А не племінником і племінницею?

– Ні. Щоправда, вони називають мене тіткою Леті, але насправді вони родичі мені дуже далекі. Їхня мати була моєю троюрідною сестрою.

– А вони завжди мешкали з вами?

– Ой, ні, вони тут живуть тільки два місяці. Вони жили на півдні Франції до війни. Патрік служив на флоті, а Джулія, якщо не помиляюся, працювала в якомусь міністерстві. Вона жила тоді в Ландудно. Коли війна закінчилася, їхня мати написала мені й запитала, чи не погоджуся я, щоб вони на певний час оселилися в мене, платячи за своє проживання. Джулія відбуває практику як фармацевт у Мілчестерській лікарні, а Патрік навчається на інженерному факультеті Мілчестерського унівеситету. До Мілчестера, як вам відомо, звідси лише п’ятдесят хвилин їхати автобусом, і я була дуже рада прийняти їх тут. Цей дім, правду кажучи, занадто великий для мене. Вони платять мені невеличку суму за проживання та харчування, і мені живеться з ними дуже добре. Я люблю мати когось молодого в домі, – додала вона з усмішкою.

– А крім того, тут ще живе місіс Геймс, чи не так?

– Так. Вона працює помічником садівника в «Даяс-Холі», там, де живе місіс Лукас. У котеджі там мешкають старий садівник та його дружина, і місіс Лукас запитала, чи не можу я їй надати притулок тут. Вона дуже мила жінка. Її чоловіка вбито в Італії, і вона має восьмирічного хлопця, який навчається у приватній школі і також живе в мене тут на вакаціях.

– А як у вас із домашньою прислугою?

– Тимчасовий садівник приходить до мене по вівторках і п’ятницях. Така собі місіс Гаґінз приходить сюди щоранку п’ять днів на тиждень, а на кухні мені допомагає чужоземна біженка з ім’ям, яке нелегко вимовити. Вам навряд чи вдасться поговорити нормально з Міці, боюся. У неї щось схоже на манію переслідування.

Кредок кивнув головою. Він тримав у пам’яті ще одну з неоціненних характеристик констебля Леґа. Назвавши Дору Баннер фразою «у неї не всі дома», а Летицію Блеклок – «жінка окей», він прикрасив послужний список Міці словом «брехуха».

Ніби прочитавши його думки, міс Блеклок сказала:

– Але ви не ставтеся з упередженням до бідолашної дівчини, тому що вона брехуха. Я щиро вірю, що, як і у випадку багатьох брехунів, у її брехні є чимало правди. Так, наприклад, якщо вона розповідала про себе все більші й більші жахіття, аж поки починала вірити, що будь-яка страшна історія з газетних сторінок відбувалася й особисто з нею або з її родиною, то вона пережила тяжкий шок і насправді, і принаймні одного з її близьких родичів було вбито в неї на очах. Я думаю, багато з цих переміщених осіб відчувають, – і мабуть, вони мають рацію, – що наші співчуття і симпатія залежать від жорстокостей, які їм довелося пережити, а тому вони перебільшують і вдаються до вигадок.

Вона додала:

– Правду кажучи, Міці – особа нестерпна. Вона всіх нас дратує і сердить, вона підозрілива й похмура, її почуття постійно хтось зачіпає, і вона почуває себе глибоко скривдженою. Але, попри все це, мені щиро шкода її. – Вона усміхнулася. – А крім того, якщо вона захоче, то вміє готувати надзвичайно смачно.

– Я спробую не надокучати їй занадто, – заспокійливо промовив Кредок. – А хто мені відчинив двері? Міс Джулія Сімонс?

– Так. Ви хочете поговорити з нею тепер? Патріка немає вдома. Філіпа Геймс працює в «Даяс-Холі», і ви знайдете її там.

– Дякую, міс Блеклок. Я хотів би побачитися з міс Сімонс тепер, якщо можна.