Читать книгу Андрій Лаговський - Агатангел Кримський - Страница 13

Зминув вечір, зминула ніч, прийшов ранок.

Лаговська таки вивідала од сина, що́ саме він наговорив суддіїсі. Перетривожившись, вона зараз після обід побігла до неї, синові нічого не кажучи. На одході вона загадала Теклі, щоб зараз підмила підлогу в паничевім покої.

Скоро дівчина почала прятати, то Андрій, щоб не перебивати, пішов з книжкою в садочок.

За чверть години до нього пригналася Текля й гепнула навколішки.

– Що з тобою? – скрикнув Андрій, дивлячись на неї. А на Теклиному обличчі було написано невимовний, звірячий жах і мольбу, неначе хтось на неї замірився сокирою, щоб забити, та так, замірившись, і стояв. Андрій аж помертвів.

– Чого ти?? Що тобі?

А Текля, замість одповідати, стулила долоні ніби на молитву і, все не зводячи очей з панича та стоячи навколінках, затрусилася з жаху. Дивилася вона на панича достоту такими очима, якими дивиться собака, коли її хотять лупцювати за шкоду. Нарешті обличчя їй перекривилось.

– Ги-и-и! – заскиглила вона і раболіпно порвалася схопити та поцілувати Андрієву руку. Він висмикнув.

– Та кажи-бо, що з тобою!! – мов несамовитий згукнув він нарешті. Кров йому холонула.

– Я… розбила…

– Що розбила?

– Лампу!!

Се кажучи, Текля вп’ять кинула ще покірніший погляд на панича. А той нічого не міг уторопати.

– Л-а-м-п-у? Ну, то що? – питав він, не розуміючи, чого саме вона жахається. Серце йому лускотіло.

– Лампу розбила! – нетямущим, винуватим тоном сказала Текля вдруге, все стоячи на колінах.

Андрієві одразу одлягло од серця, але він угнівився й забув свою звичайну ввічливість.

– А бодай тобі чорт! – скрикнув він, тупнувши ногою. – Перелякала мене за чорзна-що!

– Ви не скажете пані?!

І знов покірний собачий погляд.

Андрієвого гніву могло бути тільки на хвилину; він миттю простиг. Натомість його серце пройняв жаль.

«І з неї теж людина?» – подумав собі він. Далі він прихильно забалакав, беручи Теклю за руку.

– Та встань-бо, дурна дівчино! Ну, чого ж ти, дурненька, злякалася?

– Я… думала… що… – тихесенько сказала Текля та й спинилася.

– Ну?

– Бо воно ж, десь певне, дуже дороге!

– Ні… А що?

– Боялася… що з грошей моїх одберуть…

– А ти за яку плату служиш?

– Двадцять карбованця за год.

– Що за дурна дівчина! – привітно засміявся парубок. – Невже ж таки з отакої мізерної плати мама захотіли б вивертати що-небудь за шкоду?

– А я… боялася… – вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.

«Та з неї ідіотка зроду, – подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. – Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».

Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» – нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.

Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.

«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, – подумав Андрій. – Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів – аж виходить, що Текля ще дикіша».

І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»

Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.

– Я була в Клавдії Петрівни, – оголосила вона синові.

– І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, – насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:

– Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? – непривітно схопився він.

– Я? Ну, я – так нічого зайвого їй не казала, – одмовила мати, – а от ти – так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…

– Хто ж вам дав право на те?! – закипів Андрій. – Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила Бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!

– А отже, щоб ти знав, то й не вважає! – радісно осміхнулася Лаговська. – Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! – хвалилася вона тріумфуючи.

Андрій неймовірно здвигнув плечима.

– Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?

– Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…

– Хіба я жалкував?

– Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»

А я кажу: «Він дуже радий буде…»

– Що?!! Що кажете?!!

Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:

– Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей – так їй хочеться, щоб були танці. Тільки ж, на горенько, нема тепер у городі музик: поїхали на село до одного пана. Та єсть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупі з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр… Ти будеш грати, а під твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! – знов радісно хвалилась Лаговська, сподіваючися, що й син звеселиться з такої честі.

Андрій аж похолов з такого брутального раболіпства маминого.

– Ну, спасибі вам, мамуню, що мене записали до суддіїшиної челяді! Мало вам самим підлизуватись, треба було ще й мене в лакеї пошити! – нервово буркнув він і подививсь на матір, мов на щось дуже бридке. Він і справді почував тепер до неї таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неї бридко руками доторкнутися. Ніяких родацьких симпатій під ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рідна мати, а якась чужа жінка, несимпатична геть в усьому, з усіх боків, з кожного свого жесту. Андрій хотів був вилаятись, але ж як стій запикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очі наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побіг до своєї кімнати, зачинивсь і, сівши коло столу, гірко заплакав з образи.

– Мерзенна дикарка! – зашепотів він, згадуючи про матір. – Вона навіть не розуміє, яку кривду мені заподіяла… Господи, Господи! Що за незвичайний сервілізм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона – моя мати!.. А Лоначевська? Адже вона собі справді подумала, що перекупчин син покірно цілує їй ногу, умильно просить вибачення і радісно прилине на її бал стати за тапера!..

– Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твій бал!! – несподівано надумавсь він і вдарив кулаком по столу. – Тільки побачим, чи дуже зрадієш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..

Андрій заходивсь люто міркувати, що́ саме він понаговоряє взавтра суддіїсі, аби заспокоїти свою душу гаразд. Намисливши декілька красивих, ефектних сцен та декілька патетичних, величних промов, він побачив, що уже і тепер заспокоюється з самої думки – та й од серця одлягло. На душу прийшла йому такая полегкість, буцім усі ті надумані на взавтра сцени він уже зараз поодбував.

– Вже dixi et animam levavi!.. Ні, не так: mecum loсutus sum et animam levavi[8] – іронічно сказав Андрій та й тихенько зареготався з себе, без усякої злості. – Плюнути справді на все діло і не ходити взавтра лаятися? Таки й плюну. Чорт з ними всіма! Хай собі там тая Лоначевська що хоче думає, хай собі вони обидві, і мама, і Лоначевська, заразом виказяться… про мене!.. Про мене!..

– Гм! Отака моя непостійність – це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність – ну так істерійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже тепер мені вже не гірко, вже байдуже… Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..

Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.