Читать книгу Оголошено вбивство - Аґата Крісті - Страница 9
Розділ третій
О пів на сьому вечора
І
Оглавление– Ну, здається, все готове, – сказала міс Блеклок.
Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.
«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.
– Ви увімкнули центральне опалення? – запитав Патрік.
Міс Блеклок кивнула головою.
– Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.
– І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? – запитав Патрік з іронією в голосі.
– Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня – якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.
– Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? – запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.
– Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.
– І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?
– Усяких різновидів та якості – і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.
– Певно, то був чудовий світ, – сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.
Міс Блеклок усміхнулася.
– Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.
– Мені не треба було б тоді працювати, – сказала Джулія. – Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?
– Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, – сказала міс Блеклок, підморгнувши їй. – Я навіть сумніваюся, чи ти вмієш писати, Джуліє.
– Звичайно, не вмію писати так, як радять у надзвичайно цікавій книжці «Наука написання листів», на яку я випадково натрапила. Божественно! Там розповідається про те, як відмовити вдівцеві, що просить твоєї руки.
– Сумніваюся, що тобі так дуже подобалося б залишатися вдома, – сказала міс Блеклок. – Адже жінки мусили виконувати чимало обов’язків. – У її голосі прозвучали сумні нотки. – Але я не дуже добре обізнана з тим, як їм велося. Банні та я дуже рано вийшли на ринок праці.
– Атож, ми вийшли, ми справді вийшли, – погодилася міс Баннер. – О, ті капосні діти, я ніколи їх не забуду. Звісно, Леті була розумніша за мене. Вона стала бізнес-леді, секретаркою у великого фінансового магната.
Двері відчинилися, й увійшла Філіпа Геймс. Була висока, світловолоса, зі спокійним виразом обличчя. Вона окинула вітальню здивованим поглядом.
– Привіт, – сказала вона. – Тут має бути вечірка? Ніхто мені не сказав.
– Звичайно ж! – вигукнув Патрік. – Наша Філіпа нічого не знає. Ладен побитися об заклад, що це єдина жінка в Чипінґ-Клеґорні, яка нічого не знає.
Філіпа подивилася на нього із запитанням у погляді.
– Перед тобою, – сказав Патрік, драматично повівши рукою, – сцена вбивства!
Філіпа Геймс здавалася трохи спантеличеною.
– Оце, – промовив Патрік, показуючи на хризантеми у великих вазонах, – похоронні вінки, а оці сирні палички та оливки – похоронний обід.
Філіпа запитально подивилася на міс Блеклок.
– Він жартує? – запитала вона. – Я страшенно дурна й ніколи не розумію жартів.
– Це поганий жарт, – промовила Дора Баннер із гнівними інтонаціями в голосі. – Мені він дуже не до вподоби.
– Покажіть їй оголошення, – сказала міс Блеклок. – Мені треба піти зачинити качок. Уже поночі. Вони вже, певно, у сараї.
– Дозвольте, я їх закрию, – запропонувала Філіпа.
– Ні, ні, моя люба. Твій робочий день уже закінчився.
– Я це зроблю, тітко Леті, – зголосився Патрік.
– Ні, ні, не треба, – енергійно заперечила міс Блеклок. – Минулого разу ти не зачинив двері на защіпку.
– Я, я їх зачиню, люба Леті! – вигукнула міс Баннер. – Я залюбки зачиню їх. Лише запхаю ноги в калоші – але куди, до дідька, подівся мій джемпер?
Проте міс Блеклок, усміхаючись, уже покинула кімнату.
– Даремно ви набивалися, Банні, – сказав Патрік. – Тітка Леті надто практична й діловита й нічого нікому не дозволить зробити за себе. Вона воліє все робити сама.
– Вона любить працювати, – сказала Джулія.
– Але я щось не помітив, щоб ти поривалася їй допомогти, – сказав її брат.
Джулія ліниво усміхнулася.
– Ти сам щойно сказав, що тітка Леті воліє все робити сама, – нагадала йому вона. – А крім того, – і вона простягла перед собою свою струнку ногу в панчосі, – я вдягла сьогодні свої найкращі панчохи.
– Смерть у шовкових панчохах! – проголосив Патрік.
– Вони нейлонові, а не шовкові, йолопе.
– Я б не сказав, що ця назва звучить гарніше.
– Чи хтось мені пояснить, – вигукнула Філіпа плаксивим голосом, – чому тут стільки балаканини про смерть?
Усі заговорили разом, щоб їй це пояснити, але ніхто не міг знайти й показати їй «Газету», бо Міці віднесла її на кухню.
Міс Блеклок повернулася через кілька хвилин.
– Справу зроблено, – весело сказала вона й подивилася на годинник. – Двадцять шоста хвилина. Зараз почнуть приходити люди – або я зовсім не розумію своїх сусідів.
– А я зовсім не бачу, чому хтось повинен прийти, – сказала Філіпа зі спантеличеним виглядом.
– Справді, моя люба?… Мабуть, ти й справді не бачиш. Але більшість людей набагато допитливіші, ніж ти.
– Філіпа з такою байдужістю ставиться до життя, ніби воно зовсім її не цікавить, – сказала Джулія з досить зловтішною іронією в голосі.
Філіпа нічого не відповіла.
Міс Блеклок оглянула вітальню. Міці поставила пляшку з хересом і три тарелі з оливками, сирними паличками та дрібним печивом на стіл, що стояв посеред кімнати.
– Я б тебе попросила перенести цю тацю – або навіть переставити стіл, якщо ти нічого не маєш проти – у віконну нішу іншої кімнати, мій любий Патріку. Зрештою, я не влаштовую сьогодні вечірку! Я нікого не запрошувала. І мені не хотілося б показувати з усією очевидністю, що я чекаю сьогодні гостей.
– Ви хочете, тітко Леті, замаскувати свою гостру проникливість?
– Ти правильно мене зрозумів, любий хлопче. Дякую тобі.
– А зараз ми можемо розіграти спокійну домашню вечірку й прикинутися дуже здивованими, коли хтось з’явиться.
Міс Блеклок узяла пляшку з хересом. Вона подивилася на неї із сумнівом у погляді.
Патрік спробував заспокоїти її.
– Там ще хересу не менш як півпляшки. Цього має вистачити.
– О, так, так… – невпевнено відказала вона. Потім, злегка почервонівши, промовила: – Патріку, можна тебе попросити… Там, у буфеті, ти знайдеш повну пляшку. Принеси її і не забудь коркотяг. Я… ми… можемо відкоркувати нову пляшку. Цю було відкорковано вже якийсь час тому.
Патрік мовчки пішов виконувати доручення. Повернувся з новою пляшкою і витяг із неї корок. Він із цікавістю подивився на міс Блеклок, коли поставив її на тацю.
– То ви сприймаєте це дуже серйозно, чи не так, люба тітонько? – лагідно запитав він.
– Ой, Леті! – вигукнула шокована Дора Баннер. – Ти ж не думаєш справді…
– Тихше, – швидко промовила міс Блеклок. – Дзвінок у двері. Я бачу, моя гостра проникливість мене не підвела.