Читать книгу Андрій Лаговський - Агатангел Кримський - Страница 22

Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генеральшею ще й на «участок» і по крамницях), нові Андропулів пожильці усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.

– Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, – міркував він, – я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не дуже-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо… Ну, от хоч би ці греки, наші господарі… Хто вони? Прості люди, мужики… ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті – грубі мугирі, а ці – аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі… Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?.. А естетики скільки!..

– Дивно тільки, – перебив його професор, – що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта… бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

– Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, – згодився Володимир. – Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає… Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична… І естетика через те – вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори – якісь квіти та арабески… Тут же й фонтанчик… Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети… і аравійська фінікова пальма.

– Аби ви знали, то то не латанії, – лагідно осміхнувся Лаговський, – а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.

– Ой, який із вас педант-причепа! – гумористично посварився Шмідт. – Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом… Ну, нехай тільки хамеропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони – доказ аристократичної грецької естетичності… А в петлі у кожного – квітка «тріандáфілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача…

Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.

– Про вовка помовка… – сказав Шмідт, прислухавшись, – це ж не хто й співає, як Грицько…

– І не еллінською, а турецькою мовою, – насмішкувато додав Лаговський. – Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями… Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь – греки співають пісень турецьких… Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!

Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

– Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» – розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…

співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

– А це що? – питав Шмідт.

– А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?

– А коли хочете, то й дуже, – весело сказав Шмідт. – Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…

виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.

– Що це ви? Одягаєтеся? – здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.

– Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…

Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.