Читать книгу Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії - Аліна Максакова - Страница 6

Єдиний вірний спосіб упорядкувати думки – залишитися з ними наодинці.

Втім, якщо людина вдається до цього в невмінні контролювати себе як слід, вона ризикує бути поглинена своїми ж ідеями. У такому разі, думки не будуть їй помічниками, а стануть злим супротивником, важко тлумачась в її голові…

Я стояв поряд із наглухо закритим вікном, злегка притримуючи рукою сріблясту портьєру, і розглядав подію, що мала щастя статися сьогодні на жвавій вулиці Де Віктуар. Повинен сказати, міська метушня і вранішні крики старої невинної мадам Ебре, яка чи не кожен день розпочинала зі скандалів із випадковими перехожими, щоб, мабуть, підняти собі настрій перед майбутніми справами мало мене приваблювали; понад усе я цінував у цьому видовищі те, що було приводом для занурення в роздуми.

Адже, що могло більше надихати, ніж вулична бурхлива діяльність парижан? Що могло бути поетичнішим, ніж поєднання поспіху і розміреності, буремності і заспокоєння?

І, в той же час, що могло краще налаштувати на розмисли, ніж благословенний людський натовп, хаотичний і відночас злагоджений?..

У кабінеті почувся знайомий звук обережних кроків в якому точно відчувалася легка хода Ільберта. Через мить пролунав його глибокий і при цьому досить тихий голос.

– Пане, прибули депеші з Понтеве, – говорив він, залишивши листи на секретері. – Мосьє Перуа повідомляє, що провів особистий огляд обох маєтків і територій, що належать Вам. Результат втішний: за цей час за ними доглядали досить сумлінно…

– Маю надію, моїй сестрі приємно знаходитися в батьківському домі? – обертаючись до камердинера, сказав я і, відійшовши від вікна, взяв принесені конверти.

– Відколи у них з Жан-Руаном з’явилася дитина, мені не доводиться часто листуватися з нею… До речі, він не згадав про здоров’я моєї дорогої племінниці?

– Малятко прекрасно себе почуває, постійно сміється… Крім того…

Несподівано пролунав стук у двері, і я наказав впустити прибульця до вітальні.

До кімнати увійшла худа камеристка зі злегка незграбною фігурою і тоном, яким зазвичай говорять у важливих справах, сповістила мене про прихід мосьє Анрі Гасьєна Бертрана.

– Запроси його сюди! – відповів я, а пізніше знову обернувся до Жельєна. – Ти вільний на найближчі півгодини, можеш йти.

Кинувши погляд на камін, що вже охолонув, я став чекати на товариша. Правду кажучи, ті декілька митей здалися мене чи не цілою вічністю…

Адже Анрі, в силу свого надзвичайного навантаження, останнім часом не з’являвся на прийоми, не ходив у гості ні до кого, окрім тих, хто повинен був дізнатися яку-небудь вкрай важливу державну новину від нього.

Отже, візити його були швидше інформативні, ніж приятельські… І мені хотілося почути те важливе повідомлення, з яким він зараз прибув.

Пролунав ледь чутний скрип, що повернув мене з роздумів, і в кабінет увійшов Бертран, одягнений у простий, «цивільний» фрак непримітного сталевого кольору. З радісною посмішкою він дрібними кроками попрямував до мене і ми привітались, щиро обнявшись.

– Давненько ж ми не бачилися, друже! – зауважив я, коли ми розташувались у кріслах якнайзручніше. – Все ще возишся з Булонским табором[5]?

– Ти правий, Шарлю. Це завдає мені немало клопотів… Особливо зараз, ти знаєш! – він супроводжував свої слова недбалим помахом руки. – Напруга між Францією й англійцями зростає ось вже з десяток років, а другого числа воно може досягти піку. Кажуть, Пітт[6] збирає нову коаліцію на боротьбу з нами…

– Так, мені відомо про це… Дійсно, цей грудень вирішить багато людських доль, – підтвердив я. – Втім, з огляду нашого Маленького капрала, інших масштабів безглуздо було б чекати.

При моїй останній фразі Бертран помітно напружився; на його лобі залягла глибока зморшка, що свідчило про бурю, яка наростала у його свідомості. Злегка посунувшись у кріслі, він нахилився ближче до мене, скоріш за все, бажаючи перейти до розмови більш значимої.

– Шарль, я саме хотів поговорити з тобою про нього… – напівголосно вимовив Гасьєн, приховуючи дивний неспокій. – Мені хотілося б знати… твою позицію з приводу коронації. Чи плануєш ти стати поруч з Карно і Шатобріаном[7], або ж з імперіалістами?

Я усміхнувся його запитанню, хоча, насправді, воно було резонним і тоді турбувало багатьох…

На чий бік стати? Вояків республіки, чи солдатів Наполеона?

Мені здалося, це питання дуже делікатним і важливим в останні дні; всі громадяни намагалися знайти на нього відповідь. Іноді мені спадало на думку, що люди, шукаючи неіснуючу правильну відповідь, згорали дорогою до неї.

Напевно, якби Гамлет[8] встав з могили, то побачив би в цих нещасних своє трагічне відображення…

– Франція мінлива – по кілька разів на рік здатна змінювати свою думку… Проте наш священний обов’язок, як її дітей, виконувати рішення матері, – сказав я роздумливо. – Ми підтримали Францію, коли вона захотіла стати республікою, а зараз вона хоче бути імперією… Чи можна чинити опір цьому?

Я зробив коротку паузу, а потім, перевівши погляд на один з портретів, що висіли на стінах (це була прекрасна картина, яку намалював Русі-Тріозона[9]), продовжив:

– Це було важке рішення, повір… Але я сподіваюсь, що Наполеон зуміє виправдати надії нашої Батьківщини, оскільки він щиро любить її. Якщо він коронується, значить, то є спосіб зміцнити становище нашої країни на світовій арені… До того ж, Республіка навіть під монархічними знаменами не загине. Варто тільки Бонапарту розчарувати народ, і той відновить, можливо, Конституцію ІІІ року[10]… Ні… Я безперечно вірю Наполеону-консулу, а, отже, і Наполеону-імператору. Побачимо, куди мене заведе ця віра!