Читать книгу Андрій Лаговський - Агатангел Кримський - Страница 12

Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.

– Сину! – зазирнула до нього в двері мати. – Ну, що?

– А те, що добре одчитав вашу суддіїху, – одказав Андрій, – другим разом не буде людей навмання оббріхувати.

– Що??!

– Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, – сказав син нетерпляче. – Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.

Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.

А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу – дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.

жалісно благали струни.

знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.

Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.

– Чого ти ниєш, моє серце? – лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. – Скажи, чого? – привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. – Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.

А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:

«В мене є врода, в мене є чесність, в мене є розум, а мені ще ніхто досі не казав отакої мови! – роздумував Андрій скрипцюючи. – Через що се?..»

– як стій звернув Андрій на «Вальпургієву ніч», далі взяв заграв Фаустову вакханалію, далі «Сіцільяну» з «Cavalleria Rusticana». Очі йому запалали, ніздрі пороздималися, виски застукотіли. Лице його конвульсивно кривилося та шарпалося в усі боки, але він того не завважав. І спина декілька разів конвульсивно здригнулася, мов з ектричного протоку, але він нічого того не помічав. Він жадібно впивався музикою так, як п’яниця алкоголем, як курець тютюном, а про все опрочеє на світі позабував геть зовсім. Нарешті очі Андрієві широко порозкривалися, зінки поробилися великі й чорні, як терен. З нервового напруження по тілі перебігла цинічна спазма.

– Це вже щось сексуальне! – сказав собі він, далі засміявся й несподівано вдарив по струнах якусь банальну польку… Ті звуки повіяли чимсь кафешантанним, повіяли продажним коханням.

– Що за бридота! – сказав собі він, заналізувавши враження, сплюнув і поклав скрипицю на стіл. До того ж він і пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальці хустка просякла й геть зчервоніла.

Під таку хвилину мати розчинила двері.

– А ну-ну грай, грай далі! – похвально сказала вона, просуваючи тільки голову. – То все грав якусь нікчемницю, а оце втнув такого гарного!

Наче відро холодної води висипали хлопцеві на голову.

– Ат! – сказав він з досадою та й зараз сховав скрипку до скрині, а сам уклався на ліжкові. Мати пішла.

«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, – подумав собі Андрій і саркастично додав: – Я – продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siècle[7], я неврастенік, а вона – вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала… дарма що в неї епілепсія».

По цій подуманій мові студент тихо засміявсь, але потім несвідомо зітхнув.

– А втім: хто з нас щасливіший? Хто? Чи я з своїми висококультурними почуваннями й такими самими висококультурними хоробами – денерваціями? Чи, може, вона, дикарка оцяя?..

– Ну, бійся Бога! Чого ж це ти, Теклю, досі додому не приходила?? – загукав знадвору гомінкий голос Лаговської.

– Корова вже відколи прийшла, а тебе все немає!.. Та чи обідала ти сьогодні де??

– Ги-и-и!.. Ні!.. – хлипала Текля. Андрій прожогом підвівсь і побіг до вікна, щоб забрати справу, в чому діло та чого Текля плаче.

– А це, бач, от що, – сказала йому Лаговська, – корова вночі втекла була кудись. Вранці я послала Теклю шукати її. Опівдні корова сама прийшла додому, а Теклі нема та й нема. Обідати треба було – Теклі нема. До вечерні передзвонили – Теклі нема. Аж ось коли верта!.. І з самісінького ранку не їла нічого!..

– Чого ж ти досі не приходила? – спитав панич.

– Бо… корови… ніде… не знайшла… – плакала Текля, – боялася… що… битимуть…

– Битимуть? Отак! Чи не я тебе битиму! – сказала Лаговська. – Вигадай чорзна-що! Чим же ти тут винна, щоб було тебе за що бити? Якби ти була пасла корову та от тоді втеряла або впустила її в шкоду, ну, тоді, звісно, ти була б зосталася при всій вині. А то ж корова сама втекла з подвір’я!

– А я бо…я…ла…ся… – ридала Текля.

Лаговська невдоволена порушила плечима.

– Їй-Богу, дурна дівка! – сердилася вона. – Боялася, що битимуть, коли вона не винна!.. Та ще й не їла нічогісінько цілий день!.. Зараз мені сідай обідати! Адже цілий день не їла…

Текля з двору пішла на сінешні двері, а Андрій жалісливо дивився слідком за нею, доки вона увійшла до хати.

«Мізерне створіння! – гадав собі він. – Оце так і справжня дикарка… А мама не зовсім така дика, як я був покладав… Вдома Теклю, десь певне, побили б гаразд навіть за те, що корова сама собою кудись подалася. Очевидячки, Текля товчеників поз’їдала чималенько, бо це вже в них така педагогічна система: бив тебе батько, била мати, била, може, й старша сестра, а вже що часто бив брат, так це напевне!.. І коли тобі вивидниться, Україно?.. Коли?»