Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 3

Шинкар протер ганчіркою зашкарублі дошки столу, вклонився й посміхнувся. Не мав двох передніх зубів.

– Та-ак… – Три Галки якусь на мить вдивлявся у закіптюжену стелю й у павуків, які там дуріли. – Спершу… Спершу пива. Щоб двічі не ходити – ціле барильце. А до пива… Що ти можеш запропонувати до пива, любчику?

– Сир? – ризикнув шинкар.

– Ні, – скривився Борх. – Сир буде на десерт. До пива ми хочемо чогось кислого й гострого.

– Слухаюся. – Шинкар посміхнувся ще ширше. Два передні зуби були не єдиними, яких йому бракувало. – Вугорки із часником в олії та оцті або ж мариновані стручки зеленої паприки…

– Оце діло. І те, й те. А потім юшки, такої, як я колись тут їв, плавали у ній різні молюски, рибки й інше смаковите сміття.

– Юшка бокорашів?

– Саме так. А потім печене ягня із цибулею. А потім копу раків. Кропу кинь до горнятка, скільки влізе. А тоді – овечий сир і салат. А тоді подивимося.

– Слухаюся. Для всіх чотири, значиться, рази?

Вища зерріканка заперечливо похитала головою, промовисто поплескала себе по талії, обтягненій тісною лляною сорочкою.

– Я й забув. – Три Галки підморгнув Ґеральту. – Дівчата дбають про фігури. Пане господарю, ягнятину тільки нам двом. Пиво давай зараз, разом із тими вугорками. А з рештою – хвильку зачекай, аби не вихололо. Ми сюди не жерти прийшли, а статечно спілкуватися.

– Розумію. – Шинкар уклонився знову.

– Метикуватість при твоєму фахові – справа важлива. Дай-но руку, любчику.

Брязнули золоті монети. Корчмар роззявив рота до межі можливого.

– Це не завдаток, – повідомив Три Галки. – Це – згори. А тепер іди собі на кухню, добра людино.

В алькові було тепло. Ґеральт розстібнув пояс, стягнув каптан і закатав рукави сорочки.

– Бачу, – сказав, – що від браку готівки ти не потерпаєш. Живеш із привілеїв лицарського стану?

– Почасти, – усміхнувся Три Галки, не вдаючись у подробиці.

Вони швидко впоралися з вугорками й чвертю барильця. Обидві зерріканки також не жаліли для себе пива, обидві ж помітно повеселішали. Шепотілися собі про щось. Вея, та, що була вищою, раптом вибухнула коротким гортанним сміхом.

– Дівчата загальною розмовляють? – тихо запитав Ґеральт, слідкуючи за ними краєм ока.

– Слабенько. І вони не балакучі. Що й добре. Як тобі отой суп, Ґеральте?

– М-м…

– Вип’ємо.

– М-м…

– Ґеральте. – Три Галки відклав ложку й елегантно чхнув. – Повернімося на хвильку до нашої дорожньої розмови. Я зрозумів, що ти, відьмаче, подорожуєш з одного кінця світу на інший його кінець, а дорогою, якщо трапляється якась потвора, її убиваєш. І з того маєш грош. У цьому полягає відьмачий фах?

– Більш-менш.

– А буває так, що тебе кудись викликають спеціально? На, скажімо, спеціальне замовлення. Тоді що – ти їдеш і його виконуєш?

– Залежить від того, хто викликає і навіщо.

– І – за скільки?

– Це також. – Відьмак стенув плечима. – Усе дорожчає, а жити треба, як говорила одна моя знайома чарівниця.

– Доволі вибірковий підхід, дуже практичний, я б так сказав. Але ж у цьому коріниться якась ідея, Ґеральте. Конфлікт сил Порядку із силами Хаосу, як говорив один мій знайомий чарівник. Я уявляв собі, що ти виконуєш місію, борониш людей від Зла, завжди і всюди. Без різниці. Стоїш на одному з боків частоколу.

– Сили Порядку, сили Хаосу. Страшенно гучні слова, Борху. Ти конче хочеш поставити мене на якийсь бік частоколу у конфлікті, який, повсюдно вважається, є вічним, таким, що розпочався задовго до нас і триватиме, коли нас давно вже не буде. На чиєму боці коваль, який підковує коней? Наш шинкар, який, власне, біжить сюди із казаном баранини? Що, на твою думку, розмежовує Хаос та Порядок?

– Це дуже проста справа. – Три Галки глянув йому просто у вічі. – Те, що являє собою Хаос, є загрозою, є агресивною стороною. А порядок – це сторона, якій загрожують, яка потребує захисту. Потребує захисника. А, вип’ємо. І беремося за ягня.

– Слушно.

Зерріканки, які дбали про форми, зробили перерву в їжі, яку заповнили питтям у прискореному темпі. Вея, схилившись до плеча товаришки, знову щось шепотіла, торкаючись косою поверхні столу. Тея, нижча, засміялася голосно, весело мружачи татуйовані повіки.

– Так, – сказав Борх, обгризаючи кістку. – Продовжимо розмову, якщо дозволиш. Я зрозумів, що ти не надто хочеш ставати по якийсь бік Сил. Ти виконуєш свою роботу.

– Виконую.

– Але конфлікту Хаосу й Порядку ти не уникнеш. Хоч ти й зробив оте порівняння, ти не коваль. Я бачив, як ти працюєш. Входиш до підземелля у руїнах і виносиш звідти посіченого василіска. Є, любчику, різниця між підковуванням коней і вбиванням василісків. Ти сказав, що як плата достойна, то рушиш на край світу й прикінчиш те створіння, на яке тобі вкажуть. Наприклад, лютий дракон спустошує…

– Поганий приклад, – сказав Ґеральт. – Бач, одразу заважають тобі оті Хаос і Порядок. Бо драконів, які, безсумнівно, представляють Хаос, я не вбиваю.

– Як це? – Три Галки облизав пальці. – Нічого собі! Адже серед потвор дракон чи не найвредніший, найжорстокіший і найлихіший. Мерзотніший за інших гад. Нападає на людей, палить вогнем і викрадає тих, ну, дівиць. Мало ти розповідей чув? Бути не може, щоб ти, відьмак, не мав на своєму рахунку пари драконів.

– Я не полюю на драконів, – сказав Ґеральт сухо. – На вилохвостів – так. На ослизгів. На літавиць. Але не на драконів, хоч зелених, хоч чорних чи червоних. Просто візьми до уваги.

– Ти мене здивував, – сказав Три Галки. – Ну, добре, я узяв до уваги. Зрештою, досить нам про драконів, бачу на горизонті щось червоне, і це напевне наші раки. Вип’ємо!

Вони із хрустом ламали зубами червоні панцирі, висмоктували біле м’ясо. Солона вода, щипаючи, стікала їм аж на зап’ястки. Борх наливав пиво, вже шкрябаючи ковшем по дну барильця. Зерріканки розвеселилися ще більше, обидві розглядалися по корчмі, зловісно посміхаючись, відьмак був упевнений, що вони шукали лише оказії для скандалу. Три Галки, схоже, теж це помітив, бо раптом погрозив раком, якого тримав за хвоста. Дівчата захихотіли, а Тея, склавши губи наче для поцілунку, підморгнула – на її татуйованому обличчі це справляло жахливе враження.

– Дикі вони, наче лісові кішки, – буркнув Три Галки до Ґеральта. – Треба за ними пильнувати. У них, любчику, шух-фух – і на підлозі, невідомо звідки, купа кишок. Але – варті вони будь-яких грошей. Аби ти знав, що вони вміють…

– Знаю, – кивнув Ґеральт. – Не знайти кращого ескорту. Зерріканки – природжені войовниці, з дитинства привчені до битви.

– Не про те кажу. – Борх виплюнув на стіл ракову клешню. – Я мав на увазі, які вони у ліжку.

Геральт неспокійно кинув оком на дівчат. Обидві усміхалися. Вея блискавичним, майже непомітним рухом сягнула до миски. Дивлячись на відьмака примружившись, із тріском розгризла панцир. Губи її блищали від солоної води. Три Галки задоволено ригнув.

– Значить, Ґеральте, – сказав він, – ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я узяв те до відома. А чому, якщо можна запитати, говориш тільки про ці три кольори?

– Чотири, якщо бути точним.

– Ти казав про три.

– Тебе цікавлять дракони, Борху. Якась особлива причина?

– Ні. Виключно цікавість.

– Ага. Із тими кольорами – це так заведено описувати драконів. Хоча опис той не точний. Дракони зелені, найпопулярніші, скоріше сіруваті, наче звичайні ослизги. Червоні і справді червонуваті чи цеглясті. Великих драконів темно-брунатного кольору називають чорними. Найрідкісніші – це білі дракони. Я таких ніколи не бачив. Водяться на далекій Півночі. Так кажуть.

– Цікаво. А знаєш, про яких ще драконів я чув?

– Знаю. – Ґеральт ковтнув пива. – Про тих самих, про яких чув і я. Про золотих. Таких немає.

– На якій підставі ти таке стверджуєш? Бо ніколи їх не бачив? Але ж і білого ти ніколи не бачив.

– Не в тому річ. За морями, в Офірі та Занґвебарі, є білі коні у чорну смужку. Їх я також ніколи не бачив, але знаю, що вони існують. А золотий дракон – це створіння міфічне. Легендарне. Як-то фенікс, наприклад. Феніксів і золотих драконів немає.

Вея, спершись на лікті, дивилася на нього з цікавістю.

– Мабуть, ти знаєш, що говориш, бо ти ж – відьмак. – Борх налив собі пива з барильця. – Утім, здається мені, що кожна легенда повинна на щось спиратися. А в основу того щось таки покладено.

– Покладено, – підтвердив Ґеральт. – Частіше за все – марення, прагнення, туга. Віра, що немає меж можливому. А часом – випадок.

– Власне, випадок. Може, колись був золотий дракон, одноразова, неповторна мутація?

– Якщо воно так і було, то спіткала його доля усіх мутантів. – Відьмак відвернувся. – Він надто відрізнявся, аби вижити.

– Ха, – сказав Три Галки, – тепер ти заперечуєш закони природи, Ґеральте. Мій знайомий чарівник сказав би, що в природі будь-яка істота має своє продовження і виживає – в той чи інший спосіб. Кінець одного – це початок іншого, немає межі можливостям, принаймні природа таких не відає.

– Великим оптимістом був твій знайомий чарівник. Тільки одного він і не взяв до уваги: помилок, які робить природа. Або ті, хто з нею граються. Золотий дракон та інші подібні до нього мутанти, якщо й існували, вижити не могли. Бо на перешкоді їм стала дуже природна межа можливостей.

– І яка ж то межа?

– Мутанти, – м’язи на щелепах Ґеральта здригнулися сильніше, – мутанти стерильні, Борху. Тільки у легендах може вижити те, що не може вижити у природі. Тільки легенда й міф не знають меж можливого.

Три Галки мовчав. Ґеральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом посерйознішали. Вея несподівано нахилилася у його бік, обійняла за шию твердою, м’язистою рукою. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.

– Люблять тебе, – повільно промовив Три Галки. – Хай мене покрутить, вони тебе люблять.

– І що у тому дивного? – смутно посміхнувся відьмак.

– Нічого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!

– Не шалій. Найбільше – жбан.

– Два жбани! – проревів Три Галки. – Теє, я мушу на хвильку вийти.

Зерріканка встала, підняла з лавки шаблю, провела по залі тужливим поглядом. Хоча мить тому кілька пар очей, як зауважив відьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, ніхто не наважився вийти услід за Борхом, який, похитуючись, ішов до виходу. Тея стенула плечима й пішла за працедавцем.

– Як твоє справжнє ім’я? – запитав Ґеральт ту, яка зосталася біля столу.

Вея блиснула білими зубами. Її сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Відьмак не сумнівався, що то черговий привід для провокації когось із зали.

– Альвеаенерле.

– Красиво.

Відьмак був упевнений, що зерріканка зробить скромне личко і підморгне йому. Не помилився.

– Вея?

– Гм?

– Чому ви їдете із Борхом? Ви, вільні воїтельки? Можеш пояснити?

– Гм.

– Що – гм?

– Він… – Зерріканка, морщачи чоло, добирала слова. – Він є… Най… красивший.

Відьмак покивав. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до алькова, зашнуровуючи штани, голосно віддавав накази корчмарю. Тея, яка трималася на два кроки позаду, вдаючи знуджену, роззиралася по корчмі, а купці й бокораші старанно уникали її погляду. Вея висмоктала чергового рака, раз за разом кидаючи на відьмака промовисті погляди.

– Я замовив ще по вугрю, цього разу – печеному. – Три Галки важко сів, побрязкуючи незастебнутим поясом. – Намучився я з тими раками й трохи зголоднів. І я домовився про твою ночівлю, Ґеральте. Немає сенсу блукати поночі. Ще порозважаємося. Ваше здоров’я, дівчата!

– Вассехель! – сказала Вея, салютуючи йому кубком.

Тея моргнула й потягнулася, причому чималий бюст, всупереч Ґеральтовим очікуванням, не роздер сорочку.

– Порозважаємося. – Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. – Порозважаємося, відьмаче. Гей, господарю! Давай сюди!

Шинкар жваво підбіг, витираючи руки об фартух.

– Знайдеться у тебе діжа? Така, для прання, солідна й велика?

– Наскільки велика, пане?

– На чотири особи.

– На… чотири… – Корчмар роззявив рота.

– На чотири, – підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханий капшук.

– Знайдеться. – Шинкар облизнув губи.

– Чудово, – засміявся Борх. – Накажи винести її нагору, до моєї кімнати й наповнити гарячою водою. Швидесенько, любчику. І пива накажи туди принести, ті три жбани.

Зерріканки захихотіли й одночасно підморгнули.

– Яку бажаєш? – запитав Три Галки. – Га? Ґеральте?

Відьмак почухав потилицю.

– Знаю, що вибрати важко, – сказав із розумінням Три Галки. – Я і сам часом маю з тим клопіт. Добре, розберемося у діжці. Гей, дівчата! Допоможіть мені піднятися по сходах!