Читать книгу Андрій Лаговський - Агатангел Кримський - Страница 19

В туапсинській «гостиниці» не було жодних умивальників, а був тільки таз та відерце, що стояло на подвір’ї, саме коло ґанку під фіговим деревом; там висіло й розколоте дзеркальце. Жіночої прислуги теж не було. Тим-то й генеральша, що встала вранці передше од усіх, мусила без усяких церемоній робити свою туалету на одкритому повітрі та ще й за підмогою не служниці, а заїздового наймита-полячка. Наймит поставив їй і самовара, але піти на базар по хліб відмовився, бо треба було помогти ще й іншим помитися. Тим-то генеральша, діждавшись, доки повставали її син та Лаговський, попрохала їх піти та покупити чогось до чаю.

Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трахтирь Висёли Край», нагадували, що це має бути Росія; базар – то був собі густий ряд маленьких чи більшеньких тісних крамничок, або рундуків з зовсім одкинутими лядами замість прилавка, або це були звичайні столики під накриттям-наметом. Хлібопекарні тож само були халабудки без дверей і без вікон, і пекарі на очах у всієї громади витягали з печі гарячі бублики, паляниці та азіатські пиріжки; житнього хліба ніде не було видко, як воно й звичайно водиться на сході. Скрізь чулася грецька або, переважно, турецька мова, бо більшість усіх отих купців та пекарів була з Малої Азії: з Синопа, Самсуна та Трапезунда; навіть греки здебільша розмовляли між собою по-турецьки. З пекарів, до яких поткнувся Шмідт, щоб покупити бубликів, ніхто по-російськи не знав, бо їх хазяїн-хлібопекар якраз був самсунець, ’ʹΕλληυ τουρχόφωος[12].

– Ну, Андрію Йвановичу! – жартівливо вдався Шмідт до професора. – Поможіть! Побалакайте з ними по-татарськи, щоб продали хліба та щоб ми з голоду не померли. Ви ж не дурно, мабуть, ганялися за чорноокими татарками в Криму!

Лаговський ніколи за ніякими татарками не був ганявсь, але щоправда – в глухих закутках Криму перебував, через свою грудну хоробу, дуже часто: в кожен період, вільний од лекцій – чи влітку, чи взимку, чи ввесну, – через те по-татарськи говорив він добре. Турецька ж і татарська мова – немало одна й та сама. Він покупив бубликів; але обом не хотілося ще вертати до гостиниці, бо цікаво було подивитися на всякі тутешні базарні типи. Окрім греків і турків, тут було видко й усякі інші кавказькі національності. Професор і Шмідт легко пізнали вірмен та імеретів, що, хоч і християни (а імеретинці ще й православні), вважаються через свою торгову вдачу за кавказьких жидів; пізнали й ту націю, яку вірмени визискують – веселих, але немудрих грузинів; траплялися тутечки й усякі інші типи, яких наші приїжджі впізнати не могли, і Шмідтові здалося, що то, мабуть, чи не осети, або, як кажуть на російський лад, «осетини».

– Тут у вас єсть осетини? – спитавсь він у гладкого крамаря-грека, що, здавалося йому, мусив розуміти по-російськи.

– Перед Великоднем було, – одказав той, вимовляючи «пуло» замість «було», – я й сам покупив був півпуда… Та тепер немає.

– Та осетини – се ж такий народ, такі люди! У них осібна мова, – недомисляючись казав Шмідт.

– А! Народ і мова!.. Бо то єсть іще й риба така, осетина (він розумів осетрину)… Про всяку мову, коли хочете, розпитайте в он тій кофейні, у Джованні Пападопуло: він усі мови знає.

Шмідт і Лаговський з цікавості заглянули до кофейні, а на них, знов, цікаво поглядали всякі греки та російсько-міжнародні типи Горького, що пили в кофейні каву, курили цигарку чи кальян або різалися в шашки та в карти. На буфетному столику лежало скількись газет: були дешевенькі «Биржевые ведомости» з коротким, але красномовним друкованим підписом: «Этот номер сдан на почту по расписке С.-Петербургского почтамта в количестве 147635 экземпляров», але переважно лежали числа часописей грецьких: «Пατρις» та «’ʹАστυ»[13]. Шмідт, який ще ніколи не бачив жодного новогрецького писання, нашвидкуруч розгорнув одно число «’ʹАστυ» та й, собі на втіху, вичитав у відділі телеграм (Τελεγραφήματα) звістку про те, що «архонт галлійської політейї Лумпет» сповістив про щось галлійську «булé» та «герусію»; се, живовидячки, відносилося до президента французької республіки Лубета та до парламенту з сенатом. Молодий правник набрався дуже веселого гумору з тих античних термінів, приложених до сучасної Франції, а надто йому припав до вподоби «архонт Лумпет». Дальша телеграма, де написано було, що ‘ο Σάχης ἧλϑεν εις ‘Σριβάν, тож само його розвеселила, бо попереду йому здавалося було, що тут іде мова про міфічний Ереб, а вже потім він зміркував, що це має значити: «Шах приїхав до кавказького міста Єревана». Ще більше розвеселившись, він простяг руку ще й по ті дві товсті книжки, які лежали на буфеті. Хазяїна кофейні, самого Джованні Пападопула, не було тоді; коло буфету стояв тільки Грицько Андропуло та й дружелюбно поглядав на веселого панича. Одна книжка була: ‘Hυγιεινὴ χαί φυσιολογὶα τοῦ γάμου, а друга – лічебник на венеричні хвороби, під заголовком: Kαινὸς ίατρὸς τῶν ἀφροδισιακψ˜ ν νὸσων[14].

– Ого! – пустотливо крикнув Шмідт, дивлячись на Грицька. – А навіщо вам у Туапсе такі книжки?.. Тут же, здається, й жіноцтва жодного немає… Я принаймні досі бачив тут самих чоловіків… Хочете не хочете, а мусите жити святими черцями.

– Та воно так, – фамільярно одказав Грицько, – жіноцтва тут обмаль, та таки є; не без того товару й тут… От, коли вам треба буде дівчину на ніч, скажіть мені, за один мент буде!..

– Спасибі! – ніби іронічно, ніби щиро подякував Шмідт. – Так бачите, Андрію Йвановичу, – шуткома вдався він до професора, вже як вони виходили з кофейні, – не пропадемо з голоду: оцей graeculus погодує.

«Які погані часом жарти в Володимира Ростиславовича!» – думав собі Лаговський.

– Ні, тут єсть таки й жіноцтво, – тяг далі Шмідт, оглядаючи базар, бо він побачив якусь перекупку в українському вбранні, що сиділа коло кошика з яйцями. – Бачите, он сидить жінка… або принаймні це людина в спідниці… хоч, правда, з товаром нежіночим…

«Які погані жарти в нього!» – думав собі Лаговський, нахмурившись.

– Ви, бачу, сердитеся, – запримітив Шмідт. – Перестаньте!.. Простіть мені!.. – додав він, фамільярно беручи професора за плечі та й прихильно заглядаючи йому в обличчя. Далі, вдаючи, ніби разом споважнів, він проказав комічно-покаянним тоном, ще й на старослов’янський лад:

– Горе мне, грешнику сущу! Така вже зроду людська брудна вдача! Inter urinam et faeces nascimur[15], як мовляв один святий отець нашої вселенської матері-церкви…

Професорові брови розхмарилися, бо він знав, що Шмідт ані в святих отців і в ніяку церкву не вірує. Йому стало смішно.

– Ну, так не сердьтесь же! – знов додав Шмідт, ще раз прихильно струснувши професора за плечі.

Той по-дитячому осміхнувся.

«Який він любий, оцей Шмідт!» – подумав він, разом забувши про те, що́ був думав перед хвилиною, та з симпатією поглядаючи на невродливе Шмідтове обличчя, що також осміхалося до нього.

Вони вже були вийшли з базару, з низького надбережжя, та й піднялися на горбок, де височілася церква. Обдивилися навкруг. Перед ними блимнуло з однієї руки безкрає голубе бірюзове море, а з другого боку – зелені ізумрудні гори й глибокі долини з алмазною річкою Туапсинкою. Гарний майський ранок дихав вогкою свіжістю; дерева ще блищали перлами та діамантами, бо роса ще не зійшла:

– Як гарно тут!.. – сплеснув руками професор і почув, що йому до горла підступають радісні сльози та й пробиваються до очей.

– Гарно… – прошепотів і Шмідт. – Це такий краєвид, що нікому не завадить… – гумористично докинув він і вдихнув у себе свіже морське повітря. – Ну, але ми вже вдома, можна сказати.

І вони з церковного горбка спустилися до гостиниці.