Читать книгу Андрій Лаговський - Агатангел Кримський - Страница 21

Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гостиницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, – то щоб вона нашукала й для них квартиру.

– В такім разі ми з татом і Зінаїдиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, – поміркувала генеральша. – Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?

– Авжеж.

– Але де шукати? – казала генеральша далі. – Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?

– Андропуло, – неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.

Та всі його антипатії й передчуття разом усі порозвіювалися, скоро вони втрьох напитали господу Андропулів і зайшли до неї. Вона стояла коло церкви, близько до того самого гарного місця, де так недавнечко професор з молодим своїм товаришем любувався на морську сагу, та на зелені гори, та на долину з алмазною річкою Туапсинкою.

Хазяїн, старий Андропуло, був заможний туапсинський купець, родом з Трапезунда, чи Требізонда, так само, як і вся його сім’я. Він саме тоді забіг був із крамниці додому, щоб поснідати, і генеральша, не гаючи часу, дуже швидко погодилася з ним; він одступив їм ліву половину своєї господи, де з усіх вікон і з балкона видко було й море, й гори, і гарну долинку коло устя ще другої туапсинської річки, що по-черкеськи звалася Паюк, а нові осадчі перехрестили її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що… се замість картин… висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассоса та інших героїв останньої грецько-турецької війни або поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, – тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир – нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, – Костянтин з Аполлоном, – у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирову, і в другу кімнату, де житимуть два другі Шмідти; але його самого ніхто не має турбувати, бо його покоїк, що лежить на ріжку, адже ж нікому не буде на дорозі.

Слухаючи, як щиро ним опікуються, Лаговський забув про всякі злі передчуття. А Володимир смішив його, сіпаючи за полу кожен раз, як старий Андропуло вимовить грецьким звичаєм букву з замість ж або ц замість ч. Потім Андропуло поплескав у долоні і таким способом викликав сім’ю, щоб познайомити з новими своїми сусідами-пожильцями.

– Це моя жінка, – одрекомендував він, – зветься Ірина Василівна, трохи вміє по-руськи… Оце син мій… в мене є ще один старший – той сидить тепер у крамниці; а цей малий – тут. І він уміє говорити по-руськи, бо вчиться в Катеринодарі…

– Яраліст, – гордовито докинула мати, перекручуючи слово «реаліст», яким звуть учеників реальних шкіл.

– Ну, а ці дочки говорять тільки по-грецьки та по-турецьки, – показав Андропуло на трьох гарненьких підлітків того типу, що німці звуть Backfische[18]. – Бо ще недавно приїхали з Трапезунда, по-російському не навчилися. Звуться Андромахі, Елені та Пенелопі. Єсть іще в мене трохи старша од них – Кассандра – то вона балакає й по-французьки, бо вчилася в трапезундському грецькому дівочому інституті… А ще живе в мене тут далека родичка, тож само приїхала недавно з Трапезунда… молодесенька, а вже вдова… Zωή! ἔλα δό! – покликав він, заразом плещучи в долоні.

– ’ʹЕλα δό? – машинально перепитав за ним Лаговський. – Це значить «ходи-но сюди»?

– Еге ж, – сказав Андропуло

– То це, мабуть, ἔλαυνε δεῦρο?

– ’ʹEλαυνε δεῦρο – це буде по-книжному, – згодився Андропуло, хоч не був певний, чи воно справді так. – А по-хохлацьки буде ἔλα δό.

– По-хохлацьки?! – здивувався професор.

– Еге ж, себто по-простому… А от і Зоя… Ну, вона знає тільки по-грецьки та по-турецьки.

Він сказав їй скількись слів по-грецьки, і вдовиця мовчки поздоровкалася з гостями за руки. Професора незвичайно вразила її краса. Він пильно вглядався в неї, а в душі повставало щось немов дуже знайоме, ніби він давно вже її десь бачив. Нарешті він згадав, що такі обличчя, з грецьким носом, який становить одну суцільну просту лінію з лобом, він бачив на античних грецьких статуях і що в типі сучасних греків з Еллади немає вже такого профілю, бо ті греки – здебільша не чисті елліни, а погречені слов’яни. Очевидячки, античний еллінський профіль ще заховався в Малій Азії. Він по-французьки сказав своє спостереження Шмідтові і додав, що в Зої профіль, як у Артеміди.

Несподівано Зоя розсміялася: очевидячки, вона щось була зрозуміла з тої мови. Професор попавсь у клопіт.

– То ви розумієте по-французьки?! – скрикнув він засоромлений.

– Трошечки, – сказала Зоя каліченою французькою мовою, – бо дуже мало вчилася… Трошечки розбираю, але сама балакати ледве-ледве можу… Я по-грецьки та по-турецьки.

– Ну, то галантний професор могтиме вам свої античні компліменти говорити дуже зрозумілою для вас мовою, – сказав Шмідт по-французьки, – бо він добре щебече по-кримсько-татарськи, а в Криму говорять так, я чув, трохи чи не так само, як у Туреччині.

І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.

Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.

– Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, – невдоволений воркнув він, – бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти… Амаліє! – гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.

Увійшла служниця.

– А це вам буде за служанку, – оголосив він. – І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи…

Тут його око впало на відро, що стояло зовсім не на місці.

– Λαβὲ τò βὲϑρо[19]! – загадав він Амалії.

– Тò βέϑρо? – перепитав Шмідт. – Цікаво б знати, чи то і в стародавній грецькій мові було слово «τò βέϑρоν»?

– Tò βέϑρоν буде по-книжному, а τò βέϑρо – по-хохлацькому, – знов авторитетно пояснив Андропуло своєю влучною термінологією та й попрощався з новими сусідами. Всі зачали розходитися. Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.

– А як по-вашому рожа? Рʹ όδος? – спитав по-французьки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.

– Ні, тріандáфілло… – кинула вона на нього свій оксамитний погляд, – бо в неї листків – τριάντα … тридцятеро … або й більше! – Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.

«Тріандафілло»… – думав він. – По-староруському теж трандáфіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»… це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «τριάντα». – За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.