Читать книгу Оголошено вбивство - Аґата Крісті - Страница 18

І

Коли Джулія увійшла до кімнати й сіла на стілець, який звільнила для неї Летиція Блеклок, вираз обличчя в неї був спокійний і стриманий, і це чомусь роздратувало Кредока. Вона подивилася на нього незворушним поглядом і стала чекати його запитань.

Міс Блеклок тактовно вийшла з кімнати.

– Будь ласка, розкажіть мені про вчорашній вечір, міс Сімонс.

– Учорашній вечір? – промурмотіла Джулія без будь-якого виразу в очах. – О, вчора ми поснули, як мертві. Такою, либонь, була наша реакція.

– Я маю на увазі вечір, починаючи з шостої години.

– А, розумію. До нас прийшло чимало занудних людей.

– Справді занудних?

Вона обдарувала його ще одним незворушним поглядом.

– Ви ж уже знаєте, хто тут був.

– Я ставлю вам запитання, міс Сімонс, – люб’язно проказав Кредок.

– Пробачте мені. Це так нудно, коли тебе примушують щось повторювати. Навіщо вам… Ну, гаразд… Прийшли полковник і місіс Істербрук, міс Гінчкліф і міс Мерґатройд, місіс Светенгем та Едмунд Светенгем і місіс Гармон, дружина вікарія. Вони прийшли в такому порядку, як я назвала. А якщо ви хочете знати, що вони казали, то всі вони по черзі казали одне й те саме: «Я бачу, ви увімкнули центральне опалення» і «Які чудові хризантеми!»

Кредок закусив губу, щоб не засміятися. Вона зображувала їх досконало.

– Винятком була місіс Гармон. Вона мила жіночка. Увійшла сюди в капелюшку, який чудом не зсунувся з її голови, та з незав’язаними шнурками й відразу запитала, коли відбудеться вбивство. Її слова всіх збентежили, бо всі вони прикидалися, ніби зайшли випадково. Тітка Леті сухо відповіла їй, що відбудеться воно дуже скоро. А тоді задзвонили дзиґарі, і коли стих останній звук, світло погасло, двері відчинилися, і чоловік у масці сказав: «Руки вгору, хлопці» чи щось таке. Усе відбувалося наче в поганому фільмі. Справді сцена була безглуздою. А потім він двічі вистрелив у тітку Леті, і відчуття чогось безглуздого зникло.

– Де був кожен, коли це сталося?

– Коли погасло світло? Усі просто стояли тут, у вітальні. Місіс Гармон сиділа на канапі, Гінч (тобто міс Гінчкліф) стояла перед каміном у чоловічій позі.

– Ви були в цій кімнаті чи в тій, що далі?

– Переважно, думаю, я була в цій кімнаті. Патрік пішов до іншої, щоб узяти херес. Думаю, полковник Істербрук пішов за ним, але цілковитої певності в мене нема. Ми просто, як я сказала, стояли та сиділи то там, то там.

– А де були ви?

– Думаю, я була біля вікна. Тітка Леті пішла взяти сигарети.

– На столі, біля арки?

– Так – а тоді світло погасло, і почався поганий фільм.

– У того чоловіка був потужний ліхтар. Як він ним користувався?

– Він спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.

– Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Сімонс. Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?

Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.

– Він водив ним, – сказала вона повільно. – Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.

– А потім?

– Він рвучко обернувся – і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.

– Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?

– Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт – аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?

– Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?

– Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.

– Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї – в неї, а не в когось іншого?

Джулію, схоже, здивувало таке припущення.

– Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.

Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.

Він сказав, зітхнувши:

– Дякую вам, міс Сімонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.

– Стережіться її пазурів, – застерегла його Джулія. – Вона татарка!

ІІ

Кредок у супроводі Флетчера знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.

Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.

– Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують – порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками – та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати – не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору – мені байдуже.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:

– Ну гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.

– Навіщо? – запитала збита з пантелику Міці.

– Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

– Сер! – сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

– Але я не хочу туди йти! – заверещала Міці, відступаючи від нього.

– У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

– Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

– Що ви хотіти знати? – запитала вона похмуро.

– Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

– Ви дуже добре знати, що тут було.

– Я хочу почути вашу розповідь.

– Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка – і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати – знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб’ють.

– Але ж вас не вбили, чи не так?

– Ні, – неохоче погодилася Міці.

– Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

– Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, – але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

– Дідько з нею, з місіс Геймс.

– Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

– Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

– Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо – але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.

– Ви збіса передбачливі.

– А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню – там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті – нарешті – вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок – потім світло, і я бачити кров – кров! Ох, Gott in Himmel,[1] я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик – я бачу, як його вбивати в мене на очах, – я бачити кров на вулицях – люди падати постріляні, вмирати – я…

– Годі, – сказав інспектор Кредок. – Дякую вам.

– А тепер, – драматичним тоном заявила Міці, – ведіть мене до в’язниці!

– Не сьогодні, – відповів Кредок.

ІІІ

Коли Кредок і Флетчер перейшли хол і підступили до парадних дверей, вони відчинилися, і вродливий молодик мало не зіштовхнувся з ними.

– Та це ж копи, нехай мене чорти візьмуть! – вигукнув молодик.

– Містер Патрік Сімонс?

– Ваша правда, інспекторе. Адже ви інспектор чи не так, а ваш колега – сержант?

– Ви вгадали, містере Сімонс. Можна мені поговорити з вами?

– Я невинний, інспекторе. Присягаюся вам, я невинний.

– Облиште, містере Сімонс, годі вам клеїти дурня. Мені треба ще побачитися з багатьма людьми, і я не можу марнувати час. Що то за кімната? Можна нам увійти туди?

– Це так званий кабінет, але ніхто ним не користується.

– Ви ж нібито навчаєтеся? – запитав Кредок.

– Я не зміг зосередитися на математиці, а тому повернувся додому.

Приступаючи до допиту за всією формою, інспектор Кредок попросив молодика назвати своє прізвище, вік, відношення до військової служби.

– А зараз, містере Сімонс, опишіть мені, будь ласка, що тут сталося минулої ночі?

– Ми забили жирне теля, інспекторе. Тобто Міці приготувала смачне печиво, тітка Леті відкоркувала нову пляшку хересу…

Кредок урвав його.

– Нову пляшку? А була й надпита?

– Так. Наполовину повна. Але тітці Леті вона не сподобалася.

– Вона хвилювалася?

– Та не дуже. Вона жінка вельми розважлива і розумна. Але стара Банні не давала їй спокою – вона пророкувала лихо цілий день.

– Отже, міс Банні дуже боялася?

– О, так, вона тремтіла від солодкого жаху.

– Отже, вона сприйняла оголошення всерйоз?

– Воно навіяло їй справжній жах.

– Міс Блеклок подумала була, коли вперше прочитала оголошення, що ви маєте якийсь стосунок до нього. Чому вона так подумала?

– О, мене звинувачують за все, що тут діється.

– Ви не мали до цього ніякого стосунку, чи не так, Сімонсе?

– Звичайно ж, ні.

– Ви коли-небудь бачили Руді Шерца або чули про нього?

– Не бачив і не чув ніколи в житті.

– А все ж таки ви могли б пожартувати в такий спосіб?

– Хто вам таке сказав? Тільки тому, що я одного разу підклав у ліжко Банні яблучний пиріг, а Міці послав поштівку, повідомивши, що гестапо вийшло на її слід…

– Розкажіть мені своїми словами, що ж було вчора ввечері.

– Я щойно увійшов до меншої з кімнат вітальні, щоб узяти трунки, коли – ось тобі й на, світло погасло. Я обернувся й побачив суб’єкта, який стояв у дверях і наказував: «Руки вгору!», почулися зойки та вереск, і саме в ту мить, коли я подумав: «А чи не стрибнути мені на нього?» – він стріляє двічі з револьвера, потім падає, ліхтар випадає в нього з рук, і ми знову в темряві, а полковник Істербрук починає викрикувати накази своїм казарменим голосом. «Чому, в біса, не загорається моя запальничка? – кричить він. – Та вона й не загориться, адже це один із клятущих сучасних винаходів».

– Вам не здалося, що нападник цілився в міс Блеклок і тільки в неї?

– Звідки я можу знати? Мені здається, він пальнув зі свого револьвера, либонь, просто для розваги, а тоді зрозумів, що зайшов надто далеко.

– І вистрелив у себе?

– Можливо. Коли я побачив його обличчя, він був схожий на блідого малого злодія, який наробив непередбаченої шкоди.

– І ви певні, що ніколи не бачили його раніше?

– Ніколи.

– Дякую вам, містере Сімонс. Мені треба допитати інших людей, які були тут учора ввечері. Як ви гадаєте, у якому порядку це ліпше зробити?

– Наша Філіпа – місіс Геймс – працює в «Даяс-Холі». Ворота цієї садиби поруч із нашими ворітьми. Після цього найближчими будуть Светенгеми. Кожен вам покаже їхній дім.

1

Боже на небі (нім.).